Ісус – єдиний посередник між Богом і людьми, бо тільки Його жертва може спричинитися до цілковитого поєднання людей і Отця. Але Бог Отець прагнув, щоб ми могли долучитися до цієї незвичайної місії відкуплення людей.
Це дивовижна тайна, про яку апостол Павло написав у Посланні до колосян: «Тепер я радію в стражданнях своїх за вас, і доповнюю недостачу скорботи Христової в тілі своїм за тіло Його, що воно Церква» (Кол. 1:24).
Наслідуючи апостола, християни завжди були переконані, що, переживаючи випробування з вірою в Божу любов, разом із Христом і в Христі беруть участь у спасінні світу. Богові подобаються, певна річ, не наші страждання як такі, а та довіра, з якою їх зносимо, той різновид внутрішнього усміху, котрий бережемо в глибині серця, хоча й переживаємо важкі часи. Крім тернин, які ранять наше тіло або нашу вразливість, жертвуємо Господові також троянди нашої довіри та любови.
Саме це, мабуть, мала на увазі Тереза з Лізьє, написавши, що буде співати, кидаючи квіти до трону Агнця, навіть тоді, коли муситиме збирати ці квіти серед тернин. І навіть відважилася заявити, що цей спів звучатиме тим мелодійніше, чим довшими будуть колючки тернини!
Переконання в тому, що можна спричинятися до спасіння душ, приносячи в жертву власні страждання, незвичним чином відобразилося в порталах середньовічних соборів. Усмішка, що видніється на обличчях готичних статуй, як помітив колись Андре Мальро[1], – це не усмішка якогось будди, не усміх істоти, яка намагається співчувати іншим, але сама вже не відчуває болю; це радше усмішка вкритого зморшками лиця людини, яка здобула досвід, пройшовши крізь страждання. «Найгарніші готичні обличчя позначені життєвими шрамами»[2]. І саме такі шрами й приносять плоди. Андре Мальро зрозумів це, не маючи відваги повірити, що незрівнянна краса християнської віри полягає в переображенні людського страждання: принесене в жертву страждання стає плідним.
Завдяки Христові, як твердить отець Шарль, єзуїт і наш сучасник із Бельгії, «нас було звільнено не від болю страждання, а від болю марного страждання». Цю покірну віру в те, що через принесення страждання в жертву отримуємо духовне материнство, Поль Клодель[3] вкладає в уста Віолени, коли в останній частині драми «Благовіщення Діві Марії» вона каже своєму батькові: «Батьку! Мій батьку! Як солодко і як страшно привести душу на світ!»[4]
«Кожен має свій хрест, – казав у своїй нетрадиційній манері Парох з Арса. – Якщо люди знали б, яку цінність насправді становлять хрести, і могли б заволодіти ними, то потроху крали б їх одне в одного». «Якщо ми мали б змогу провести тиждень у небі, то усвідомили б, яку вартість має одна хвилина страждання. І більше не вважали б, що хрести надміру важкі, а життєві переживання – занадто гіркі»[5].
У пізніших часах подібним чином усіх, хто хотів стати справжнім учнем Христа, навчав отець Антуан Шеврієр[6]. І євангелізував власним прикладом! «Ісус Христос спас нас, узявши на Себе хреста, і в такий спосіб також вознісся до слави… Треба нести хреста, тягти його з радістю й любов’ю, з усвідомленням того, що через хрест віддаємо шану Богові й рятуємо душу»[7].
Євреї не вірять у відкупну вартість страждання
Зрозуміло, що, не вірячи у вартість жертви Ісуса, принесеної на хресті, євреї не вірять також у можливість жертвування Богові якого-небудь зі страждань, що їх переживає людина. По-іншому, ніж християни, сприймають вони й вірш із Книги Ісаї, в якому йдеться про таємничу відкупну вартість страждань, що їх зносив Слуга Господній: «…Його ж ранами нас уздоровлено» (Іс. 53:5).
Андре Севе запитав колись Елі Візеля[8]: «Чи, на Вашу думку, страждання має якусь цінність?» – «Усе залежить від того, як його використаємо. Якщо Ваше страждання спонукає Вас зробити все, щоб інші не страждали, то в такому разі матиме вартість, але лише таку».
Бог не схожий на Юпітера, спраглого крови
Хтось може подумати, що християнська релігія стала новою іпостассю язичницьких релігій, в яких, щоб сподобатися божеству, йому складали криваві жертви. Греки, наприклад, не вагаючись, принесли в жертву Іфігенію, щоб боги послали їхньому флотові попутний вітер. Ацтеки, намагаючись задобрити богів і забезпечити собі благословення небес, убили аж п’ять тисяч невільників.
Не треба, мабуть, нікому повторювати, що християни ніколи не плутали свого Бога з богами язичницької мітології. Біблія жодного разу не говорить про Бога як про тирана, який вимагав би пролити кров, щоб виправити заподіяну Йому зневагу. Об’явившись Авраамові, Бог раз і назавжди дав йому зрозуміти, що він не має наслідувати звичаї в ханаанців, які були переконані, що добре чинять, приносячи в жертву своїм ваалам малих дітей. Пізніше, однак, євреї часто піддавалися спокусі й поверталися до язичницьких звичаїв. Під впливом своїх численних дружин, що походили з інших країн, Соломон наприкінці свого панування почав поклонятися чужим божествам, а також дозволив убивати дітей у долині Гінном (див.: 1Цар. 11:4-8).
Як у такому разі зрозуміти, чому всі автори Нового Заповіту таку велику увагу приділяють трактуванню смерти й страстей Христа як жертви, яку улюблений Син приніс Богові? Чому Господь прагне, щоб ми брали участь у спасінні світу, жертвуючи наші страждання? Як зрозуміти оту таїнственну й обов’язкову присутність хреста в Божому плані? Про цю обов’язковість чітко висловився сам Христос у своїй першій пасхальній катехизі. Увечері в день свята Пасхи дорогою до Емауса Ісус пояснює двом учням: «Чи ж Христові не це перетерпіти треба було, і ввійти в Свою славу?» (Лк. 24:26).
[1] Андре Мальро (1901-1976) – французький письменник, мистецтвознавець, політичний діяч. – Прим. пер.
[2] A. Malraux, Les voix du silence, Paris 1951, c. 215.
[3] Поль Клодель (1868-1955) – французький поет, драматург, есеїст. – Прим. пер.
[4] P. Claudel, UAnnonce faite à Marie, Paris 1940, c. 215. Цитату наведено за: Поль Кльодель, Благовіщення Марії, пер. з фр. Віри Вовк, Мюнхен: Сучасність 1968, с. 93.
[5] В. Nodet, Le curé d’Ars: sa pensée, son coeur, Paris 1966, c. 176-178.
[6] Антуан Шеврієр (1826-1879) – священик, блаженний Римо-Католицької Церкви, засновник католицького руху «Товариство Прадо». – Прим. пер.
[7] A. Chevrier, Écrits spirituels, Paris 1995, с. 90.
[8] Елі Візель (нар. 1928) – єврейський, французький та американський письменник, журналіст, громадський діяч; лауреат Нобелівської премії миру 1986 р.; професор гуманітарних наук Бостонського університету. – Прим. пер.