Деякі богослови говорять про “зішестя” Бога в подвійному значенні цього слова: “Бог зійшов до нас, щоб бути ближче до нас і щоб ми Його скоріше зустріли. Але Він сам також зійшов до смертної, слабкої людини, до людини, про яку Пророк каже: “Не мав Він принади й не мав пишноти; і ми Його бачили, та краси не було, щоб Його пожадати! Він погорджений був, Його люди покинули, страдник, знайомий з хоробами” (Іс. 53:2-3).
Римляни вірили, що їхніх імператорів у годину смерті боги заносять до неба й навіть перетворюють у богів. Цьому напрямку руху знизу догори християнство протиставляє рух згори донизу. Бог опускається з неба на землю. Це означає переворот релігійного бачення римлян та греків.
Лука свідомо описує народження Ісуса в протиставленні до прославляння римських імператорів, як це зображають панегірики Вергілія про Августа та вірші про пастуше життя Кальпурнія Сіпула, присвячені Нерону. В Ісусі виповнюється туга за новим віком. Бог сам сходить донизу як дитина і стає маленьким. Таким чином критерії римських імператорів перевертаються. Так сповняється те, що оспівує Марія в пісні “Величає душа моя Господа” (Magnificat): “Він могутніх скидає з престолів, підіймає покірливих, удовольняє голодних добром, а багатих пускає ні з чим!” (Лк. 1:52-53).
Так, як Лука описує народження Ісуса на фоні римського прославляння імператорів, Євангелія виявляє “вкрай підривні та небезпечні думки” (Klauck 114). Лука вбачав сутність християнства, з одного боку, у виповненні людських прагнень та ностальгії, як це відображалося в тодішніх історіях дитинства великих мужів та в пастуших віршах Вергілія. З іншого боку, він свідомо відгородив християнський елемент від релігійних уявлень, поширених на той час у Римі та Афінах. В Ісусі Бог сам сходить донизу і народжується як дитина. Це щось нечуване, що ламає усі людські та релігійні мірки.
Коли нас, християн, запитують, як ми розуміємо Ісуса як Сина Божого і що означає для нас втілення Бога, то повторення самих лише догматичних висловлювань виявиться замало.
Те, що Ісус – Син Божий, є і залишається тайною, яку ми не сміємо просто нівелювати до рівня, немовби в Ісусі ми бачимо лише наділену ласкою людину, в якій особливо присутній Бог. Бог став Людиною. Це не може пояснити наше мислення. Людина не може надати цьому таїнству потрібної для неї форми, так, щоб воно нічого особливого більш не становило. Це таїнство є не тільки метафорою, – це правда, перед якою наш розум капітулює. Звичайно, робиться багато спроб збагнути таїнство втілення Бога в Ісусі. Навіть у Біблії, найперше в Євангеліях від Марка та Луки ми знаходимо радше “христологію знизу”. Ці євангелисти змальовують нам життя Ісуса як людини. Марко зображає нам Христа в Його людськості, з Його потребами та емоціями. Лука показує нам Ісуса як істинно праведну людину, Яка Своїм життям подає взірець справжнього людського буття. Проте обоє весь час вбачають у цій людині і Сина Божого.
Іван описує Христа в пролозі своєї Євангелії вже інакше: “І Слово сталося тілом”. Але воно стає слабким тілом. У дій Людині ми споглядаємо Божу велич. Можна б сказати: тут виражається уже “христологія згори”, як її потім описали грецькі Отці Церкви. Для них сутністю християнства було те, що Бог став людиною, щоб наповнити нас Божественним життям. Ісус є Сином Божим за Своєю сутністю, ми ж – за своєю участю. У Івана людське не поглинається Божественним. Навпаки, Божа велич і слава виявляються саме в цьому слабкому тілі. Ісус є цілком і повністю Людиною і водночас у Ньому засвічується та стає видимим серед нас сяйво Бога.
Втілення Бога говорить нам щось суттєве про Бога, про нас, людей, і про наш зв’язок зі світом. Те, що Бог прийняв людське тіло, змінило наш людський образ.
Рання Церква так ревно боролася за правильне розуміння питання про втілення Бога не з чисто теоретичних мотивів, а тому що від цього залежало розуміння нашої людської екзистенції. Тоді богослови відчували, що правильне розуміння втілення Бога та сутність нашого християнського досвіду взаємно пов’язані.