Далеко не все в Біблії лежить на поверхні. Так, як ікона, вона має свою умовну мову, свою специфічну систему образів. І як залучення до світу ікони потребує від глядача певної підготовлености, так і читання Біблії потребує внутрішньої праці, вживлення в особливий біблійний «космос». Лише знаючи його основні закони, можна побачити, як розсіюється мла століть, що відділяє нас від тексту, й він розкриває свою глибину. Той, хто вдовольняється поверхневим читанням, фабулою чи найпростішим сенсом афоризмів, помине головне і часто спотикатиметься об суперечності й непогодженості.
Ось один елементарний приклад. У Книзі Буття сказано, що праотець Яків, полюбивши дівчину, погодився працювати в її батька сім років безоплатно задля «викупу» дівчини. Скептики не раз із посмішкою зауважували, що, згідно зі східними поняттями, через сім років дівчину вже не можна було вважати молодою. Їм до голови не прийшло, що автор мало переймався точною хронологією (він досить добре вмів рахувати). Наводячи сакральну цифру, що означала повноту, він хотів лише показати силу любови Якова, якого не могли налякати жодні перепони. Словом, насамперед треба з’ясувати для себе, що хотів сказати автор. А для цього читач мусить бодай тимчасово відмовитися від багатьох наших літературних звичок. Так само, як споглядаючи ікону, треба здолати звичку до реалістичного зображення.
Це важливо для розуміння вже перших сторінок Біблії, на яких теж фігурує священне число сім. Вони оповідають про початки світу й людини. Щонайтонший літературний узір, зітканий із рефренів, переклички слів і образів, показує, що це сказання наскрізь символічне. Це не наукова космогонія і не історичний труд. Мета письменника – висловити певне релігійне вчення, а не відтворити події в їх конкретності, з усіма їх деталями. Суть цього вчення полягає в тому, що своїм існуванням Усесвіт зобов’язаний єдиному Творцеві, що Він сотворив його не враз, однієї миті, а поетапно – від нижчого до вищого, від простого до складного, що в процесі світотворення брали участь сили природи («вода», «земля»), що людина сотворена як двоєдина істота – як дитина землі й образ Божий. Гармонію між людиною і Творцем, людиною і природою порушили самі люди, що тягне за собою важкі й гіркі наслідки. Про все це сказано не мовою абстракцій, а мовою «споконвічного» символізму. За своєю наочністю він доступний навіть дитині. Але це лише перший змістовий шар, за яким є ще кілька вимірів.
У дешифруванні біблійних символів немалу поміч надає наука, яка по-новому відкрила дивовижний світ древнього Єгипту, Вавилону, Асирії, Персії, Фінікії, історія і культура яких щонайтісніше пов’язана з Біблією. До речі згадати, що саме Біблія перша оповіла про цивілізації Сходу, які загинули, тоді, коли про них ще було дуже мало відомо. Вивчення Біблії стимулювало самовіддану працю археологів, життя яких часами було подібне на захопливий роман. Аби краще розуміти Писання, першовідкривачі пам’яток Сходу проводили розкопки, проникали в давні піраміди й гробниці, вчилися читати єрогліфи й клинопис. Яскраве й несподіване світло на Книги Нового Заповіту пролили знахідки в Єгипті грецьких папірусів і кумранських сувоїв в Юдейській пустелі.
Усі ці дані широко використовують і в коментарях, і для вдосконалення перекладів Біблії.
ЯК ЧИТАТИ БІБЛІЮ
Звичайно, її можна читати як і будь-яку іншу книгу – просто з першої сторінки. Але мені здається, що недосвідченій людині доцільно розпочинати з Євангелій.
«Є Книга, – писав у 1836 р. О. С. Пушкін, – кожне слово якої розтлумачене, пояснене й прозвучало в проповіді в усіх кінцях землі, його достосували до всіх можливих життєвих обставин. Ця книга називається Євангеліє, – і такий її вічно юний чар, що коли ми, перенасичені світом чи пригнічені зневірою, випадково розгорнемо її, то вже не в силі опиратися її солодкому захопленню, занурюємося духом в її божественну красномовність».
У чому ж причина такого впливу цієї древньої книги? Чи в тому, що вона вийшла з-під пера великого письменника? Але ж євангелистів четверо. Отже, було чотири генії? Але як так могло статися, що відомості про них загубилися в історії, хоча ми добре знаємо про їхніх сучасників: Плінія, Епіктета, Ювенала, Петронія, Марціяла, Йосипа Флавія? До того ж філологічний аналіз встановив, що євангелисти не були професійними літераторами і часто лише відтворювали передання і письмові свідчення, які вже існували. Природно буде прийняти висновок Ж.Ж. Руссо, який вважав, що сила Євангелій не так у майстерності авторів, як у тій Особі, яка в них зображена.
Розпочинаючи з епохи Французької революції і до першої третини XX ст., не раз звучала думка, що євангельський Ісус – літературна фікція або міт. Але тепер ні в нас, ні за кордоном ніхто з-посеред серйозних учених не поділяє цю гіпотезу. Коли в другій половині І століття створювали Євангелія, було ще багато живих свідків подій, які в них описані. Пам’ять про ці події дбайливо збереглася серед християн. Церква сповіщала про Христа ще до того, як були написані Євангелія. І самі Євангелія були одною з форм звіщання.
Римський історик Корнелій Тацит зауважує, що в 64 році, через три десятиліття після Ісусової проповіді, християн у столиці імперії була «сила-силенна». А в 111 році правитель одної з малоазійських провінцій Пліній Молодший доносив імператору, що храми язичницьких богів пустують через масове навернення до нової віри – віри в «Христа як у Бога». Над цими фактами варто замислитися.
Нині, коли християнство має позаду двотисячолітню історію, коли в його арсеналі є велична архітектура, багатюще образотворче мистецтво, поезія, музика, обряди, традиції, філософські системи, його притягальність можна пояснити цим вражаючим спадком. Але на зорі християнства воно не мало майже нічого. Не було ні церков, ні ікон, ні християнської філософії. Навпаки релігії античного світу, суперниці Церкви, з повним правом могли пишатися Партеноном і Капітолієм, Гомером і Горацієм, Платоном і Сенекою. При тім язичництво спиралося на могутню підтримку державної влади. Бо ж імператори прийняли християнство лише після того, як його перевага стала очевидна. Отже, у чомусь іншому полягала сила нової віри.
Але і в наші дні, якби ми захотіли з’ясувати, у чому полягає її сутність, її ядро, ми будемо змушені визнати, що як культурний феномен християнство не надто вирізняється на тлі інших світових релігій. Бо ж і індуїзм, і буддизм, й іслам мають свою велику літературу, глибоке вчення, мистецтво, культові традиції, етику. Нема в них лише одного – Ісуса Христа. Саме в Ньому унікальність християнства, розгадка його притягальности і його перемоги в трьохсотлітній боротьбі з язичництвом.