Оскільки небо і все, що там є, таке прекрасне, то чи взагалі можна оплакувати померлих? Чи час скорботи не є свідченням фатального стану нашої віри? Такі запитання з’являються в той момент, коли нам доводиться зіткнутися з невідворотним відходом людини, яку любимо. Хоч ми віримо, що вона живе, і молимося за неї, однак продовжуємо сумувати. Що про це говорить Святе Письмо?
Старий Заповіт – це не книга, де показано лише ідеали. Він показує нам просто людину. Колись для людей свідченням Божого милосердя було довге життя. Тоді людина помирала в літах і насичена життям. Її сивина спокійно сходила в могилу. Коли цей світ покидав Ісак, хоч від старости він вже нічого не бачив, однак всі знали: на ньому сповнилося Боже благословення (див. Бут. 35:28-29). І, як веліла традиція, плакали гіркими сльозами.
Після об’явлення повноти правди про небо в Новому Заповіті людське переживання смерти не змінилося. Про це свідчить приклад святого апостола Павла. Невдовзі після того, як він зізнався, що хоче покинути цей світ і бути з Господом Ісусом, бо це набагато краще від життя в цьому світі, у Посланні до филип’ян розповів історію свого співслужителя Епафродита. Цей хоробрий воїн Євангелія захворів і був близький до смерти. У цьому контексті читаємо:
«Бо смертельно він був хворував. Але змилувався Бог над ним, і не тільки над ним, але й надо мною, щоб я смутку на смуток не мав. Отож, тим швидше послав я його, щоб тішились ви, його знову побачивши, і щоб без смутку я був. Тож прийміть його в Господі з повною радістю, і майте в пошані таких» (Фил. 2:27-29).
Тож майбутній перехід у щасливу країну засмучував і святого апостола Павла, і апостолів-християн, які жили у Филиппах! Якби хтось сказав, що кожен, хто оплакує померлого, є поганим християнином, то не мав би рації. У своїй гордині він би вивищився над апостолом! Пам’ятаймо, що Святе Письмо – це книга не ідеалів, а живої людини. Тому вона відображає, між іншим, емоції, які опановують її, незважаючи на віру. Тут неможливо не згадати про жінок, які прийшли з Господом Ісусом з Галілеї і стали свідками Його смерти. Свята Марія Магдалина стояла перед порожньою гробницею і плакала (див. Ів. 20:11). І за це їй ані ангели, ані сам Ісус ніколи не дорікали! Що більше, сам Ісус плакав над гробом Лазаря.
Про таку скорботу писав святий Авмросій, великий єпископ Медіолану, якому довелося пережити смерть свого улюбленого брата Сатира. Ось що він сказав під час прощальної промови на його похороні:
«Чому ж мені тебе оплакувати, наймиліший брате? Я не втратив зв’язку з тобою, а лише його перемінив; досі ти був зі мною тілом, а тепер почуттям: ти бо будеш зі мною, назавжди будеш. Ти ведеш мене до вічної батьківщини, бо бачу вже кінець моєї земної мандрівки, коли ж краща моя частина там перебуває. Я ніколи цілковито не жив собою, більша частина нас взаємно жила в іншому, а обидва ми жили в Христі. То ж як не сумувати?»
Звичайно, є й така святість, яка не оплакує смерть і не відчуває жодної скорботи. Існують чернечі ордени з дуже суворим способом життя, в яких їхні члени дотримуються обітниці мовчанки. Однак коли помирає якийсь співбрат чи посестра, тоді настає час святкування. Бог же забрав до себе християнина! Треба радіти!
Утім, скільки людей, стільки шляхів до святости. Існують також обмиті сльозами через розлуку. Та те, якою є наша дорога, залежить від того, якою емоційністю обдарував нас Бог, і як ми переживаємо нашу віру. А найважливіше, щоб людина на своєму духовному шляху до неба була справжньою. І не вдавала ані скорботи, ані радости.
Можна засмучуватися через смерть, бо це притаманне людині, і Бог цього не забороняє.