Сповнення Єлисавети Святим Духом – це не єдиний момент, пов’язаний з Його діянням, про яке читаємо в сцені зустрічі Міріям з Єлисаветою. Євангелист Лука вкладає в уста Міріям чудовий гимн, який вона співає з натхнення Духа. Та пісня – це щось більше, ніж просто подяка Богові за діла, які Він учинив в її житті. Міріям усвідомлює: те, що відбувається, стосується усього Ізраїля і навіть поган. Це не її особиста справа, її особиста радість. Дитина, яку вона носить під серцем, має місію, котра стосується не лише її, вона народить її не лише для себе. Тому вона співатиме на честь Господа не лише від свого імени. Мабуть, тут неабияке значення має те, хто є свідком пророчого запалу Матері Ісуса, яка вихваляє Бога. Поруч стоїть Єлисавета; своїм іменем вона стає свідком Божої вірности обітницям, складеним перед віками її пращурами. Єврейське ім’я Елішева можна перекласти як «Бог присяги» або «Бог обітниці». Тож Єлисавета стає символом усіх обітниць, які саме сповнюються!
Гимн «Величає душа моя Господа» складається з двох основних частин, пов’язаних переходом в одне речення. Уважно погляньмо на нього. Чотири перші вірші цієї пісні (див. Лк. 1:46б-49а) стосуються безпосередньо Міріям. Вона вихваляє Бога за Його діла, які стали частиною її життя. Відтак промовляє фразу (див. Лк. 1:49б-50), яку можна розглядати як перехід, місток, що з’єднує з наступною частиною гимну. Ця фраза може стосуватися як Міріям, так і усього Ізраїля. Це підводить нас до теми, яка за мить стає домінантною в пісні: прославу Бога за Його незбагненні діла для вибраного народу (див. Лк. 1:51-55). Міріям є вже тут постаттю усього Ізраїля, якому Бог склав Свої обітниці, вона співає як представниця тих, які чекали на їх сповнення. Вона робить це під натхненням Святого Духа, величає і прославляє Бога, Який дотримав обітницю.
Чимсь надзвичайним є те, що Міріям вже величає Бога за сповнення обітниць, незважаючи на те, що Ісус ще не народився і ще не розпочав Своєї місії проголошення слова Божого. У цьому фрагменті ми бачимо її впевненість, що Бог доведе до кінця справу, яку розпочав. Вона хвалить Господа, незважаючи на те, що це лише початок, не чекає, коли Бог доведе до кінця те, що запланував, щоб тільки тоді звернутися до Нього з подякою. Сповнена Святого Духа, вона знає, що в Бога є «вічне тепер», що насправді все уже сталося. Міріям тут – пророчиця, котра проголошує Божі справи, які вже здійснилися, тільки невидимі для очей. У цьому вона подібна до своєї тезки – сестри Мойсея; та, на противагу своєму братові, який, співаючи гимн прослави, використовує майбутній час, хоче співати прославу Бога тепер, без зволікання! (див. Вих. 15:21). Перейшовши через Червоне море, Міріям забрала із собою жінок, які вторували їй, граючи на бубнах. У цій сцені є динамізм, є життя. Ми не маємо права позбавляти життя і динамізму такі сцени, в яких головною героїнею є Мати Ісуса.
Коли поглянемо на розуміння віри в біблійній культурі, то зауважимо, що emuna, котре перекладаємо як «віра», є статичною, тривалою реальністю, чимось певним, на що можна опертися; у неї небагато спільного з емоціями. Однак переживання такої віри вже зовсім інше, ніж в європейській культурі; воно динамічне, повне життя, емоцій. Людина Біблії не боїться кричати до Бога, плакати, сміятися з цілого серця, танцювати перед Богом. Погляньмо хоча б на царя Давида і на те, як він переживає віру. Не думаю, що ця молода дівчина з Назарету стояла струнко та непорушно і прославляла Бога за те, що Він сповнив з її участю обітниці, які були предметом віри її предків і її самої. Гадаю, що, як і належить матері нащадка Давида, вона танцювала, як колись цар Давид перед Ковчегом, який вносили в Єрусалим. Вона була собою, її спосіб висловлення віри був динамічним і сповненим життя. Та й не дивно, адже чинила це, наповнена Духом, Який оживляє!
Там, де з’являється Божий Дух, там є життя, і то не якесь там скромне «ледь живе» життя, але таке, яке є повнотою, достатком! На початку часів Бог не створює абиякий пересічний світ. Він створює те, що дуже добре. Дає йому життя в достатку. Бог наповнює Марію благодаттю не достатньо, а в повноті! Дух, Якого отримує Єлисавета, також не є легким голубленням, про якого вона не знала б, що сказати, як Його назвати. Завдяки тому Духу малий Іван Христитель в її лоні здригнувся на радощах, а сама вона говорить щось незбагненне для людини. Єлисавета називає Міріям матір’ю свого Господа – а, отже, Бога; вона визнає, що під серцем Міріям є Бог, Який прийняв людське тіло! Таким чином визнає, що так, як під час творення Бог усе створював зі Свого слова, так і її родичка під дією Духа Творця стала Матір’ю Бога. Дух відкриває її на такі великі чуда, як акт створення.