Останнім часом так складається, що я часто перетинаюся зі Свідками Єгови. Вони стукають у мої двері, і, що цікаво, коли саме на це час. Тобто тоді, коли в мене є час поговорити з ними або коли я «в темі», тобто якраз працюю над якимось питанням, котре вони зачіпають, стоячи біля дверей. Декілька місяців тому я готувала для моєї спільноти науку про другий прихід Христа в контексті Різдвяного посту, що саме тоді тривав. І ось… У двері постукали, коли я якраз записувала свої спостереження про так званий кінець світу. Біля дверей стояли дві жінки, які, побачивши мене, мило посміхнулися і запитали, чи я часом не вважаю, що живу в апокаліптичні часи. На мою відповідь, що вже з годину я ні про що інше не думаю, вони поспішили з наступним питанням-відповіддю: «І що? Чи ви через це не переживаєте, чи вас це не лякає і не вводить у депресію?». У них був дуже здивований вираз обличчя, коли почули мою відповідь: «Ні! Навіть навпаки! А вас?». Мабуть, наша розмова вийшла поза межі приготованої ними схеми, бо вони швидко дали задній хід, кажучи, що не бажають більше завдавати клопоту. Ця ситуація, з одного боку, мене дуже розвеселила, а з іншої – засмутила. Чому ці жінки, які ходять від дверей до дверей, приготували саме таку схему розмови? Тому що дев’яносто відсотків їхніх співрозмовників бояться «кінця світу», бояться Апокаліпсису. А справді страшним є те, що більшість з них, мабуть, вважають себе християнами.
Повелося навіть так, що слово «апокаліпсис», всупереч своєму первісному значенню, яке стосується об’явлення, відкриття таємниці, у розмовній мові почало означати щось страшне і жахливе, від чого кров застигає в жилах. Жахливе перекручення. На хвильку зупинімо свою увагу на тому, чим насправді є Апокаліпсис. Використовуючи цей термін, маю на увазі останню книгу Святого Письма, яку частина Церков і християнських деномінацій називають «Об’явленням Івана Богослова». Така назва – це просто переклад на нашу мову слова із досить екзотичним звучанням, який видається дуже глибоко обґрунтованим. Він не викликає страху, який вкрався в нашу ментальність через неправильне вживання цього слова. Євангелист Іван досвідчує Боже одкровення, перебуваючи на острові Патмос. Це відбувається бл. 100 року, а, отже, у той час, коли переслідування християн посилюється, і рання Церква потребує розради. Вже на основі такої стислої інформації можемо зробити висновок, що ця книга не може бути «збірником страхів» для переслідуваної спільноти християн. Бог так не діє: «Боїшся? Переживаєш? То Я ще доправлю, і аж тоді побачиш, що таке боятися і переживати». Гадаю, що не тільки мене зовсім не тішить гірша ситуація інших, коли доводиться за щось переживати. Такі аргументи абсолютно неефективні, якщо йдеться про мене. Бог не применшує страху людини і її переживань, показуючи їй більші страхи, Бог приходить з розрадою. І саме Об’явлення є книгою розради, відповіддю Бога на плач переслідуваної Церкви!
Особисто я вважаю її найкрасивішою книгою Нового Заповіту. Обожнюю її читати і заглиблюватися в неї – бо є в що! Можливо, на мою особливу прихильність до цієї частини Біблії вплинула моя любов до Старого Заповіту. Неможливо зрозуміти слова Об’явлення, не звертаючись до єврейської біблійної культури, без проведення паралелей зі Старим Заповітом воно буде нерозбірливим, неясним і дивним. Той, хто його створив, хто пережив на власному досвіді видіння, мусив бути євреєм, зануреним у свою культуру. Одна латинська сентенція говорить: «Те, що сприймається, перебуває в тому, що сприймає, згідно з модусом останнього». Що це означає? Що ми накладаємо певну схему на те, що пізнаємо, схему наших уявлень, наших значень, нашої культури. Це відповідає дійсності, коли йдеться про об’явлення реальности, неосяжної для людського розуму. Тоді її описують крізь призму людини, яка про неї розповідає. І так сталося у випадку Апокаліпсису! Неописаний Бог дозволив описати не зовсім описувані справи людською мовою, так, як це бачила конкретна людина. Хоч Об’явлення було записане по-грецьки, воно є не грецькою книгою, а єврейською в кожному своєму реченні, у кожному своєму видінні.
Однак повернімося до ролі, яку воно відігравало і продовжує відігравати для Церкви. Можливо, коли читаєш цей текст, то він не викликає в тебе почуттів, котрі могли б слугувати для розради. Я насмілюся ствердити, що для доброго розуміння цього послання необхідно, щоб серце просякло такою великою любов’ю до Бога, яку мала в собі Церква перших століть. Необхідно поставити Бога і Його план на перше місце, необхідно визнати свої недоліки і просити, щоб Він заповнив їх. Я гадаю, що мені багато не вистачає, щоб саме так чинити, але відкриваю цю книгу і прошу Бога, щоб мені показав, що Він хотів нею сказати, які були Його задуми, коли вона поставала. І знаєте що? Я зовсім її не боюся, вона зовсім мене не лякає, і я знаходжу в ній розраду, бо ця книга насправді говорить про те, що останнє слово за Богом, що те, що є тут, – це тільки вступ до того, що буде колись. А що буде? Великий шлюб і велике весілля, а потім безконечне щастя! Ні, я не жартую. Я справді чекаю цього шлюбу і весілля. Але про це незабаром.