Справжньою причиною неврозів, в які втягнуто та ув’язнено сучасне людство, є не розуміння неминучости смерти, а небажання усвідомлювати цю неминучість.
Отже, проблема полягає не в смертності, яка є складовою нашої дійсности, а в жазі безсмертя, оскільки вона виходить за межами цієї дійсности.
Смерть – фізичне явище, яке піддається визначенню; а от фізичне безсмертя – міт, який неможливо засвідчити, і саме тому воно може стати жертвою як свого заперечення, атеїзму, так і свого вивищення – догматизму.
Тож ми стверджуємо, що смертність життя є єдиною реальністю, або краще, єдиною очевидністю сенсу.
Життя, у своїй психофізичній цілісності, прогресивно прямує до смерти.
Дійсність збігається з двома єдиними очевидностями сенсу: розумінням неминучости смерти і небажанням вмирати, які втілюються в повсякденному вирі життя.
Людині залишається лише один вибір: прийняти ці очевидності на особистому рівні і жити відповідно до них.
Цей вибір стає єдиним об’єктом глибоких взаємин з іншим, з іншими та зі світом.
Справді, смертність звільняє і відкриває, тоді як прагнення фізичного безсмертя ув’язнює, замикає і перетворює особу на невротика.
Моя людина вільна від цього прагнення.
Які наслідки такого звільнення? Вона, наприклад, не відчуває потреби панувати над іншими, чоловіком/дружиною чи навіть дітьми. Вона не злопам’ятна навіть по відношенню до недругів і не відчуває потреби увічнення чи прослави.
Таким чином ми зрозуміли, що для сповненого справжнім сенсом, вільного і свідомого життя ми повинні звільнитися від беззмістовних питань, позбавлених сенсу, та породжених ними потреб.
Справді, коли бракує сенсу, можливим стає все, будь-який сенс отримує право на життя, особливо той, який вигідний сильним цього світу.
Натомість у моїй формі гуманізму прагнення фізичного безсмертя аж ніяк не втрачається, воно становить сенс можливий, а не абсолют, який домінує в сучасному суспільстві та культурі.
Справді, може виявитися, що надання сенсу людському життю не полягає у виробленні теоретичного чи абстрактного сенсу.
Від логіки до дійсности.
Від культури до дійсности.
Спробуймо залишитися в повсякденній реальності нашого існування і ми усвідомимо, що десь у глибині ми насправді вмираємо, секунда за секундою, день за днем. Ми не повинні шукати сенсу, який відрізняється від того, чим є наше справжнє повсякденне життя.
Саме тому для кращого розуміння справжнього сенсу людського життя слушним буде поставити перед собою проблему смертности, а не безсмертя.
Так, саме смертність життя, наше постійне і невпинне помирання, мить за миттю, є єдиною справжньою дійсністю і правилом життя.
Завтра в нас буде на один день менше; через секунду в нас буде на секунду менше.
Але в цьому уніфікованому конформістському суспільстві, де панують суперечні між собою сили, лише ті, хто усвідомлює неминучість своєї смерти і не втікає від цього знання, – не маючи, звісно, бажання вмирати, – осягнули справжній сенс життя, тобто в його абсолютній суперечливості вони спроможні залишитися відносно незалежними, вільними, не пригнобленими і достатньо обізнаними.
Але сьогодні вони мають, як і я, прийняти свідоме життя на периферії домінуючої ідеології, намагаючись принаймні трішки полегшити свої страждання.
Це означає змогти поставити під сумнів ідентичність, яку суспільство та культура нашого часу прагнуть нав’язати, використовуючи для цього приховані, але достатньо переконливі засоби.
Ту ідентичність, яка ґрунтується на беззмістовних питаннях.
Шлях пізнання моєї людини, метою якого є змістовні роздуми про смертність життя, неминуче зменшує кількість питань, позбавлених сенсу.
І вона вирішує жити день за днем власною смертністю та закладаючи це у фундамент своїх взаємин з іншими.
У суспільстві, заснованому на ідеї безсмертя, така поведінка призводить до маргіналізації; натомість життя, засноване на розумінні неминучости смерти, веде до демаскування, до неприйняття пропозиції ґрунтуватися на беззмістовних питаннях, зациклених на безсмерті, що чинить їх оманливими та ілюзорними.
Свідомість, свобода, розбудова змістовної системи, заснованої на смертності життя, неминуче проходять через відкидання беззмістовних питань, які закладені в основу сучасного суспільства.
Ці беззмістовні питання дуже поширені і стають моделлю життя, оскільки їх нав’язують як єдині правдиві питання про сенс життя, хоча насправді вони ілюзорні, оскільки відкидають повсякденну дійсність смерти, зосередившись на зумовлених страхом смерти бажанні і потребі безсмертя.
Прийняття цієї нашої смертної природи становить земний ґрунт, який може бути удобрений свободою вибору.
Прийняття нашої смертної природи веде до повноти та автентичности життя.
Прийняття нашої смертної природи зумовлює також спокійне життя, сповнене внутрішнього миру, натомість саме ті, що живуть ілюзією земного безсмертя, неначе їхнє життя триватиме вічно, страждають найбільше.
Справді, тим, що зумовлює страждання, є не стільки розуміння нашої поступової смерти – дійсність, якою ми живемо щодня, – скільки конфронтація цього розуміння з ілюзією та несамовитим прагненням безсмертя, зумовленими беззмістовними питаннями, перед якими постає сучасна людина.
Страждання, зумовлені псевдозначенням безсмертя, ведуть до двох наслідків: або ви стаєте невиліковними, або ж лікуєтеся ціною ілюзорних, абсолютних і догматичних відповідей, які віддаляють вас від істини.
Беззмістовне страждання тамує свою спрагу лише в ілюзіях.
А якщо ці страждання зумовлені сенсом нової людини, то чи можна їх зцілити?
Так, якщо від догматичних ілюзій вона повертається до смертности свого існування.
До дійсности людської природи.
Саме тому страждання, про які говорю я, – це правдиві страждання; а ті, що зумовлені ілюзією безсмертя та беззмістовними питаннями, позбавлені реальности, а суспільство, яке думає інакше, ніколи не зможе претендувати на цілковите одужання. Позбавлене сенсу, воно сповнюється відчаєм і трагізмом.
У такому суспільстві індивідуум практично приречений.
Це не психологічна гра, а реальна пастка, в якій особа як єдине, неповторне, незамінне творіння розчиняється в міті, в універсальному прагненні безсмертя, відчуваючи беззмістовну втрату власної особистости.
Саме тому нова свідомість передбачає вихід з хронічно хворих відчайдушних страждань, породжених беззмістовними істинами і тими наслідками та рішеннями, які пропонує суспільство, тобто сильні світу цього, які переслідують особистість від дня її народження.
Несвідомість, таким чином, це результат беззмістовних питань і відповідних відповідей.
Тоді людським стає все те, що повстає проти таких питань.
За теперішніх обставин це повстання спостерігається лише серед окремих нормальних осіб, але це не означає, що воно неможливе для інших.
Декалог А
- Проблеми не вирішуються втечею від них.
- Життя треба приймати з мужністю, не дозволяючи проблемам порушити особистий спокій.
- Необхідно переконати себе, що спокій – це ментальний стан, який абсолютно не залежить від зовнішніх обставин.
- Живіть сьогоднішнім днем. Не треба жити минулим і не треба паралізувати себе страхом перед майбутнім.
- Пишайтеся тим, що живете. Пам’ятайте, що ви – єдині та неповторні.
- Не перекладайте ваше життя на інших.
- Не фантазуйте, а втілюйте в життя ваші мрії та задуми.
- Ніколи нічого не відкладайте на потім. Робіть все тоді, коли воно має бути зроблене.
- Ніколи не бійтеся жити!
- Ніколи не звинувачуйте інших у ваших проблемах.