Пам’ятаючи про те, що діяння Духа, Якого посилає Всевишній, характеризується своєрідним жіночим способом буття, не маємо дивуватися, що Він прагне бути очікуваним, а водночас Сам виявляє Свою нетерплячість. Мойсей виголошує своє пророцтво про сповнення цілого народу Божим Духом задовго до появи пророків, які провіщатимуть спасенну справу Месії, провіщатимуть і описуватимуть виливання Духа. Увесь цей час народ чекає, очікує, коли Бог Своїм спасенним втручанням увійде в історію. Коли це нарешті стається, коли Ісус Своєю смертю на хресті і Своїм воскресенням «заплатить давній запис провини», як говорить нам Ехиltet, Бог вже не матиме жодних перешкод, щоб уділяти Себе, тому з нетерплячістю закоханої жінки Він виливає Свого Духа вже на п’ятдесятий день після Свого воскресення. Він надовго не залишає Своїх дітей на самоті, а з материнською опікою спішить до них вже через десять днів після вознесення Ісуса. Він не дозволяє, щоб їх серця перебували в непевності, щоб чекали надто довго. Він не дозволяє також наповненим Собою апостолам самим радіти, будучи впевненими в спасенній справі Месії, а одразу відсилає їх назовні, щоб вони могли передавати це далі, щоб Дух міг нескінченно виливатися. Надійшов час, коли Бог не повинен обмежувати Себе.
Цей час з давніх-давен був передбачений. Віддавна був визначений. Не випадково ця велика подія сталася в день юдейського свята П’ятдесятниці, під час якого Ізраїль радів отриманим на Сінаї законом, а також дякував Богу за перший весняний врожай. Через п’ятдесят днів після виходу з неволі Бог на горі Сінай подарував рабам, що втекли з Єгипту, Свій закон, чинячи їх водночас вільним народом, зв’язаним з Творцем особливим завітом. Тож нічого дивного, що саме в це свято був зісланий Дух, Який дає силу виконати закон, суть якого, тобто любов, робить його основоположним. Цього дня Богові приносять у жертву перші плоди Церкви. Перші три тисячі охрещених – це первоплоди, принесені в дар Всевишньому. Ми можемо собі уявити, що багато хто з охрещених того дня повернувся до своїх домівок, далеко від Єрусалиму, і там розповідав про це і проголошував великі справи Господні. Смерть Ісуса і Його воскресення сталися у свято Пасхи, а, отже, у свято паломництва. Можливо, чимало з тих, які були тоді в Єрусалимі, повернулися і дізналися про подальшу історію Назарянина, яка попри все не закінчилася на хресті. Ніхто не зрівняється з Богом у логістиці. Мало того, що спасенна справа Ісуса випливає із символів та знаків традиції юдейських свят, сформованої до приходу Месії на світ, так ще цю традицію Бог використовує, аби забезпечити якнайкраще поширення Доброї новини про справу, яку Він здійснив. Три тисячі охрещених після події в Горниці розходяться по світу, щоб нести звістку про вірність Бога, Який виконує Свої обітниці. Увесь тогочасний світ, скрізь, де перебувала єврейська діаспора, представники якої прибули, щоб виконати релігійний обов’язок в Єрусалимі, почув про те, що сповнилися пророцтва про Месію, сповняються пророцтва Йоіла, а отже, настали останні часи!
Юдейсько-поганські святкування
У свято П’ятдесятниці урочисто читали одну з книг, що входила до П’яти сувоїв. Це була Книга Рути, в якій розповідалося про одну поганку, яка була зачислена до вибраного народу завдяки своїй вірності. Ця книга має також месіянський характер. Саме Рут є прабабусею Давида, однієї з провідних месіянських постатей Старого Заповіту, і таким чином провіщає месіянські часи. Ті самі часи, які провіщали пророки. У мішанині мов, яку чути в день Зіслання Святого Духа в численній юрбі юдейських вірних, які прибули з різних кінців світу, можна побачити провіщення універсальности справи спасення. Єрусалимська П’ятдесятниця, в якій беруть участь учні Ісуса, є початком того, що невдовзі стане універсальністю Церкви. Апостоли покинули Горницю, і незадовго після цього також перетнули кордони вибраного народу, їхня місія була скерована до поган, до народів усієї землі. Рут, яку згадано в богослуженні П’ятдесятниці, стає пророчим провіщенням того, що трапилося в момент виливання Святого Духа. Тепер погани можуть бути зачислені в сім’ю Месії! Дух об’єднує, руйнує мури, зцілює рани. Дух завжди діє на користь єднання, Він протиставляється поділу. Прикладом цього може бути опис у Діях апостолів того, як проходив так званий Єрусалимський собор, під час якого Святий Дух і апостоли ухвалили рішення зачислити до Церкви тих, які вірять в Ісуса, але походять з поган (див. Дії 15). Їм не наказали навернутися спершу на юдаїзм, хоч вони й вірили в юдейського Месію, а дозволили залишитися собою і дотримуватися лише необхідного мінімуму Закону. Чужинці стали одним цілим з юдеями, зберігаючи при цьому відмінності. Так може вчинити лише Святий Дух! Він веде до єдности, але ніколи не веде до одноманітности. Він дозволяє кожному зберегти свою окремішність, але прагне єдности.
Юдейська традиція називає свято П’ятдесятниці «Зеленими святами»; ця назва перейшла також у християнську традицію на згадку про події, що відбулися в Горниці. Як можна здогадатися, ця назва повинна чимсь обґрунтована. Є стара єврейська історія – мідраш, тобто оповідання, яке побудоване на сюжеті з Біблії, але за своїм змістом виходить за її межі. У ньому ідеться про те, що в день П’ятдесятниці, тобто через п’ятдесят днів після виходу з Єгипту, коли Мойсей отримав від Бога Десять заповідей і спускався з кам’яними таблицями з гори Сінай, усе навколо зазеленіло і розцвіло. Навіть сухі за своєю природою кущі вкрилися зеленим листям. Згідно з традицією, таку силу мав переданий Богом закон! Слово Боже дає життя навіть тому, що, здавалось би, всохло і не може розцвісти. Такою є Божа Сила. Церква невипадково перейняла назву цих свят. У цьому велика мудрість. Зіслання Святого Духа стало саме таким моментом. Апостоли наповнилися життям, з Горниці вилилося життя, воно поширилося на увесь світ. Той Дух, Який створював, який повертав до життя висохлі кістки, Який наповнив Собою Міріям з Назарету, який будить Наречену, – лише Він може дати правдиве життя, лише Він може наповнити життям. Там, де немає Духа, панує смерть. Тому християни не повинні боятися смерти! В них є Дух, який дає життя! Той самий, Який воскресив Ісуса. Там, де з’являється християнин, усе повинно цвісти, оживати, адже він несе в собі не лише Божий закон, але також самого Законодавця.