У поступовому діянні Святого Духа, Який спершу спочив на приятелі Бога, відтак – на старших, які перебували біля Скинії зібрання, а тоді – на двох інших, що були в таборі, об’являється дія Божого Провидіння, яка таким чином готує вибраний народ до того, що тільки повинно відбутися. З одного Дух виливається на багатьох! Але, що цікаво, Він виливається також на тих, які не виконали усіх, так би мовити, умов, не прибули на вказане місце, не оточили разом з іншими Скинію зібрання. Тут Бог знову показує, що останнє слово за Ним, і Він диктує правила, але може їх і призупинити. Хто наказав Мойсею прибути з сімдесятьма старшими? Бог! Для нас очевидно: мали прийти – не прийшли, тож не отримають того, що було обіцяне. У нас такий спосіб мислення: якщо ти ходив на всі ранішні служби в часі різдвяного посту, то отримаєш нагороду або гарно відсвяткуєш свята. А тим часом від самого початку Біблії Бог учить нас, що все не так, що навіть якщо я все «провалю», то Він однаково прагне мене обдаровувати. Бо для Нього найважливішим є Його рішення наповнювати ласкою. Таке сприйняття Бога звільняє і дозволяє зосередитися на Ньому самому, а не на складанні списків, що я ще повинен зробити, щоб заслужити на Святого Духа.
У Книзі Чисел Бог навчає цього ізраїльський народ, який блукає по пустині. Він показує, що іноді Його вибір може здатися їм дивним, може вивести їх зі схематичного мислення. Це чудова Божа педагогіка, яка підводить до того, що колись Він захоче наповнити Своїм Духом також і поган. То буде Його незалежний вибір, необумовлений жодним заслугами, високим рівнем моралі чи релігійности. Вочевидь, перед нашими очима постає згаданий вже раніше світ Стародавнього Риму і Греції, в який з Доброю новиною входять апостоли.
Можливо, ми, котрі вже виросли в Церкві, добре не відчуваємо цього контексту, який, напевно, дивував і виходив поза межі уяви єврейських учнів Ісуса. Мабуть, небагато хто з нас ототожнює себе з поганами. Саме це слово асоціюється в нас із далекими країнами, місіями в джунглях та народами, які ніколи не чули про Ісуса. Біблійне ж значення цього слова інше: поганином є кожен, хто не належить до єврейського народу. Правильно було б казати: походить з народів (множина), на противагу євреям, які походять з народу (однина). Однак староєврейське слово goim (чужі народи) набагато частіше перекладається як «погани». Ізраїльський народ був чітко відокремлений від поган, які його оточували, він був вибраний. У цьому контексті можна краще зрозуміти ту несподіванку, до якої Господь Бог готує Свій улюблений народ. Він хоче наділяти Своїми дарами, Своїм Духом також усіх поза Ізраїлем. Це повинно було викликати щонайменше здивування, якщо не обурення побожного єврея. Це трохи нагадує репліку Ісуса Навина, який хотів підпорядкувати дії Бога своєму уявленню про Нього. Але, на щастя, Ісус Навин звертається зі своїм обуренням до Мойсея, а той, своєю чергою, як приятель Бога, мабуть, передчуває, що існує щось більше.
Нас вже не вражає те, що нам був уділений Святий Дух, ми не почуваємося поганами, чужинцями – і це, поза сумнівом, має свої добрі сторони, хоча б те, що ми так міцно пристали до Бога Ізраїля, що називаємо Його своїм Богом. Але це також має свою негативну сторону: ми недооцінюємо того, що сталося в спасенній справі Ісуса, ми забуваємо, що існувала нездоланна стіна, котру зруйнував єврейський Месія (див. Еф. 2:14). Ми надто мало дякуємо за те, що Він прищепив нас до благородної оливки (див. Рим. 11:17-18). Наше щоденне згіршення може набирати інших форм: ми не бачимо діяння Святого Духа в тих, які отримали Його інакше, ніж ми, нас це турбує, ми із великим задоволенням заборонили б їм пророкувати, ми вважаємо, що Бог до інших приходить таким самим шляхом, яким прийшов до нас, і іншої дороги не приймаємо. Це все ми робимо з переконанням, що за нами цілковита слушність, що Бог цього від нас очікує. Добре було б, якби ми з нашою ревністю в судженні прийшли до Божого приятеля, так, як Ісус Навин звернувся до Мойсея, і перед ним висловив своє святе обурення. Той, хто перебуває в тісних взаєминах з Богом, очевидно, знатиме, що Всевишній приходить різними способами, і для Нього немає однієї дороги до людини.
Коли читаю ці слова, мені пригадується ситуація з моєї ранньої молодости, коли я навчалася в ліцеї. Тоді я точно не була стандартною ученицею, слухняною і поступливою. У цих всіх рисах мого характеру «крапки над і» ставив бунт проти школи, не проти загальної ідеї шкільництва, навчання, а проти тієї конкретної школи, до якої я ходила. Позаяк то була католицька школа, цей бунт дуже швидко поширився на всю Церкву, принаймні на її базову ланку, якою є парохія, а відтак – і дієцезія. Я тоді намагалася ангажуватися в якісь церковні структури, які не визнавало товариство, що керувало моїм ліцеєм, водночас я відкидала все, що там представляли як зразок християнської побожности. Це заперечення найчастіше виражалося в дискусіях у класі, а також у розмовах з моїм катехитом. І саме про нього хочу написати. Катехит не був пов’язаний зі структурами товариства, яке опікувалося школою, і я цінувала в ньому те, що він намагався бути об’єктивним стосовно заворушення, яке тоді було в школі. Пригадую, як під час однієї розмови я скаржилася йому, що в тому, до чого нас змушує дирекція школи, немає життя, що це мертве, застаріле, а, на додаток, спосіб життя тих, хто наказував, розходиться з тим, що вони кажуть. У мене назбиралася ціла маса закидів, які я висловила цьому священикові. Пригадую, що він вислуховував мої закиди, зовсім не вважав їх безпідставними, навіть не намагався виправдати поведінку окремих людей, а зосередився на тому, щоб показати мені, що Божий Дух може бути там, де захоче, що мій шлях – не єдиний, що Дух може уділятися навіть через «заржавілі інструменти», що гріх зовсім не перешкоджає Йому приходити. Далеко не зі всім я тоді могла погодитися, але припинила, принаймні на певний час, втікати зі шкільних Літургій, сліпо вірячи катехитові, що там, попри все, присутній також Дух. Хоч, можливо, Він не так «гарно представлений», як в інших місцях.
Через багато років, повертаючись до тієї історії, я зауважую в ній щось схоже на оповідь з Книги Чисел. А саме – відсутність покори Ісуса Навина, який гадав, що знає Боже діяння, і що воно в усіх випадках буде таким, як у його житті. У щойно описаній історії з мого життя я також бачу інший підтекст: ті, які творили офіційну структуру моєї школи, думали, що розробили єдиний правильний спосіб побожности; розгубившись у цьому, вони прийняли принцип «мета виправдовує засоби» і не терпіли тих, які відходили від створеної схеми. Дякувати Богові, через багато років боротьби і втручання ззовні, ця модель була кардинально змінена.