Коли мусульманин практикує іслам[1] і підкоряється таємничій волі Аллаха щодо свого життя, він робить це з послуху перед Кораном, бо так наказав йому Пророк. Не знає про те, що Ісус наповнює його серце Святим Духом, аби міг зберігати послух. Також Святий Дух дозволяє ангелам, які здійснили «добрий вибір», визнати зверхність Бога над їхнім існуванням і прославляти Його співом «Свят, свят, свят!»
Християни щасливі, бо знають, як плинуть усередину людських і ангельських душ струмені живої води Святого Духа. Відбувається це за посередництвом Христового Тіла – Тіла того, хто є «Христом» – «помазаним» Святим Духом, і хто може виливати Його струмені на всіх, чиї серця готові прийняти ці потоки.
Благодать, отримана в обіймах Христа
Християни, які усвідомили цю тайну, відчуваючи спокусу бунту проти Бога й того, що трапляється в їхньому житті як вияв Його волі, шукають порятунку в обіймах Христа. Знають, що саме через Христа й у Ньому в усій повноті отримують струмені Святого Духа, які дають їм змогу без опору прийняти волю Отця.
Християни переконані, що для того, аби за будь-яких обставин могти сказати: «Отче, нехай буде воля Твоя!», – мусять постійно довіряти себе Христові. Адже саме в Ньому отримують ласку, завдяки якій можуть із повною покорою приймати волю Провидіння, незважаючи на те що вона нерідко викликає розгублення.
Незвичайна віра, з якою святі приймають кожен зі своїх хрестів як такий, що походить із рук Отця, випливає з переконання, що Ісус постійно перебуває поруч із ними й допомагає їм нести їх.
Однією рукою Ісус подає нам хреста, а другою допомагає нести його.
Благодать, яку дано покірним
Ісус – це справді Добрий Пастир, Який лише чекає на те, щоб піднести та взяти в обійми, водночас сильні й делікатні, маленьку овечку, що не здатна самостійно йти дорогою любови і святости.
Чим глибше овечка усвідомлює свою слабкість і тендітність, тим більше Добрий Пастир тішиться, несучи її. Ще Ісая написав: «Він отару Свою буде пасти, як Пастир, раменом Своїм позбирає ягнята, і на лоні Своєму носитиме їх, дійняків же провадити буде» (Іс. 40:11). Святий Франциск Салезький чудово прокоментував цей вірш. Він, зокрема, написав, що Господь веде сильних овечок дорогою, а тендітних, які щиро зізналися у своїй слабкості, несе, притуливши до серця[2]. Навіть коли людині здається, що Господь залишив її на самоті, то й тоді Він залишається поруч із нею та несе її у Своїх обіймах: «…Господь, Бог твій, носив тебе, як носить чоловік сина свого, у всій дорозі, якою ви йшли, аж до вашого приходу до цього місця» (Втор. 1:31).
Це довелося пережити апостолові Павлові, коли, незважаючи на ревну молитву, Господь залишив колючку в його тілі. Апостол зрозумів тоді остаточно, що, приймаючи свою слабкість, дозволяє Господові виявляти Свою силу. Саме тому Павло сказав: «Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене» (2Кор. 12:9).
* * *
Ніколи не буде зайвим повторити, що джерело незвичайного духовного спокою, який зберігають святі, переживаючи випробування, криється в їхній непохитній вірі в Божу мудрість. Господь цього світу керує в ньому всім. Святі також дуже добре розуміють ще чудеснішу тайну відкупної вартости наших хрестів, коли жертвуємо їх Отцеві в єдності зі Страстями Його улюбленого Сина.
«Ті, хто любить Бога, – твердить святий Альфонс де Ліґуорі, – завжди вдоволені, бо їм приємно виконувати Божу волю, навіть коли їм щось докучає. Знаходять причину для радости й тоді, коли переживають прикрості, бо знають, що, приймаючи їх, чинять те, що буде приємним їхньому улюбленому Господові. А отже, ніщо не може затьмарити їхнього щастя. “В путі праведности є життя, і на стежці її нема смерти” (Пр. 12:28)».
Чи ж може душа відчувати більше задоволення, ніж тоді, коли побачить, що всі її прагнення сповнилися? А отже, той, хто хоче лише того, чого прагне Бог, отримує все. Адже нічого, поза гріхом, не може трапитися у світі такого, що не відповідало б волі Бога. Читаємо в життєписах отців-пустельників, що ділянка одного із селян давала більший урожай, аніж земля його сусідів. Запитували його, чому це так, а він відповідав, що не слід цьому дивуватися, бо завжди вмів випросити таку погоду, яка йому була потрібна. «Яким чином? – запитували. – “Річ у тім, що я ніколи не прошу про іншу погоду, ніж та, яку дає мені Господь. А оскільки хочу тільки того, чого хоче Бог, то Він завжди дає мені такі плоди, яких я прагну”, – відповідав селянин»[3].
[1] Слово «іслам» арабською мовою означає «підкорення». А прикметником «мусульм», що походить від цього самого кореня, називають людину, яка повністю «підкорилася» Божій волі.
[2] Див.: François de Sales, Oeuvres complètes, Lyon-Paris 1929, т. XXI, c. 164-165.
[3] Alphonse de Liguori, De la conformité à la volonté de Dieu, Paris 1886, c. 20-21.