У кропіткій праці над прийняттям себе необхідно назавжди відмовитися від ілюзій.
Усіх тих ілюзій, які ми створили в підлітковому віці, щоб компенсувати відчуття неповноцінности, розчарування, пережиті неприємності, мріючи про те, як незабаром станемо багатими, відомими, сильними, оточеними любов’ю, теплом і прихильниками.
Стати дорослим і жити по-справжньому означає натомість прийняти себе такими, якими ми є.
Сучасне суспільство, яке пропагує конкуренцію і агресію, вимагає, щоб ми були досконалими та ефективними переможцями. Але якщо ми хочемо жити в мирі з собою, якщо прагнемо прийняти місію, довірену кожному з нас Богом, якщо ми хочемо віднайти справжню самоповагу, тоді необхідно повністю прийняти себе. Разом з усіма вадами.
Я вважаю сильними особами не тих, хто хвалиться силою, багатством чи владою, і не тих, хто вважає себе невразливим і непереможним, а тих, хто мужньо визнає власну слабкість, невпевненість і свої недоліки.
Я вважаю сильними тих, хто перед лицем своїх проблем щиро сміється.
Ніхто не може сказати, що він нічого не соромиться.
Ніхто не може сказати, що повністю прийняв своє «я». А з іншого боку, я завжди наголошую на тому, що шлях психодуховного зросту не прокладений по прямій: деколи доводиться зробити два кроки вперед і три назад. Головне не сходити з цього шляху.
Примирення з усім тим, що ми віднайдемо в собі, має стати нашим життєвим стилем.
Наприклад, що інтенсивніше ми переживаємо взаємини з якоюсь особою, то більше виявляємо наші слабкі, негативні, темні сторони. Деколи ми так розчаровуємося в інших, що бажаємо заподіяти їм шкоду чи помститися, усвідомлюючи таким чином, якими ми є насправді і яка наша природа. Це нам обирати, чи станемо перед голою правдою, чи спробуємо втекти від неї або ж намагатимемося замовчувати її. І лише вибравши перший варіянт, ми не будемо керуватися страхом чи соромом.
Звісно, стати перед справжнім собою, приймаючи власні недоліки, – це не той ідеал, який ми колись собі створили.
Для того, щоб відкрити своє справжнє «я», щоб прийняти себе і захопитися тією дивовижою, якою ми є, не треба порівнювати себе з іншими.
Необхідно просто залишитися наодинці з собою.
Якщо якась людина не поважає себе, очевидно, що вона завжди дивитиметься на інших. Деколи вона навіть почуватиметься кращою за інших, але це не вирішить проблеми: ця людини не любить себе.
Якщо ми психологічно залежимо від іншої особи, то до себе нам нема діла. Ми перестаємо бути протагоністами власного життя, обравши другорядну роль.
Прийняти себе означає довіряти власним почуттям, бути на постійному зв’язку з тим, що ми відчуваємо, і з тим, як ми живемо.
Тобто усвідомлювати свою цінність.
Прийняти себе означає насолоджуватися життям без жодної потреби самоствердитися через інших осіб, працю, родину, місце в суспільстві і успіх.
Ви повинні сказати собі: хай там як, та я – єдиний і неповторний.
Я народився, щоб прийняти свою місію, яка відрізняється від місії інших людей.
Замість того, щоб звинувачувати інших у своїх проблемах, необхідно просто прийняти себе, стати перед лицем свого внутрішнього світу, відчути глибину свого єства, зрозуміти свої справжні почуття і поважати життя.
* *
Важливий для відродження віри в себе самого шлях проходить через наше тіло. Тіло ніколи не обманює і завжди точно вказує, яким є внутрішній стан особи.
Навіть положення тіла вказує на психологічний стан: стиснуті щелепи та підняті плечі свідчать про напруженість чи навіть страх. Деякі люди тримаються так протягом цілого дня, перебуваючи постійно в тривожному стані.
Складені руки, закинуті одна на одну ноги, схилена голова свідчать про захисний стан людини.
Стиснуті кулаки, напружені затверділі руки вказують на невпевненість і тривогу.
Дехто завжди йде з високо піднятою головою і рівною осанкою. Такі особи здаються впевненими в собі та розкутими, але тіло свідчить про певну награність постави: це дуже невпевнені в собі люди, які відчайдушно намагаються приховати реальний стан речей.
Їхня стабільність нетривала.
Насправді ж достатньо легенько доторкнутися до них і вони одразу ж падають.
Вони не прийняли себе.
Для гарної постави, спина має бути рухомою, гнучкою і розслабленою кожна частина тіла має перебувати в гармонії з іншими.
Можемо уявити, що ми міцне дерево з глибоким корінням, яке гарантує впевненість, стабільність і самоповагу.
Завдяки вправам автогенного тренування я можу уявити дихання, яке проходить через все тіло, вдих іде від неба, через голову, стікаючи по всьому тілу аж до самого видиху, який через ноги губиться в землі. Так, я справді почуваюся частиною природи, так, я розумію, що віра в себе не застрягла в голові, а проходить через усе тіло.
Зміщуючи згодом центр ваги вниз, я розслабляюсь остаточно. Таким чином я не спираюся на себе, а відкриваюся на Бога. Відкриваючись на щось грандіозне, я вже не мушу боятися чи триматися за щось зовнішнє. Йдеться не про самоствердження, а про те, щоб дозволити чомусь великому пройти через мене.
Віра в Бога.
Проблема віри в самих себе – це по суті духовна проблема. Вона ставить питання про те, ким ми є насправді, у чому полягає наша цінність.
І це питання віри.
Довіряти Богу через наказ чи примус неможливо. Тут могли би стати в пригоді ті уривки Святого Письма, де йдеться про нас як про цінних створінь. Можливо, якщо ми врахуємо, якою мірою Бог довіряє кожному з нас, то зможемо повірити в себе. Таким чином ми зможемо зростати в свободі та незалежності по відношенню до того, на чому наголошує цей світ зі своїми спокусами.
Так ми почали би цінувати себе більше і менше сваритися з самими собою. Ми вже не будемо залежати від думки інших про нас. Читаючи і перечитуючи сторінки Святого Письма, поступово усвідомлюєш свою цінність і відчуваєш, що вже більше не боїшся ані світу з його людьми та подіями, ані того, що відчуваєш у своєму нутрі: почуття, інстинкти…
А Бог поруч. І читає з тобою Святе Письмо.
Не треба читати Біблію під примусом.
Так до Бога ви не прийдете.
Треба, щоб прочитані слова працювали всередині нас, проникаючи в нашу підсвідомість. Треба дозволити їм переобразити вас.
Змінити ментальність.
Пам’ятати, що люди – це не самотні раби, а Божі творіння.
Рабом стає той, хто дає іншим владу над собою.
Рабом стає той, хто почувається добре, коли хтось про нього дбає, ніжно дивиться на нього і гладить по голові.
Рабом стає той, кому зле від того, що інші його оминають, критикують і звинувачують.
Наш стан душі не може залежати від настрою інших осіб.
Так ми ризикуємо опинитися в їхніх руках.
Те, що ми Божі діти, надає нам цінність, якої нас не зможе позбавити жодна людина.
Наше життя походить від Бога.
Це надає мені мою божественну цінність.
Мене не визначають батьки чи їхні слова, мою цінність мені гарантують не інші люди та їхні слова, а той факт, що мене створив Бог.
Розуміння того, що ми походимо від Бога, звільняє від очікувань і суджень інших людей. Так, я можу їм подобатися чи не подобатися, але вони не зумовлюють мене, оскільки я не вважаю їх найсуттєвішою частиною життя.
Усе це додає мені мужности осягнути особисту гідність.
Віра просить повірити в безмежне Боже милосердя.
Якщо прийняти цю точку зору, то відпадають звинувачення, докори та недооцінювання, якими був сповнений наш внутрішній світ. Ми відчуваємо власну цінність для Бога, не кажучи вже про особисту самоповагу.
Коли ви відчуєте в глибині серця, що вас любить Бог, то все одразу ж зміниться на краще.
Хто ж почувається слабким, самотнім і покинутим, нехай прочитає слова святого Павла: «Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2Кор. 12:10).
Віра в себе не означає бути завжди сильним, завжди знати, що робити і як вирішувати будь-яку проблему.
Це означає прийняти себе зі своїми слабкостями, адже ми завжди можемо розраховувати на Божу підтримку.
Хто ж базує свою самоповагу на тому, який він сильний, як він досягнув неймовірних суспільних, економічних і культурних успіхів, впаде після першої ж пережитої невдачі.