Давид (значення імени непевне; деякі доводять, що воно означає “улюблений”, інші, що більше правдоподібне, подають “провідник, вождь чи ватажок загону добровольців”): Народився приблизно 1085 року до Хр. у Вифлеємі Юдейськім, як наймолодший син вифлеємця-ефратянина Єссея (1 Самуїл. 16:1) та правнук шляхетного й богобійного Вооза з племени Юди й моавитянки Рути з поганського народу (Рути 4:22; 1 Хронік 2:15; Матвія 1:6). Це вказує на те, що Вооз і Давид (Пс. 40; 22; 69) символізують Господа Ісуса Христа, як Голову Церкви, а Рут – це прообраз Новозаповітної Церкви, що складається з віруючих спасенних євреїв і поган. Давид мав 7 старших братів: Еліява, Авінадава, Шамму (Шім’у), Натанаїла (Натаніла), Раддая, Оцема (ім’я сьомого брата невідоме) та дві сестри: Церую й Авіґаїл (1 Самуїл. 16: 10-12; 17:12; 1 Хрон. 2:13-17). Давидові сестри: Церуя й Авіґаїл у Другій Книзі Самуїловій називаються дочками Нахашова. Взагалі ім’я Давидової матері не згадується в Біблії. Правдоподібно, Давидова мати була дочкою (або сестрою чи наложницею) аммонітського царя Нахаша. Єссей, Давидів батько, як відомо, одружився з нею вже в старших роках (1 Самуїл. 17:12). Це потверджується тим, що Нахаш завжди прихильно ставився до Давида, а знову Давид виявляв ласку Нахашовим синам: Ганунові й Шові (2 Самуїл. 10:2; 17:27), як також сам Давид ствердив, що він народився в беззаконні та в гріху зачала його мати (Пс. 50 (51):7).
Життєвий шлях і діяльність цього найбільшого мужа в історії й літературі ізраїльського народу можна поділити на три частини: молодість, служіння в Саула та царювання. Його зовнішні життєві дії та історичні події описані в Книгах Самуїлових, Царів і Хронік, натомість його внутрішні переживання й серценастрій містяться в Псалтирі, зокрема в Псальмах його авторства. Його історія до царювання описана в 1 Самуїл., розділи від 16 до 30; а його царювання – від 2 Самуїл. і до 1 Книги Царів 2:11 та в 1 Книзі Хронік, розділи від 11 до 29.
Перший раз, коли Давид з’явився на екрані ізраїльської історії, ми бачимо його в довкіллі його родини, як вівчаря. У своїх юнацьких роках він пас отару свого батька Єссея (1 Самуїл. 16). Перебуваючи на лоні природи, він пильно приглядався до творива Божих рук, розглядав небозвід і проводив час у духовному поклонінні своєму Творцеві, зустрічаючи всюди в природі сліди Божої премудрости, могутности й милосердя (Пс. 8; 18 (19); 22 (23); 103 (104); 148; 150). Обсервуючи красу й чар природи, він знаходив у ній інспірацію, щоб співом і музикою прославити свого Творця й Постачальника всякого доброго давання (Пс. 8; 101 (102); 150 1 Самуїл. 16:17-18). Давид також був зв’язковим із своїми братами, які служили в Сауловій армії (1 Самуїл. 7:12-18).
Коли цар Саул спроневірився Богові своїм непослухом і гордістю, Господь подбав про його престолонаслідника. Ізраїльтяни саме справляли рокове свято жертвоприношення, коли несподівано в домі Єссея у Вифлеємі з’явився пророк Самуїл, посланий Богом, і потаємно помазав на царя Давида (1 Самуїл. 16:1-13). Господній Дух злинув тепер на Давида та пробував на ньому.
Невдовзі Давид став популярним своїми якостями зразкового характеру, геройством й музичним мистецтвом. Про це довідався Саул і покликав Давида на свій царський двір, щоб він розважав його грою на гуслах і був його зброєношею (1 Самуїл. 16:14-23). Небавом вибухла війна з филистимлянами й Давид добровільно зголосився на нерівний двобій із хоробрим филистимлянським лицарем Голіятом і переміг його (1 Самуїл. 17). Це принесло йому велику славу й відповідне признання. Йонатан, Саулів син, полюбив Давида, але сам Саул згодом зненавидів його, бо Давидові переможні походи на филистимлян викликали в Саула заздрість. Він кілька разів намагався вбити Давида, не дивлячись на Давидову невинність, скромність, розсудливість, посвяту в служінні йому та дружбу з його дітьми – Йонатаном і Мелхолою (1 Самуїл. 18:6-13). Для Давида настав тепер час тяжкого скитання й поневіряння. Він довший час тинявся й переховувався по різних місцях (1 Самуїл. 19:1-17). Спочатку Давид був короткий час у пророка Самуїла в Рамі (1 Самуїл. 19:1-24), але, довідавшись від Йонатана, що Саул розпалився лютістю й чатує на його душу, він постановив залишити царський двір (1 Самуїл. 20). Затримався в Нові в первосвященика Ахімелеха, потім у Ґаті в царя Ахіша (1 Самуїл. 21), відтак утік далі й переховувався в печері Адуллам. Сюди прибули його брати, ввесь дім його батька та близько 400 незадоволених, пригноблених і огірчених вірних йому земляків і Давид став їхнім провідником. Він залишив свого батька та свою матір у Міцпі в моавського царя, а сам із своїм загоном віддалилися в ліси Херету (1 Самуїл. 22:1-5). Уміжчасі Саул і Доеґ звеліли повбивати всіх новських священиків, залишився тільки син первосвященика Ахімелеха Евіятар і сповістив Давида про все (1 Самуїл. 22:6-23).
Звідси Давид згодом перейшов у Кеїлу, щоб врятувати мешканців того міста від филистимлян. Але, дізнавшись про Саулову загрозу й тут, він залишив Кеїлу й тинявся по різних пустинних місцях (1 Самуїл. 23:1-13). Був у пустині Зіф, Маонській, Ен-Ґеді, Парані та знову Зіф на узгір’ях Гахіли, мав нагоду вбити Саула, однак пощадив його, вважаючи Саула за Божого помазанця (1 Самуїл. 23:14-28; 24:1-33; 25:1; 26),
Не мавши довір’я й тепер до Саула та його обітниць і запевнень, – Давид укінці перейшов на безпечну филистимлянську територію, став наче васалем ґатського царя Ахіша й одержав від нього в ленне посідання місто Ціклаґ, зобов’язавшись за це виконувати Ахішеві військову службу та інші повинності. (1 Самуїл. 27).
На филистимлянській землі Давид був 16 місяців. У цьому часі приєдналося до його загону поважне число хоробрих і визначних вояків із різних ізраїльських племен (1 Хронік 12:1-22). Давид тепер почав нападати з ними на сусідні землі-народи, які вороже ставилися до Ізраїля. Він затаював цю стратегію перед ґатським царем Ахішем і таким чином наражував своє життя на велику небезпеку (1 Самуїл. 27:1-12; 28:1-2; 29:1-11). Аж ось амаликитяни напали на сам Ціклаґ і сильно спустошили місто. Але невдовзі в захисних боях Давид переміг амаликитян і відвоював полонених із великою здобиччю. Це сталося в тому часі, коли відбувалася остання війна Саула з филистимлянами з дуже фатальними результатами для Ізраїля (1 Самуїл. 31).
У Ціклаґу Давид одержав вістку про поразку Ізраїля. Він сумував і гірко оплакував смерть Саула і його сина Йонатана, якого він любив як рідного брата, похвально й велично висловившись про їхні діла в “Пісні про лука” (1 Самуїл. 31 ; 2 Самуїл. 1). По смерті Саула, Давид вернувся на батьківщину. Він був признаний і помазаний царем 1055 р. до Хр. в Хевроні спочатку тільки над одним Юдиним плем’ям (2 Самуїл. 2:4), а над іншими ізраїльськими племенами зацарював Іш-Бошет, Саулів син (2 Самуїл. 2:1-11). Тепер поміж Сауловим і Давидовим домами тривала довга запекла боротьба. Давид усе зміцнювався, а Саулів дім усе слабнув через суперечки, сварки та внутрішню боротьбу. Постав конфлікт і сильне напруження між Сауловими прихильниками й ізраїльські полководці вбили Іш-Бошета, Саулового сина-престолонаслідника (2 Самуїл. 2:12-32; 3:4). Тепер настав відповідний час і Давид 1048 р. до Хр. був помазаний царем над усім Ізраїлем (2 Самуїл. 5:1-5; 1 Хронік 11:1-3).
Прагнучи зробити своєю столицею фортецю Сіон, відому в глибоку давнину під назвою “Євус”, “Єрусалим”, якою тоді володіли євусеяни, цебто мешканці Євусу, Єрусалиму, – Давид пішов війною проти євусеян, переміг їх у запеклих боях, здобув фортецю Сіон, відповідно поширив і розбудував її, назвавши її “Містом Давида”. Відтоді Єрусалим став його столицею (2 Самуїл. 5:6-11; 1 Хронік 11:4-7). Невдовзі Після цієї перемоги тирський цар Хірам післав Давидові кедрове дерево, теслів, каменярів і вони збудували для Давида палац у Єрусалимі (2 Самуїл. 5:11). Небавом филистимляни довідалися про коронацію й успіхи Давида, постановили відразу, поки Давид ще не набув авторитету й не закріпився, знищити його. Однак Давид в захисних боях двічі переміг їх (1 Хронік 14:8-17; 2 Самуїл. 5:17-25).
Забезпечивши своє царство від зовнішніх ворогів, Давид із черги звернув увагу на внутрішню структуру, добростан, добробут і достаток свого царства. Передусім, на противагу Саулові, який, виглядає, не дбав про Ковчег Заповіту, – Давид відвів йому центральне місце в релігійному й побутовому житті ізраїльського народу. Він урочисто й богобійно-молитовно переніс Ковчег Заповіта із Кір’ят-Єаріму (10 миль на захід від Єрусалиму) на Сіон і поставив його в середині новозбудованої скинії (2 Самуїл. 6:1-9; 1 Хронік 13:5,6; 2 Хронік 1:4). Відтоді Богослуження й поклоніння Богові характеризувалися особливим пієтетом, порядком й відбувалися в Єрусалимі й Ґів’оні (2 Самуїл. 6; 1 Хронік 13; 15; 16:1-7; 37-43).
Але Давид не був вповні вдоволений із того, що переніс тільки ковчега на Сіон і збудував для себе палац у Єрусалимі. Він об’явив пророкові Натанові, що його душа прагне збудувати Богові розкішний, коштовний, гідний Божої слави, храм, що задовольняв би найвищі релігійно-мистецькі й естетично-архітектурні вимоги тодішнього стилю та смаку народу (2 Самуїл. 7:2). Однак Бог не дозволив йому будувати храма, маючи на увазі Давидові запеклі війни з ворогами та страшне кровопролиття. Все ж таки Бог повідомив Давида, що його син Соломон у мирні часи збудує храма, а при цьому вказав йому на найбільшу обітницю, що з його роду буде походити Великий Потомок-Нащадок, Господь Ісус Христос, Який буде вічно царювати та Його царству не буде вже кінця. Давид із вдячністю й благоговінням прийняв Божу обітницю й від того часу почав приготовляти все необхідне для будови храму (2 Самуїл. 7; 1 Хронік 17; порівняйте 1 Хронік 22:1-10). Згодом Давид знову воював із филистимлянами та здобув їхню столицю Ґат. Опісля він послідовно переміг моавитян, аммонітян, амаликитян, сирійців та ідуметян. Таким чином границя його царства сягала від Середземного моря до ріки Ефрату й на півдні до Червоного моря (2 Самуїл. 8:1-14; 1 Хронік 18:1-13; порівняйте Пс. 59 (60); 82 (83)). Щоб забезпечити границі свого царства на майбутнє, Давид зорганізував військові залоги (гарнізони, озброєні загони вояків) і розташував їх на границі царства в Сирії (в Дамаському Арамі) та в Ідумеї або в Едомі (2 Самуїл. 8:6,14).
Після деякого часу спокою несподівано Давид був змушений іти війною на аммонітян і переміг їх, як також сирійців, їхніх союзників, та спустошив аммонітську столицю (2 Самуїл. 10:11; 12:26-31; 1 Хронік 19; 20:1-3).
Досвідчивши в житті так багато Божої доброти й ласки, Давид усе ж таки спроневірився Богові, порушивши три Заповіді: “Не пожадай дружини ближнього свого!” “Не чини перелюбу!” “Не вбивай!” Сталося це так. Під час війни з аммонітянами Давид залишився в своїм палацу в Єрусалимі та присвоїв собі Вірсавію, чужу жінку свого підданого гіттеянина Урії, ганебно використавши нагоду його неприсутности вдома, бо Урія був тоді на війні. Коли Вірсавія стала вагітна, тоді Давид знищив Урію, розпорядившись поставити його на переді найтяжчого бою. Після вислову звинувачення й докорів пророком Натаном, Давид щиро покаявся, хоч, правда, за свій злочин він зазнав багато тяжких іспитів і скорбот (2 Самуїл. 11; 13:1-25). Глибоку покору й уболівання за свій гріх-злочин, як також зразок правдивого покаяння, Давид позоставив нам у своїй 50-ій Псальмі; хоч, правда, горе та скорботи, провіщені пророком Натаном, невдовзі таки настали. До них належать передусім родинні нещастя: Амнон зневажає рідну сестру Тамару та його смерть (2 Самуїл. 13); заколот і повстання Авесалома та його смерть (2 Самуїл. 14:25-33; розділи від 15 до 19), загальне повстання Шеви (2 Самуїл. 20), трирічний голод, викликаний Саулом через Його жорстоке несправедливе вигублення ґів’онятян (2 Самуїл. 21:15-22); нові війни з филистимлянами (2 Самуїл. 21:15-22); моровиця, що нею вдарив Господь Давидове царство за його пиху (2 Самуїл. 24; 1 Самуїл. 21:1-28). Серед цих проб і скорбот Давид виявив свою велику покору, довготерпеливість, добродушність, надію на Бога й непохитне переконання в слушності та правді Божого провидіння та правосуддя (2 Самуїл. 13:13-24; 14:32-33; 15:17-37; 18:5,32; 19:4,15-38; 22:1-51; 24:10,14,17-25).
В останні часи спокій Давидового життя знову порушив Адонія, домагаючись царського трону. Але Давид негайно зареаґував на заходи Адонії та звелів помазати царем Соломона. Тоді прихильники Адонії збентежились і розійшлися кожен на свою дорогу, а самому Адонії Соломон забезпечив повну безпеку й волю під умовою, що він буде чесним (1 Царів 1:1-53),
Перед смертю Давид скликав до Єрусалиму всіх своїх синів і всіх зверхників Ізраїля, об’явив їм своє давнє бажання збудувати храма Богові й Господню волю, щоб Соломон збудував його в мирні часи; закликав їх додержувати Божі заповіді та своєму синові Соломонові заповів, щоб він вірно служив Богові всім чистим серцем із пильною старанністю й запобігливістю; передав Соломонові плян і модель храма й молитвою, жертвоприношенням та новим урочистим помазанням Соломона на володаря закінчено це зібрання (1 Хронік 28; 29:1-22). Давид помер 1015 р. до Хр. у віці 70 років і похований у Єрусалимі (1 Царів 2:1-11; 1 Хронік 29:26-28).
Давид, як цар, законодавець, лицар, піснетворець, музикант і співець сяє в історії ізраїльського народу своїм характером, неперевершеними ділами й вірою в Бога. Він був одним із найбільших володарів і відзначався високими шляхетними якостями, які набагато перевищували прикмети звичайних царів. Так, наприклад, його мудрість і розсудливість, його хоробрість і відвага, стійкість і рішучість, його лагідність, покірливість і доброзичливість, його безстрашна віра, надія на Бога, й підпорядкованість Його волі не мають собі рівних у світі. Тому, власне, він був “мужем за Божим серцем” (1 Самуїл. 13; 14; 16:13; 1 Царів 9:4-5; 11:34,38; Дії Апостолів 13:22). Бог наділив його особливими обітницями й ласками (2 Самуїл. 7; 1 Хронік 17; 22:7-10; Пс. 88:21-38), Давид довіряв Богові, Який охороняв його; мав успіх у своїх ділах і доручене йому царство допровадив до розквіту, цебто закріпив його єдність, поширив його границі, забезпечив його від зовнішніх ворогів та зміцнив його внутрішній устрій і високий рівень життя. Він запровадив зразковий порядок, подбав про правильне відношення народу до Бога й упорядкував систему Богослуження й поклоніння Всевишньому. Зокрема він настановив Евіятара бути головним управителем в Єрусалимі, а Садока в Ґів’оні (1 Хронік 15:18-12; 16:39; 2 Самуїл. 15:24,29,35,36); поділив священиків у Єрусалимі на 24 черги чи зміни, кожна по 7 день, від субот і до суботи (цей порядок служби євреї зберігали й після Вавилонської неволі, як читаємо в 1 Хронік 24 та в Луки 1:5); зорганізував співаків і придверних, поділив їх на зміни чи черги; запровадив багато інших служінь і повинностей (1 Хронік 25:1-31; 26:1-28). Сам Давид чинив суд і справедливість у народі (1 Хронік 18:14; 2 Самуїл. 8:15; порівняйте Псальму 100); для цього він вибрав вірних, чесних і досвідчених мужів, між якими першими при його руці були його сини (1 Хронік 3:1-9; 18:7); а згодом вибрав особливих суддів і урядників-наглядачів із левитів над Ізраїлем (1 Хронік 23:4) з обох боків Йордану (1 Хронік 26:29-32). Для захисту, безпеки та внутрішнього порядку й суспільного ладу Давид запровадив загальне ополчення, що за мирних часів нараховувало 24 000 вояків (1 Хронік 27:1-5) на зміну кожного місяця, цебто було 12 відділів війська по 24 000 вояків із кожного племени й вони щомісяця змінялися (1 Хронік 27:1-5). Також кожне плем’я мало ще свого вождя-володаря та зверхника (1 Хронік 27:16-22). Крім цього існувало охоронне регулярне військо, що складалося з хоробрих лицарів (1 Хронік 11:10-47; порівняйте 2 Самуїл. 23:8-39). Сюди належали також кертяни, пелетяни й ґатяни (головою над ними був Беная) та всі царські слуги (2 Самуїл. 15:18; 20:7; 1 Хронік 18:17; порівняйте 1 Хронік 11:24-25; 27:5-6; 2 Самуїл. 20:23; 23:22-23). Крім різних інших урядників, службовців і представників (1 Хронік 27:25-31), у Давида були мудрі дорадники, вірні державні мужі, приятелі й сумлінні виконавці його волі, хоробрі його оборонці та сторожа-охорона (2 Самуїл. 8:16-18; 15:18-24,32; 18:2; 20:23-26; 23:8-39; 1 Царів 1:38).
Давидове родинне життя виявляє його, як людину доби, в якій він жив і діяв. Отже, в цій сфері він записався в історії як полігаміст, цебто одночасно жив із більшим числом жінок і наложниць та мав від них кілька десятків дітей. Годі тут точно подати імена всіх його жінок, наложниць і дітей. Слово Боже подає імена 8 його жінок і 20 його дітей. На підставі Біблії його першою жінкою була Мелхола, молодша дочка Саула (1 Самуїл. 14:49; 18:17 і наст.), вона померла бездітною (2 Самуїл. 6:23); далі Святе Письмо згадує про таких Давидових жінок: Ахіноам, їзреелітка, мати найстаршого сина Давида – Амнона, якого породила в Хевроні (1 Самуїл. 30:5, 18; 1 Хронік 3:1); Авіґаїл, кармелитянка, вдова по Навалові, породила в Хевроні Кіліява (Кіл’ава або Даниїла чи Далуія; 1 Самуїл. 25:18; 1 Хронік 3:1); Маалу, дочку гешурського царя Талмія, яка породила в Хевроні Авесалома (2 Самуїл. 3:3) і Тамару (2 Самуїл. 13:4); Хаґгіт породила в Хевроні Адонію (2 Самуїл. 3:4; 1 Царів 1:5); Авітал, породила в Хевроні Шефатія (2 Самуїл. 3:4); Еґла або Аглая, породила в Хевроні Їтреама (2 Самуїл. 3:5); Вірсавію, дочку Аммієла, жінку героя хіттеянина Урії, яка породила в Єрусалимі 4 синів: Шаммуа (Шім’а, Шімеа), Шовава, Натана й Соломона (1 Хронік 3:5-9; 2 Самуїл. 11:3; 1 Царів 1:7). Крім цього від невідомих жінок народилися Давидові в Єрусалимі 9 наступних синів: Ївхар, Елішуа (Елішуя, Елішама), Еліфелет (Еліпелет, Еліфалет,), Ноґаг (Ноґах), Нефеґ (Нафеґ), Яфія, Елішама, Еліяда (Ел’яда, Веліяда), Епіфелет чи Епіфалет (2 Самуїл. 3:2-5; 5:13-16; 1 Хронік 3:5-9; 14:3-7).
Хоч Давид, як педагог і батько, виявив себе незначним виховником, – за Божим Словом, він ніколи не засмучував Свого нездисциплінованого бундючного й пишномовного сина Адонію, щоб сказати: “Чому ти так робиш?” (1 Царів 1:6), – як також він не завжди зумів приборкувати свої власні пожадливості, що допроваджували його не раз до жалюгідної поведінки та страшних злочинів супроти Бога й супроти свого невинного ближнього (2 Самуїл. 11:12; 24; 1 Хронік 21), – однак у сфері духовно-релігійного, національно-культурного, політично-державного та громадсько-публічного служіння Давид високо підніс прапора ізраїльського народу, як його найбільший володар, законодавець, лицар, національний герой, поет, музикант і будівничий. Йому приписують авторство 73 Псальм, що правлять нам за фортецю віри й надії, за зразка молитви й вияву святих почуттів і містять у собі пророцтво про життя, діяльність і відкупну жертву Господа Ісуса Христа, Його прославлення та Його вічне царство. Давидові Псальми – це тривалий пам’ятник його поетичного генія. Він повністю підпорядкував себе Богові (1 Самуїл. 30:23; 2 Самуїл. 15:25; 16:12; 24:14), виявив неподільний послух Божому голосу через пророка Натана (2 Самуїл. 24:11 і наст.), визнавав свої гріхи та слізно каявся в них (2 Самуїл. 12:13) і покірливо приймав слова про майбутню долю його дому (2 Самуїл. 7). Давид мудро управляв царством, втішався любов’ю й пошаною народу, залишив по собі мудрі закони та зразкові норми судичинства (1 Царів 2:1-9; 1 Хронік 22; 9:20-21); передав Соломонові незвичайне багатство на будову храму, про який дбав упродовж усього свого царювання (1 Хронік 28:2-8; порівняйте 1 Хронік 22:14-16). Пам’ять про Давида ніколи не зникала в історії ізраїльського народа, а Святе Писання вказує на нього, як на вибраного Богом помазанця, який символізує собою Месію й духовну голову Христової Церкви (1 Самуїл. 17:13 і наст.; 2 Самуїл. 7; 1 Царів 9:4-5; 11:12-13,32-38; 14:8; 15:3-5,11; 2 Царів 14:3; 18:3; Іс. 37:35; 11:1; Єремії 23:5; Єзек. 37:24; Осії 3:5; Мт. 1:1; 22:42-43; Лк. 1:27,32,69; 2:4, 11; Ів. 7:42; Дії Ап. 2:25-29; 13:22-23).