Декілька років тому я вчив двох своїх дітей кермувати автомобілем. І досі пам’ятаю наші перші уроки. Кожному з них, коли ми сідали в автомобіль, я сказав: “Найперша річ, яку треба знати про авто, це як його зупинити”. Безперечно, є набагато більше вражаючих вмінь, які варто набути водієві, аніж вміння зупиняти авто, проте лише деякі з них важливіші за це базове вміння. Зрештою уявіть собі водія, який на швидкості мчить автомагістраллю з усіма своїми вміннями і майстерністю водіння, але який не вміє зупинитися, – що може трапитися.
Рано чи пізно водій втомиться настільки, що він або вона засне за кермом і спричинить серйозну аварію!
Такий самий принцип застосовується і до нашого щоденного життя. Рухаючись уздовж магістралі нашого життя, ми маємо розвинути в собі багато вмінь і навиків: навчитися спілкуватися, ладнати з іншими людьми, планувати, делегувати свої обов’язки, вибудовувати стратегію, виховувати дітей, ефективно виконувати свою роботу тощо. Проте є ще одне базове вміння, яке лежить в основі усіх цих справ. Це мистецтво навчитися зупинятися. Допоки ми не навчимося робити це, то так чи інак у перспективі теж розіб’ємося і вигоримо.
Існує багато вагомих причин, чому ми потребуємо зупинятися. Вміння зупинитися дає нам час відновити енергію та поповнити наші емоційні і духовні ресурси.
Воно дає нам час, коли ми можемо зібрати себе докупи, розслабитися і стати трішки спокійнішими всередині. Практично неможливо роздумувати над власним життям, коли наше життя мчить на повну швидкість. Коли це усвідомимо, ми виявимо, що діємо на автопілоті, переходимо від однієї діяльности до іншої майже не замислюючись. На противагу до цього, зупинка на нетривалий час дає нам змогу розпізнати набагато чіткіше ті деструктивні тенденції життя, які виносять наше життя за рамки даних Богом обмежень, щоб таким чином робити очевидний вибір жити в більш здоровий та життєдайний спосіб.
Одна з небагатьох добрих сторін відчуття виснаження і вигорання – те, що воно змушує нас зупинитися. Ми можемо побачити, як це відбувається в житті Іллі в період його кризи. Знайшовши прихисток у печері, він відчув користь з уміння зупинятися. Він перебував у тиші і міг слухати, що сам Бог намагається сказати йому. Його вичерпана енергія почала поповнюватися і, що важливо, він мав змогу довго і пильно розглянути запитання, яке поставив йому Бог: “Чого ти тут, Іллє?” (1Цар. 19:9).
Він зміг відкритися Богові і розповісти про ті події і переживання, які привели його життя до цієї точки.
Можливо, вам варто перевірити, чи вмієте ви зупинятися, перш ніж дійдете до такого самого виснаженого стану, як Ілля. Ви можете зробити це просто зараз, як зробив я, пишучи цей розділ. Чому б вам не зупинитися і не робити нічого наступні п’ять хвилин. Посидіть у повному спокої. Проконтролюйте своє дихання і відчуйте, що відбувається у вашому тілі. Іноді спроба зробити це може бути дуже показовою. Ми виявляємо, що нам неймовірно складно просто посидіти в тиші в присутності Бога і самого себе. Пам’ятайте, що це зовсім і геть не банальна справа. Вміння зупинитися може врятувати нас від жахливої катастрофи!
Можливість слухати Бога
Щойно навчившись зупинятися, ми можемо починати слухати Бога. Іллі довелося довідатися про це самостійно з власного гіркого досвіду. Коли він утік і заховався в печері на горі Хорив, на щастя, поставив себе в таке становище, яке дозволило йому чути Бога. Суттєво те, що Бог промовляв до виснаженого пророка не сильним вітром або потужним землетрусом, ані палаючим вогнем. Натомість ми читаємо, що в Бога був “тихий лагідний голос” (1Цар. 19:12). Коли Ілля почув його, він усвідомив, що потребує зосередитися на тому, що Бог намагається йому сказати. Він закрив лице плащем (1Цар. 19:13), вийшов і став при вході в печеру і намагався слухати. Тоді заговорив до нього тихенький голос: “Чого ти тут, Іллє?”
Слухати Бога означає підійти ближче, аби ми могли почути Божий шепіт. Нещодавно мені розповіли історію, яка ілюструє цю істину. Молодий чоловік переживав дуже важкий період свого життя. Він не знав, яким шляхом піти, отож пішов до мудрого старця, аби отримати пораду. Не надто уважно послухавши науку старця, молодий чоловік скаржився і нарікав на свої проблеми. “Я благав Бога сказати щось, що допомогло б мені. Скажи мені, пане, чому Бог не відповідає?” Старий проповідник, який сидів по інший бік кімнати, сказав щось у відповідь так тихо, що майже неможливо було почути. Молодий чоловік пройшов через цілу кімнату і запитав: “Що ви сказали?” Старець повторив, проте він знову говорив дуже тихенько. Тож молодий чоловік підходив усе ближче, аж поки не вперся в стілець проповідника. “Вибачте, – сказав він, – я все-таки не чую вас”. Коли їхні голови доторкнулися, старець прошепотів ще раз.
“Бог іноді промовляє настільки тихенько, що ми повинні підійти дуже близько, аби почути Божий шепіт”. Цього разу молодий чоловік почув і зрозумів, що саме старець намагався сказати йому.
Зазвичай, коли перебуваємо в стані вигорання і виснаження, ми змушені знайти час і простір, аби наблизитися до Бога. Це позитивний момент, бо, як вчить нас досвід Іллі, Бог іноді вважає за потрібне говорити тихо, лагідним, як вітерець, шепотом. На це є важлива причина, як показує нам історія про старця і молодого чоловіка.
Ніщо так не привертає нашої уваги, як шепіт. Спокійний і тихий голос Бога означає, що ми повинні наблизитися ще більше і стати ще тихішими, якщо хочемо почути, що Бог може прошепотіти нам. Не існує кращої можливости для нас, аби сповільнитися і послухати, аніж тоді, коли ми втомлені і виснажені.
У вас може виникнути запитання, як Божий шепіт приходить до нас. Божий шепіт зазвичай приходить до нас у формі своєрідної нетипової думки. Думки, які натхнені Богом, зазвичай викликають у нас відповідне відчуття. Вони спонукають нас чинити діла любови, й аж ніяк не деструктивні речі. Вони ведуть нас у напрямку до більш творчого життя. Вони пропонують нам більше піклуватися про самих себе. Вони не звинувачують і не засуджують, але часто спонукають до кращого і позитивнішого способу діяння. Вони втягують нас у тіснішу мандрівку з Богом. Вміння розпізнати Божий шепіт у наших думках може стати однієї з найдивовижніших пригод нашого життя. Проте, як Ілля, ми мусимо зупинитися і слухати.