Центральним посланням християнства є смерть Ісуса на хресті та воскресіння Його Богом. Смерть та Воскресіння Ісуса становлять джерело нашої віри та головний факт, на який ми опираємося. І, мабуть, це було те особливе й головне, що тоді проповідували апостоли світові.
Одразу після Ісусової смерті учні Його були шоковані. Вони не розуміли того, чому їхній Учитель, Який зцілив багатьох недужих і так повновладно говорив про Бога, мусів померти на хресті. Смерть Ісусова поставила під сумнів їхню віру в Нього. Та Його Воскресіння дало їм змогу зрозуміти таїну Ісуса як Христа заново. І це було для них таким приголомшуючим переживанням, що вони пішли голосити цілому світові Радісну Новину. За це прийняли на себе переслідування, ув’язнення і навіть смерть. Мотивували вони це словами: “Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили й чули!” (Дії 4:20).
Те, що проповідування про смерть та воскресіння Ісуса було головним для учнів, виявляє нам Лука в промові апостола Павла в Ареопагу. Лука наводить тут діалог між філософією стоїків та епікурейців і релігією греків. Для мене ця промова (Дії 17:22-33) є безприкладним взірцем того, як ми сьогодні в діалозі з представниками інших релігій маємо визнавати все добре в них і як попри те можемо проповідувати новизну й правоту своєї власної віри.
У своїй промові апостол Павло визнає усе те добре, що висловили грецькі філософи про таїнство людини. І він хвалить духовний запал греків, які спорудили у своєму місті багато храмів та жертовників. Павло насамперед посилається на жертовник з надписом “Невідомому богові”. Сюди він долучає: “Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам” (Дії 17:23).
Напевно, в Атенах не було жертовника “Невідомому богові” а радше “Невідомим та чужим богам”. А це виражало не так духовний пошук, як лише страх забути якогось бога інших народів і зазнати від нього покарання. І це походило від політичного розрахунку, щоб посилити політичні зв’язки з країнами, в яких почиталися невідомі або чужі грекам боги (пор. Кlauck 86-87).
Павло схвалює віру греків у Бога Творця. І проповідує їм правдивого Бога, Який не має потреби ні в храмі, ні в культі. Бог стоїть вище усіх жертвоприношень та обрядів. Він не має ні в чому потреби.
Потім Павло покликається на духовний пошук греків за Богом, на їхнє прагнення пізнати та зрозуміти Бога. І він вдається до уявлень стоїків, що Бог є з нами та в нас, як це висловлює Сенека: “У кожній добрій людині живе Бог”. Також цитує грецького поета Арата Солійського (ІІІ ст. до нар. Христа), який зауважує: “Навіть рід ми Його!” (Дії 17:28). Павло виходить з розуміння грецької філософії та релігії, проте переосмислює їх у християнському сенсі. І тоді проповідує специфічно християнське: воскресіння Ісуса і воскресіння мертвих. Реакція слухачів на це неадекватна. Одні насміхаються з нього, інші обнадіюють Павла, що послухають про це іншим разом. Очевидно, що християнське Послання – не просто продовження та підтвердження грецької філософії і релігії, – воно приносить зі собою щось цілковито нове. Воно передбачає “ризик, прийняття рішення, поривання з минулим та прорив у невідоме” (Кlauck 97).
Павло цією промовою в Ареопагу досягає величезного успіху. Він показує християнським читачам, що їхня віра “має розумне обґрунтування, тому що вона перетворює нечітке відчуття людської душі в чітке рішення та лучиться з найкращими традиціями філософської критики релігії. Завдяки цьому вона зміцнює почуття ідентичності своїх громад і допомагає їм долати те важке блукання, яке весь час звершується в напруженому полі примикання та відмеження, інкультурації та євангелізації (там само 100).
Апостол Павло показує нам і сьогодні шлях, як нам поводитися з представниками інших релігій та як розуміти їхні погляди, не допускаючи нівелювання християнської Благовісті. Істинно християнським, тим, що проламує образ світу грецької філософії та релігії, є для Павла воскресіння Ісуса.