Кожен з нас має свій особистий шлях – я називаю його «подорожжю», – на якому він є абсолютним протагоністом, якщо достатньо мужній, аби зазирнути в себе і взяти відповідальність за те все добре і погане, що там віднайде.
Однак це буде неможливо, якщо ми замкнемося в нашому «я», пояснюючи це різноманітними причинами:
- страхом,
- прагненням влади,
- прагненням успіху,
- бажанням грати роль, яку оберуть для нас,
- дотриманням суто формальним правилам,
- прагненням уникнути страждань.
Шлях, яким треба прямувати, проходить через тіло, психіку і дух.
Ця подорож здійснюється більше на рівні творчости та уяви, а не логіки і раціональности.
Цей шлях не претендує на абсолютне розуміння чи контроль, надаючи перевагу захопленню таємницею.
Той, хто йде цим шляхом, відчуває, що належить до чогось більшого, що перевершує його індивідуальність.
Коли ж розпочинається ця подорож?
Справжні пошуки глибоких причин нашого приходу на землю зазвичай розпочинають тоді, коли ви:
- відчуваєте, що помираєте психологічно;
- втомилися від свого трибу життя;
- відчуваєте, що ви починаєте втрачати те, за що так довго боролися;
- переживаєте, що вас покинули ті, кого ви любили;
- розумієте, що таке життя не має жодного сенсу;
- і усвідомлюєте, що помилилися у всьому.
Подорож починається всередині історії власного життя, де ви вчитеся відрізняти біле від чорного, гарне від поганого, добро від зла.
А потім через неприйняття, відкинення, розчарування, невдачу чи хворобу ви падаєте.
Наша подорож продовжиться або перерветься залежно від того, як ми сприймемо падіння. Якщо ми себе ідентифікуємо з ним, то подорожі кінець.
Якщо ж ми, навпаки, переживемо його як нагоду краще зрозуміти, хто ми, і що ми належимо до чогось набагато більшого, тоді подорож триватиме й надалі.
Для цього падіння потрібні.
Щоб учитися.
Щоб завжди бути покірними.
Вони вчать не зупинятися на проблемах чи страхах, а долати їх.
Мені б дуже хотілося, щоб у певний момент життя можна було змінити ім’я.
Я завжди роздумую над тим, що ім’я має відповідати сутності людини.
Тому зміна імени свідчила б про нову ідентичність.
Ту ідентичність, яка навчилася позитивного способу мислення, мови добра. Вона вміє правильно використати навіть негативні частини своєї особистости.
А для цього необхідно пройти через глибоку внутрішню переміну, враховуючи та розвиваючи свою унікальність і неповторність.
- Необхідно виходити за межі отриманих ран,
- зняти маску з двозначних, фальшивих і невротичних частин нашої особистости,
- відкинути ментальні схеми, які були зумовлені бажанням захиститися,
- страхом чи гордістю,
- розширити світогляд,
- очистити серце,
- віднайти гідність божественного творіння.
Ми не повинні боятися, що нашому життю чогось бракує.
Лише живучи і переосмислюючи як мандрівники духу все те, що з нами трапляється, наше життя стане джерелом радости, захоплення і сенсу.
Якщо ми переживаємо дійсність як дар, вона завжди буде прекрасною.
Я не вірю, що можна від чогось відмовитися, якщо ми хочемо йти вперед власним екзистенціяльним шляхом.
У давнину казали, що коли від чогось відмовляєшся, то назавжди залишаєшся прив’язаним до цього.
Тож ми не повинні відмовлятися, а намагатися йти далі, пробувати зрозуміти справжню цінність цієї речі.
Саме тому не треба боятися пізнати себе, навіть свої слабкості.
Я вважаю, що треба також краще пізнати і власне тіло, адже це дозволить краще зрозуміти і дух.
Необхідно помилятися, щоб зростати духовно.
Головне не забувати, що, незважаючи ні на що, Бог все одно нас любить.
Бог навіть дозволяє нам помилитися, але Він завжди на нас чекає.
Подорож всередину себе надзвичайно захоплива, але вона також і дуже болісна.
Я вважаю це справжньою причиною нашого народження.
Ця подорож вимагає глибокої переміни того, як ми пізнаємо та сприймаємо людей і речі, того, як ми відчуваємо, діємо та поводимося.
Така переміна не може бути автоматичною, безкоштовною і безболісною.
Вона неможлива без погляду на себе зсередини.
У цій подорожі геть зайві зовнішні косметичні зміни, не треба підлаштовуватися під формальні зовнішні правила, навіть якщо вони й здаються добрими.
Необхідно позитивно і реалістично прийняти проект особистої переміни.
Необхідно стати перед самим собою.
Перед своєю слабкістю.
Перед таємницею свого буття.
Але для того, щоб по-справжньому пізнати себе, щоб увійти у свій внутрішній світ, необхідно не втрапити в містифікаторську, егоїстичну, маніпуляційну пастку власних неврозів.
Необхідно вміти розрізняти.
Більшість людей не живе по-справжньому, забувши про позитив і особистість.
Люди схильні втікати від самих себе.
Від власної ідентичности.
Можливо, вони втікають, щоб не втратити самоповагу?
Вони бояться побачити, ким є насправді.
Усе це відбувається на підсвідомому рівні, оскільки тим, кого вони повинні боятися, є їхнє «я».
Саме тому вони не зазирають у своє серце.
Але тоді це не життя, це – виживання.