Проявом браку самоповаги є прагнення показатися.
Дуже багато осіб компенсують низьку самоповагу, відчуття неповноцінности через виставляння напоказ своїх здібностей, вихвалюючи їх і демонструючи самовпевненість і визначеність.
Але за цим образом часто приховується велика пустота, ненависть до себе і брак самоповаги.
Багато закомплексованих скромних осіб з відчуттям неповноцінности прагнуть якомога більше заробити, досягнути верхніх щаблів влади, щоб почуватися прийнятими, важливими і такими, яких усі поважають.
Деколи для того, щоб приховати власну безпорадність і психологічну убогість, люди пишаються своїми знаннями.
Парадоксально, але факт: саме через таке виставляння себе напоказ цих осіб відкидають, адже відчувають їхню фальш, за якою приховане відчуття неповноцінности.
І як вирішити цю проблему?
* *
Таким людям вартувало би перестати думати лише про себе.
Їм вартувало би перестати бігати за похвалою чи грошима, а задуматися про глибинні причини своєї поведінки.
Особливо їм вартувало би відчути, що Бог завжди буде їх любити, відклавши набік прагнення виставити себе напоказ і йдучи до інших з простим бажанням розділити їхнє життя.
Іншим виявом браку самоповаги є приховування власної думки.
Часто такі люди почуваються паралізованими присутністю інших осіб.
Коли тобі бракує самоповаги, то ти не зможеш вийти за межі свого «я», оскільки не в змозі подивитися на себе збоку.
Коли ти перебуваєш в якійсь компанії, то не можеш висловити свою думку, і якщо, наприклад, хтось ставиться до тебе вороже, то не зможеш захиститися.
Коли ти не зосереджений на собі, то вважатимеш, що інші постійно спостерігають за тобою, думають про тебе погано і сміються з тебе.
За таких умов у присутності інших ти почуватимешся паралізованим і загнаним у кут.
Поки не виробиш позитивної самооцінки, ти віддаєш оточенню владу підпорядкувати себе, узалежнити і впокорити.
Коли бракує самоповаги, особливо в подружньому житті, то часто почуваєшся відкинутим. Скільки родин витрачають час на гострі дискусії, оскільки страждають від браку самоповаги.
Вас вражатиме кожне зауваженнями іншого і відчуватимете потребу виправдатися і захиститися. Будь-яка критика, навіть найменша, позбавлятиме вас упевнености.
І як вирішити цю проблему?
Не треба забагато думати про себе. Навіть усвідомлюючи власні недоліки і слабкості, не можна дозволяти їм паралізувати нас чи ставати перешкодою для повноцінного життя.
Ми повинні продовжувати йти вперед, попри всі свої недоліки, недосконалість і помилки.
Навіть порівняння себе з іншими може бути знаком браку самоповаги.
Той, хто себе не поважає, хто себе соромиться, приречений на постійні порівняння.
Такі люди щодня порівнюють себе з іншими, але при цьому завжди почуватимуться гіршими за них.
Адже вони завжди будуть бачити когось розумнішого, сильнішого і вправнішого за себе.
Окрім того, постійні порівняння перешкоджають самоаналізу і належній оцінці власного життя.
Вони нівелюють нашу унікальність та неповторність.
І як вирішити цю проблему?
* *
Необхідно зрозуміти раз і назавжди, що наше життя належить нам і ми покликані особисто жити ним.
Мало того, жити означає йти вперед, розпрямивши спину із високо піднятою головою.
Немає жодних виправдань чи алібі.
Бог дає нам безліч можливостей.
Нашою метою є зрозуміти, для чого ми народилися і відкрити свою місію, а не стояти і дивитися, що роблять інші.
Навіть страх свідчить про брак самоповаги.
Той, хто не поважає себе, хто себе соромиться, боїться тих, кого зустрічає. Він завжди переживатиме, що перед ним потенційний ворог, якого треба стерегтися.
Страх майбутнього змусить зайняти постійну оборонну позицію.
Такі люди бояться помилитися.
Вони відчайдушно намагаються контролювати тих, хто перебуває поруч з ними, і при цьому втрачають контроль над собою та своїм життям. Таке життя не може претендувати на повноцінність, постійно сповнюючись страхами.
Такі люди боятимуться труднощів. Вони боятимуться всього, що видаватиметься загрозливим, боятимуться помилитися і виставити себе на посміховисько.
Така особистість обертатиметься навколо безжалісного жорстокого сумління, яке постійно буде звинувачувати і недооцінювати себе.
І як вирішити цю проблему?
* *
Ми повинні усвідомити, що життя безмежно насичене і грандіозне, тож повністю контролювати його чи спланувати просто неможливо.
Необхідно йти вперед, ризикувати, втягнутися в гру. Ми повинні жити життям, а не прогинатися під його тягарем.
Недооцінювати себе і применшувати свої заслуги теж не найкраща річ.
Не треба плутати скромність із самобичуванням, недооцінюванням і самознищенням. Скромність полягає в глибокому аналізі власної особистости і прийманні своїх недоліків, а не в ненависті до своїх слабких сторін.
І як вирішити цю проблему?
Не можна ніколи забувати про нашу гідність Божих створінь, незважаючи на те, що ми переживаємо в певний момент. Необхідно завжди пам’ятати, що ми набагато більші за будь-який біль чи страждання.
Прагнення знайти підтвердження своєї правоти в інших також не свідчить про належну самоповагу.
Часто сором’язливі особи не можуть висловити свою думку, боячись відкритися чи ризикнути, і таким чином поступово втрачають обриси своєї особистости, оскільки намагаються задовольнити інших.
Такі люди не вміють відмовляти. Оскільки бояться, що хтось через це постраждає, розчарується або розізлиться. На жаль, ті, кому змалку бракувало безкорисливої любови, завжди будуть прив’язувати свою самоповагу до позитивної чи негативної реакції інших осіб.
Але так ми ніколи не станемо собою.
Ми навчимося виживати, а не жити.
Нас привчили, що нас люблять лише тоді, коли ми добрі і чемні. Натомість любов не передбачає жодних умов: нас мають любити за те, що ми живемо, за наше справжнє «я», за те, що ми Божі діти.
На жаль, сором’язливі особи постійно заглиблені в себе. Бо вони вважають, що всі думають лише про них, а все, що чують чи відчувають, стосуються їх.
І як вирішити цю проблему?
Навіть у такому разі не можна забувати, що ми Божі створіння.
Тобто наша справжня цінність прихована в нашому покликанні, а не в різноманітних символічних статусах, запропонованих суспільством.
Досить весь час казати «так». Необхідно відштовхуватися від того, що ми відчуваємо всередині себе: якщо всередині ми відчуваємо спротив, то відповідно до нашого справжнього «я» ми повинні відповісти «ні».
І, звичайно, не зациклюватися на собі, а врахувати, що для інших ми, можливо, не так уже й важливі, і поводитися відповідно до цього: природно, спонтанно і автентично.
Відчуття зверхности теж свідчить про брак самоповаги.
Це може здатися парадоксальним, але ті, хто почуваються гіршими за інших, поводяться грубо і пихато, ніби це інші гірші за них.
Вірогідно, що такі люди не хочуть прийняти, ким вони є насправді, а, ставлячись зверхньо до інших, несвідомо надають собі більшої важливости.
Такі особи виказують велику впевненість у собі, пишаються своїми здібностями, тобто демонструють високу самооцінку.
Яка дуже часто показна, оскільки вони прекрасно знають, наскільки є слабкими, невпевненими і крихкими.
Саме тому ці особи не приймають свою справжню особистість. Вони не хочуть визнати, що мають такі ж слабкості та недоліки, як решта людей.
Зазвичай такі люди позбавлені почуття гумору і ніколи не жартують з себе.
Вони не хочуть стати перед власним «я», продовжуючи ілюзорно вважати себе переможцями.
І як вирішити цю проблему?
Необхідно набратися мужности і заглянути у свій внутрішній світ, приймаючи всі слабкості і недоліки.
А для цього потрібно завжди пам’ятати, що ми можемо помилятися, і продовжувати зростати в скромності та людяності.
Вдячність – це риса, якої бракує всім, хто вважає себе кращими за інших, а також усім марнославним і грубим особам. Здається, вони не знають, що цей світ і це життя подаровані нам просто так.