Характерним для християнської етики є пов’язаність нашої поведінки з особою Ісуса Христа. Ми любимо іншу людину, тому що бачимо в ній брата чи сестру Ісусових. І ми повинні їх любити, тому що в них зустрічаємо самого Христа.
Це виразно показав нам Ісус найперше в Євангелії від Матвія. На Суді Божому Господь Цар скаже тим, що праворуч від Нього: “Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене” (Мт. 25:35-36).
З одного боку, любов тут позбавляється усяких меж. Не тільки християн – кожну людину потрібно любити, незалежно від того, побожна вона чи ні, доводиться братом по вірі чи ні. З іншого боку, любов до ближнього пов’язана з особою Ісуса Христа. В кожній людині ми зустрічаємо самого Господа, зокрема в зневажених та убогих. Цей текст Євангелії від Матвія віддавна захоплював людей, як, наприклад, філософа Еммануїла Канта, так і атеїстів та богословів визволення. Також у діалозі з представниками інших релігій цей текст займає важливе місце. Любов, якої Ісус вимагає від християн, належиться усім людям, незалежно від того – християни вони чи ні. І навпаки: хто завжди виявляє любов людям, той виконує не лише Ісусову заповідь, а й зустрічає в іншій людині Ісуса Христа, навіть коли вона ніколи про Нього нічого не чула.
Клаус Бергер називає цей текст “свідченням ранньохристиянського універсалізму” (Berger 32). “Він говорить про спасіння людей, а саме про спасіння усіх людей, незалежно від їхньої релігії” (там само 29). Спасіння людей залежить не від визнавання Ісуса Христа, а від їхньої поведінки супроти убогих та голодних, нагих та полонених. “Революційним моментом у цьому тексті є перенесення Божої присутності з храму до жебраків та безпритульних, найубогіших і тих, що провинилися в цьому світі” (там само 31).
* *
Навіть коли текст Євангелії від Матвія знаходить багато паралелей з апокаліптичними творами сучасного юдаїзму, то прямої ідентифікації Судді світу з найубогішими цього світу поза Новим Заповітом немає. Вона притаманна лише Ісусовій Благовісті.
Ґергард Лофінк, який досліджував цей текст Євангелії, виявляє ще щось інше, що проповідував тільки Ісус: не приналежність до Ізраїля (чи до Церкви) стає вирішальною для осягнення Царства Божого, “а правильна поведінка щодо голодуючих, знемагаючих, нагих, хворих та полонених” (Lohfink 78). Це далекоглядне бачення, яке Ісус проповідує нам: хто завжди поводиться милосердно з людиною, врешті зустрічає в ній самого Бога – і так спасається.
Етична вимога Ісуса ще раз підтверджує ту новизну, яка через Втілення прийшла у світ. Коли Бог в Ісусі став Людиною, кожна людина отримала Божественну гідність. Втілення Бога торкнулося кожної людини та сповнило її Божественним життям. Тому в кожній людині ми бачимо лик Ісуса Христа, який ясніє відбитком у ній. І все, що ми вчинимо іншій людині, вчинимо Христові.
Ісусову етику в подібному вигляді ми знаходимо і в інших релігіях. Ми можемо дивитися на Ісуса загалом як на учителя мудрості, Котрий поєднав у Собі мудрість Сходу і Заходу і дає нам ради, які визнають також інші релігії. Але Ісус пов’язав нову поведінку зі Своєю особою. Ми повинні любити людей і піклуватися про них, бо в них ми зустрічаємо Його самого.
Однак як маємо це розуміти? Те, чим жив Ісус, наявне кожній людині. Ісус відкриває нам очі на божественну гідність кожної людини. І Він виявляє нам, що в кожній людині ми пізнаємо Його лик.
Святий Венедикт конкретизував це послання Ісуса, вимагаючи від монахів бачити в кожній людині Ісуса. Для Венедикта це означає, що ми не сміємо пов’язувати іншу людину з зовнішнім видимим образом, а дивитися в її глибину, крізь мур фасаду, та віднаходити її справжнє ядро: добре зерно, Божественну іскру, образ Ісусів, який засвічується в кожній людині. Це приводить до іншої поведінки між людьми, до поведінки, яка відображає пошану та віру, яка нікого не упускає, яка навіть у злочинцеві бачить добре ядро і бажає відродити його.