Усі ми по-різному ставимося до ідеї радости. Можливо, ви пам’ятаєте зі середньої школи чи курсу астрономії в коледжі, що таке розподіл Гавса – авжеж, напевно, що ні, – але якщо говорити звичайною мовою, то спробуйте уявити собі дзвоновидну криву. З одного боку кривої перебувають люди, яким радість дається дуже легко. Їхній природний темперамент оптимістичний і райдужний – склянка для них напівповна. Іноді вони страшенно дратують мене, тому що ніколи не припиняють усміхатися і, видається, завжди простують дорогою свого життя радісно і безжурно. Я буркочу собі під ніс: «Цікаво, чи усміхалася би ти так само широко, якби мала мої проблеми». Можливо, її життя і справді якесь зачароване, і вона ще не знає, що це таке – дістати ляпаса від життя. Але ймовірно, що вона не раз уже діставала такого ляпаса і виконала певну серйозну духовну роботу, навчившись відчувати радість щодня. Хай там як, але деякі жінки перебувають на позитивному кінці дзвоноподібної кривої.
Однак переважна більшість нас перебуває десь посередині. Життя не таке вже й погане; ми більш-менш щасливі, не забагато і не замало. Зазвичай ми не відчуваємо великої зневіри чи пригнічення. Ми визнаємо, що часто втомлюємося, можливо, іноді нам буває нудно, а інколи на нас навіть нападає хандра. Щоденна радість? Не впевнена. Але, спішно додаємо ми, нічого лихого насправді не відбувається.
Коли дзвоновидна крива опускається вниз, на другому її кінці перебуває невелика група людей. Вони приховують – або не приховують – глибочезне джерело депресії. Вони не хочуть щоранку вставати з ліжка і вже забули, що таке втіхи життя; кожна усмішка дається їм невимовно важко. Їхня радість без сліду зникла. Це могло статися через стрес у стосунках, зміну роботи, фізичну недугу або навіть глибокий смуток чи втрату. Хоча жінки з легкою депресією одужують досить швидко, тим, хто пережив важку втрату, часто потрібні роки, щоб переосмислити своє горе та відновити емоційну й духовну рівновагу. Однак депресія, що їх супроводжує, може викликати в них почуття провини, оскільки вони знають, що «повинні» відчувати радість, а не сум.
Іноді причиною депресії буває хімічний дисбаланс. Ми небагато про це говоримо, але чимало християн змушені боротися з депресією і стресом, викликаними біохімічним дисбалансом. Деякі жінки мають біполярний афективний розлад, для якого характерні різкі перепади настрою: від періодів несамовитої ейфорії до гнітючої депресії. Шизофренія, розлади особистости та чимало інших форм психічних недуг – іноді легких, а іноді й важких – докучають християнським сім’ям так само, як і нехристиянським. Фізичні вади бачать всі, а розумова травма може ховатися під цілком «нормальною» з вигляду зовнішністю. Моя подруга Шенон Ройс називає це «прихованим каліцтвом». На лихо, через нашу внутрішню схильність заперечувати свої проблеми і принципову позицію тих, хто вважає, що всякий психологічний розлад – це переважно наслідок того, що ми погані учні Христа, християни не вельми охоче говорять про проблеми зі своїм психічним здоров’ям. Через це мільйони страждають на самоті від сорому і, що найгірше, без церковної підтримки. Ця стигма реальна, і вона завдає болю.
Але ще далі, у самому кінці кривої, опинилася ще менша група людей, які подумують про самогубство. Дехто з вас вважає, що випробував усе, що міг, і йому вже нічого не зможе допомогти. Ви втомилися від повсякчасної боротьби, без якої не обходиться жоден день, й у вашу свідомість починають закрадатися думки, як утекти від страждань. Ви навіть починаєте думати, чи вашій сім’ї не було би краще без вас. І ви переконані в тому, що вам було би далеко ліпше, якби ви не зазнавали такого болю. Радість така ж чужа для вас, як далека екзотична країна. Вона настільки далеко, що видається вам недосяжною, і ви навіть не впевнені, чи вам вистачить сил на таку спробу. Вам видається, що про ці труднощі страшенно важко говорити, особливо, якщо ви послідовниця Христа; і якщо згадувати про психічну хворобу в церковній спільноті щонайменше ризиковано, то розмови про суїцид чи суїцидальні думки можуть виявитися в ній справжнім табу.
Можливо, ви читаєте цю книжку, тому що хтось, неабияк піклуючись про вас, розуміє великі труднощі, які ви мусите подолати, і хоче, щоб ви знову навчилися відчувати радість. Як каже Джон Елдридж: «Історія вашого життя – це історія тривалого і брутального нападу на ваше серце того, хто знає, ким ви можете стати, і боїться цього». Ворог вашого серця, сатана, не хоче, щоб ви покидали оселю відчаю, однак Коханий вашого зраненого серця, Ісус Христос, замислив для вас дещо краще, і це краще має в собі радість.
Хай де ви перебуваєте на дзвоновидній кривій, Бог має для вас ласкаве слово підбадьорення: завжди існує певна, правдива надія на радість у вашому житті. Навіть якщо зараз вас гнітить відчай, ви можете відчувати радість. Вона цілком досяжна для вас! Самого щастя ніколи не буде досить; воно просто надто хитке, надто ненадійне, надто непередбачуване. Вас призначено для чогось більшого. Вас призначено для життя, повного радости.