Аґнеса вже змалку була побожною дівчинкою. Щонеділі та свята, а то й навіть частіше, відвідувала церкву Пресвятого Серця. Перші шкільні роки вчилася в закладі, який провадили монахині. Після початкової школи навчалася в державній школі. У тій школі не навчали релігії, тому релігійне виховання вона здобувала вдома та в церкві Пресвятого Серця.
Спів та музика завжди звучали в сім’ї Бояджіу. Діти любили співати й навчилися грати на інструментах. Драна, Аґнеса, Лазар та Аґа співали в церковному хорі. Вони так гарно співали, що всі називали їх «церковними ластівками», тому часто виконували сольні партії. Коли Аґнеса мала 12 років, то одного дня сказала мамі:
– Мамо, я хочу з вами серйозно поговорити.
– Ти така задумана! – здивувалась Драна серйозному виразу Аґнесиного обличчя.
– Ходімо в сад! – запропонувала мама, беручи Аґнесу за руку, а коли вже вигідно вмостились на лавці, то додала: – Тепер розкажи мені, що тебе турбує.
– Не будете сміятися, коли я розповім Вам, що задумала робити? – запитала Аґнеса.
– Обіцяю, не буду! – відповіла Драна.
– Я йду в монастир, бо хочу бути монахинею, – сказала Аґнеса на одному диханні.
– Так? – запитала мати, сміючись.
– Ви обіцяли не сміятися, мамо! – дорікнула їй Аґнеса.
– Я не насміхаюсь з того, що ти хочеш іти до монастиря! – споважніла мама. – Я сміюся, тому що вже уявляю собі розмову поміж тобою та настоятелькою монастиря. Ти така низенька, така дрібненька… настоятелька подумає, що ти збиткуєшся з неї. – Вона взяла донеччину руку в свою. – Вір мені, Аґнесо, я дуже тішуся, що ти бажаєш стати монахинею, але зрозумій, ти ще замаленька, щоб переступити поріг монастиря. Виростеш – підеш, а сьогодні тобі ще заскоро!
– Мабуть, Ви маєте рацію, мамо! – засмутилася Аґнеса.
– Наразі готуйся до такого кроку! – порадила мама. – Плекай твоє покликання молитвою, відвідуючи церкву, сповняючи обов’язки удома та в школі, чинячи добрі діла, допомагай мені в благочинній справі. Настане час – зрозумієш, коли просити настоятельку прийняти тебе до монастиря. Зрозуміла?
– Зрозуміла! – кивнула Аґнеса.
– Я завжди відчувала, що ти особлива дівчинка! – тішилася Драна, обіймаючи донечку. – Відчуваю, що ти з нами не залишишся надовго: або помреш, бо, як сама знаєш, маєш дуже слабке серце, і тебе часто переслідує кашель, або, як ти сама того хочеш, підеш до монастиря: ти така набожна, так рвешся до церкви, так ревно молишся, тобі, здається, лише до монастиря!
Шість років Аґнеса плекала своє покликання, і хоч надокучали сумніви щодо нього, на молитві в каплиці перед чудотворною іконою Матері Божої в Летницях, яку називали Чорногірською Богородицею, і куди щороку сім’я Бояджіу йшла на прощу, вона розсіювала ті сумніви та кріпла у своєму покликанні.
Драна, коли вся родина вибиралась до Летниці в паломництво, зазвичай замовляла підводу, а коли Аґнесине здоров’я не давало змоги їм іти на прощу в призначений час, вона йшла з дітьми тоді, коли знала, що до Чорногірської Богородиці не буде багато відвідувачів.
Крім того, новий парох Пресвятого Серця, о. Ямбрекович, сам хорват та член ордену Єзуїтів, дуже позитивно впливав на покликання Аґнеси, коли в неї з’являлись сумніви щодо правдивости такого покликання.
Отця Ямбрековича призначили парохом у травні 1925 року, і можна сміливо сказати, що на той час його вважали дуже «модерним» священиком: він закликав молодь любити поезію, організувати театр, грати в новоствореному оркестрі. Щобільше! Він заснував для дівчат Сестринство Дітей Марії, душею якого стала саме Аґнеса!
А коли отець-парох заснував бібліотеку при церкві, Аґнеса постійно ходила із книжкою! А ще він організовував прогулянки, виїзди до інших міст, концерти та вечірки з молоддю. Тому він безперечно суттєво впливав на духовне зростання Аґнеси.
Отець також захоплювався місійною працею своїх співбратів-єзуїтів у Бенгалії, Індія, що належала до архидієцезії Калькутти. Деякі з них були його друзями, і в листах до нього розповідали про свою працю з бідними та хворими, а він читав їх своїм молодим парафіянам. Аґнеса, слухаючи ті розповіді, мріяла поїхати до Індії на місії! Минули роки. Аґнеса стала привабливою дівчиною й активно працювала на парафії, за що всі її шанували та захоплювались нею. Вона успішно організовувала будь-які події, досконало виконувала будь-яку працю, доводила до пуття будь-яку розпочату справу.
– Якщо б я не хотіла йти до монастиря, – часто говорила вона мамі, – я би напевно займалась музикою і писала пісні.
– Аґнесо, донечко моя! – одного разу звернулася Драна до дочки. – Чи тобі ніколи не спадало на думку вийти заміж, створити родину, народити дітей?
– Так, мамо, – відповіла Аґнеса, – я інколи над тим застановлялася, але, правду кажучи, я дуже відчуваю, що Бог мене кличе йти слідом за Ним, черницею. Починаю серйозно замислюватись над тим, щоб поїхати на місії до Індії.
– До Індії? – здивувалась Драна. – А чому саме до Індії?
– Отець-парох, – пояснювала Аґнеса, – має приятелів-місіонерів в Індії, і вони йому надсилають листи, в яких захоплено розповідають про свою пастирську працю з бідними, хворими та помираючими людьми в Бенгалі. Я захоплююсь тими розповідями! І також хочу допомагати тим людям у Бенгалі, а головно в столиці – Калькутті.
– Аґнесо! – важко зітхнула Драна. – Як важко мені буде, якщо поїдеш так далеко від мене, але якщо це Божа воля, не буду їй суперечити. Щодня плакатиму за тобою, якщо поїдеш на місії до Індії, бо бозна-коли доведеться нам ще зустрітись, і чи взагалі ми ще зустрінемося?
– Не говоріть так, мамо! – кинулась Аґнеса в материні обійми, плачучи. – Я щодня буду про вас думати і за вас молитися!
Єдиний, хто не підтримував місіонерського покликання Аґнеси, був її брат Лазар. Сім років його не було вдома, бо він навчався в Австрії, потім його прийняли до Албанської військової академії, а коли 1928 року утворилось Албанське королівство, він записався до королівського війська.
– Чи ти справді знаєш, що робиш? – дорікнув він їй, довідавшись про її бажання виїхати на місії до Індії.
– Ти думаєш, що ти така дуже поважна особа, – відповіла йому Аґнеса, – бо служиш королеві, який править лише двома мільйонами підданих? А я, слухай уважно, хочу служити Королеві всього світу!
Року 1928 Аґнеса востаннє пішла в паломництво до Чорногірської Богородиці в Летницях, бо невдовзі вирушила до Індії, щоб там реалізувати своє покликання – всеціло посвятити своє життя Богові як черниця-місіонерка.
* *
У Скоп’є, Албанія, переважно жили мусульмани, а католики становили лише 10 % від усього населення. У місті була церква Пресвятого Серця – осередок місцевих католиків. Сусідня Сербія була переважно православною, а інша сусідня країна Хорватія – католицькою. Між ними завжди виникали непорозуміння та ворожнеча, що ґрунтувались на нетерпимості однієї віри до другої.
Такого не було в Албанії, бо наявність різних віровизнань вимагала взаємної толерантности: католики, православні й мусульмани жили в згоді та злагоді.
Церква Пресвятого Серця була не лише місцем молитви для католиків, а й осередком збереження їхньої ідентичности та церковних традицій серед мусульман у місті.
У житті святої Матері Терези з Калькутти Церква відіграла дуже важливу роль, і це такою мірою, що завдяки повчанням матері та відвідуванню церкви, вона стане тією людиною, яка своєю благочинною працею серед найбідніших з бідних в Індії осяє увесь світ Божим милосердям.