Біблійний фрагмент з Послання до галатів, на якому ми зосереджуємо свою увагу, не залишає жодних сумнівів, що йдеться про справді тісні взаємини, а не про формальне залагодження справи з відкупленими Сином людьми. Детальніше погляньмо на те, що саме промовляє Дух з наших сердець. «Авва, Отче!». Це два слова, які описують ту саму реальність, але мають дещо відмінне емоційне забарвлення. Авва – це слово, що в арамейській мові пестливо і лагідно окреслює батька, найближчим відповідником якого в нашій мові було би «татусь». Так не говорять у формальних ситуаціях, так не говорять офіційно, описуючи ступінь родинних зв’язків і взаємини, котрі пов’язують двох людей. Натомість так говорять, коли хтось впевнений у почуттях, які єднають обидві сторони, коли видно любов і тісний зв’язок. У зіставленні обох слів, арамейського авва і грецького патер, у тексті Послання до галатів чітко видно, як автор турбується, щоб читач зрозумів ці особливі і живі відносини. Він вплітає чуже для галатів слово, щоб через нього пояснити реальність, яку важко передати одним грецьким словом. Коли вони читали це послання, то були змушені сягати по коментар когось, хто розумівся на єврейському контексті і знав значення слова авва. У грецькій мові немає зменшувальної форми, тому Павло не міг висловити цю реальність лише відомими адресатам послання словами. Цей арамейський термін має також велику вагу, яка випливає з того, що саме так до Бога звертався Ісус. А це Його Дух взиває в нас! Це вже проторований шлях – вже хтось так говорив до Бога, а Його синівсько-батьківські взаємини не були лише метафорою!
Кличучи «татусю», Дух показує, яких відносин прагне з тобою Бог. Цей заклик вказує також на те, що ми мусимо перестати думати, що не варто надокучати Богові, звертаючись до Нього з будь-якого приводу, з буденними дрібничками. Коли ти востаннє хвалився Богові чимось таким, що тобі вдалося, коли востаннє говорив з Ним про звичайні буденні речі і кликав Його на допомогу в зовсім незначних справах? Батько не хоче, щоб дитина приходила до неї тільки з великими проблемами, тільки тоді, коли немає іншого виходу. Він хоче бути з нею на щодень. Мені неймовірно пощастило, що мій земний тато саме такий. Я завжди можу до нього прийти, незалежно від того, чи це було завдання з фізики або математики, чи розбита фарфорова фігурка, яку треба склеїти, чи машина (його машина), двері якої я добряче пом’яла і подряпала. Якби я не приходила до нього з дрібничками і не знала, як він на це реагує, то, напевно, боялася б прийти і сказати про пошкоджену машину. Знаю, що не всім так пощастило, і не кожен має такого тата. Але важливо, щоб не обмежитися до образу свого земного батька, щоб вийти поза його рамки. Якщо твій досвід взаємин з татом цілком інший, ніж мій, то ти повинен сформувати в собі розуміння, що з Богом Отцем є абсолютно навпаки. Проси Його про те, щоб Він переконав тебе, яким Він насправді є – і ти будеш неймовірно здивований. Це нелегка дорога, але її варто обрати.
Волання – це не стриманий шепіт, не мовчазне очікування того, що трапиться. Той, хто кличе, відчуває якийсь поштовх до того, щоб взяти слово. Тим поштовхом є сам Бог, Він хоче, щоб Його кликали, взивали до Нього, Він хоче бути нам потрібним, але хоче також, щоб ми самі це відчули. Він не хоче нав’язуватися, хоч дуже сумує за Своїми дітьми. Я сама неодноразово ловлю себе на думці, що не хочу просити про допомогу, що стискаю зуби і хочу сама впоратися з різними проблемами, які перевищують мої сили. Тут мова не про те, що я можу виконати самостійно, а про ті ситуації, коли я не перестрибну через себе, бо мені щось не під силу. Десь у мені жило дуже глибоке переконання, що я мушу сама зі всім впоратися, що мушу зціпити зуби і бути сильною. І тільки тоді, коли поруч з’явився вірний друг, і коли я опинилася в спільноті, змінився мій погляд на цю реальність. Провідник спільноти, який телефонує і питає, чи мені не потрібна якась допомога, приятель, до якого я можу подзвонити в будь-яку пору дня і ночі, щоб сказати, що я вже не витримую… Це надзвичайний дар для мене від Господа Бога, дар, який повинен вчити мене чогось більшого, що я не мушу давати раду з усім сама.
І саме такого переконання очікує наш Небесний Отець. Він хоче тобі сказати, що ти не мусиш впоратися з цим сам, що Він чекає, коли ти покличеш: «Татусю!», і Він прийде на допомогу. У великих справах, жодна з яких для Нього не є надто великою, і в зовсім малих, які також Його цікавлять, адже стосуються Його дитини.
Гадаю, неабияке значення має, звідки кличе Дух. Він був посланий у наші серця, і звідти здіймає голос. Ми вже згадували, чим для єврея є серце, а апостол Павло, який написав це послання, і є євреєм, нащадком Веніямина, фарисеєм, книжником. Тож годі від нього вимагати, аби він позбувся своєї єврейської ідентичности, коли він говорить до поган. Серце – це місце, де народжуються думки людини, де формуються її рішення. І саме туди посилається Дух. Чому? Тому що Він повинен торкнутися всього, що народжується в твоєму серці, Своєю присутністю мусить перемінити думки, рішення, постанови, також мусить діткнутися твоєї ідентичности. Божа дитина думає інакше, Божа дитина приймає інші рішення, Божа дитина має іншу ідентичність. Необхідно змінитися, і то абсолютно. Ти не можеш лише трохи бути сином, а трохи ним не бути. Так не вдасться. Саме тому Дух здіймає Свій голос із серця людини, із найглибшого осередку ідентичности, яким воно є для євреїв. Адже тут ідеться не про маску дитини, під якою далі переховуватиметься чужинець, тут ідеться не про ідеально накладений грим, який замаскує всі недоліки, але не усуне їх. Це щось більше і глибше. Ніщо в тобі не залишається чужим, немає жодної клітини у твоєму тілі чи найменшої частки твоєї душі і духа, яка була б чужою. Усе є сином, усе дочкою. Без жодного винятку. Він вчинив тебе дитиною, незалежно від морального стану, в якому ти перебуваєш, Йому це не заважає, Він не боїться усиновити замурзаного неслухняного малюка. Він знає, наскільки Його любов здатна змінити, і знає, що не дочекався б твоєї «ідеальности», якби вона була умовою усиновлення.