Святкування тисячоліття Хрещення Руси ще раз нагадало, що ця знаменна подія не могла би відбутися без заповіту Ісуса: «Оце посилаю Я вас» (Мт. 10:16), «Тож ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28:19).
Відколи перші люди, що признали в теслі з Назарету Христа, якого обіцяли пророки, почали звіщати «Радісну новину», розгорнулася драматична історія поширення християнства по землі. Його перші кроки описані в Книзі Дій апостолів, яка примикає до оповіді євангелистів. Її влучно називали «християнською Одіссеєю». Це дивовижна повість про те, як кілька юдеїв, сирійців і греків, за якими не стояла жодна політична сила, які не мали ні зброї, ні влади, рушили духовно завоювати Римську імперію. На вутлих суднах вони скородили Середземне море, йшли гірськими дорогами, перетинали пустельні плоскогір’я, відвідували центри культури і гамірні портові міста. Їх цькували, переслідували, кидали у в’язниці, бичували, вбивали. Але ніщо не могло спинити зародження потоку, ніщо не могло згасити світлої радости цих мандрівників, які вірили в нездоланну силу Євангелія.
Одне з центральних місць у книзі займає постать апостола Павла, уродженця Малої Азії, у минулому правовірного фарисея, гонителя християн. Увірувавши в Ісуса в результаті раптового внутрішнього перевороту, він став проповідником Євангелія, засновником багатьох громад («церков»), розкиданих від сирійського узбережжя до західних околиць імперії. Важливою особливістю цих громад було те, що вони складалися здебільшого з навернених у християнство поган. Павло пояснював їм, що Старий Заповіт був лише підготовчою сходинкою до об’явлення Нового, що в ньому вже містилося пророцтво про те, що до Бога прийдуть люди зі всіх народів. Полишаючи громади, які заснував, апостол продовжував уважно стежити за їхнім життям, листувався з ними. Його послання (так само, як і послання інших апостолів) становлять наступний розділ Нового Заповіту. У них перед нами постає людина з непохитною натурою, для якої віра була рівнозначною життю. Павло не зустрічався з Ісусом, проте надзвичайно глибоко й сильно переживав внутрішню єдність із Ним. Для нього назаретський Учитель був найвищим одкровенням.
У своєму дослідженні про апостола Павла Альберт Швейцер наголошує на тому, що «просвітитель язичників» був першим із християнських містиків, який зумів розповісти про цей досвід. Потім його розповіді впродовж століть відігравали неабияку роль у християнській духовності. У внутрішньому житті Павла досвід єднання з Христом був тотожний життю з Богом, життю в Царстві Божому, перш ніж воно цілковито утвердиться у світі. Проте містицизм апостола Павла не означав утечі від життя. Він вважав віру істинною лише тоді, коли вона втілюється в дієве служіння, у любов до людей. «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю», – писав він 57 року до християн Коринта, – «то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!» (1Кор. 13:1-3).
Ревнителям старозавітних ритуалів і їхнім противникам апостол Павло казав, що і ті, і ті не мають рації. Головною цінністю є не юдейство чи язичництво, а реальність оновленого буття в Христі, яке робить людину новим створінням. Ця реальність глибша за всі земні відмінності. У ній, за словами апостола, «нема ані геллена, ані юдея,… варвара, скита, раба, вільного» (Кол. 3:11), «нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» (Гал. 3:28). З Ним вірні здобувають духовну свободу, з Ним протистоять пітьмі, з Ним гинуть і з Ним воскресають.
ОСТАННЯ КНИГА БІБЛІЇ
Так само, як і багато інших місіонерів, Павло віддав своє життя за віру. Йому стяли голову в Римі за наказом Нерона. Тоді, у 60-х роках, імперська влада вже звернула увагу на нове вчення, яке відкидало давніх богів і культ Цезаря. Як наслідок, періодично поодинокі страти змінювалися масовими репресіями. Настала ера мучеників. Саме її відображено в останній Книзі Біблії – Об’явленні (Апокаліпсисі). Іван, його автор, писав на відлюдному острові Патмос, куди його заслали «за свідчення Ісуса Христа». В Об’явленні, як і в Книзі Даниїла, ідеться про дві протиборчі сили. Вони змальовані у вигляді Агнця й Дракона, Христа і царства демонічної гордині.
Іван вдається до шифру, до багатозначних символів, які великою мірою можна тлумачити у світлі старозавітних текстів. Його страхітливі видіння притягали думки й заворожували людей, особливо в переломні кризові епохи. Ми бачимо апокаліптичні теми і на стінах давньоруських храмів, і у творах Дюрера, Ель Греко, Пікассо.
Об’явлення – це книга-попередження. За алегоричною картиною битв між ангелами й чудовиськами стоїть думка про те, що зло сіє зло, що відхід від заповідей вічної правди веде до погибелі. Раніше, коли люди читали в Об’явленні про отруєння моря, рік, повітря, це здавалося фантастикою. Сьогодні такі пророцтва звучать, на жаль, дуже реалістично. Такими ж реалістичними є нині картини глобальних війн і тиранії. Проте творіння Івана лише на перший погляд здається похмурим. Навпаки, воно сповнене надії. Іван переконаний, що світло переможе, що сили зла не шаленітимуть вічно.
В епілозі Об’явлення є приголомшливі рядки. Сам Агнець, сама вічна Істина й Любов стоїть біля дверей людського серця. Не вимагає грізно, не наказує, а тихо стукає, немов подорожній, що проситься на нічліг. І дуже важливо, щоб цей тихий стукіт Любови було почуто. Поки ще не пізно…