Якщо світ досконалої справедливості не дає того, чого від нас хоче Бог, нашої вільної любові, то не дасть він і того, що Бог хоче для нас. У перших кількох розділах я використовував приклад прокази, аби продемонструвати, що біль дуже цінний, і навіть важливий для життя на цій планеті. У споріднений спосіб страждання також можуть стати інструментом досягнення Божої мети для людських створінь.
Я вже говорив, що мегафон болю ускладнює сприйняття того факту, що ми існуємо на цій «стогнучій планеті» для досягнення гедоністичного задоволення. Але якщо наше щастя не є метою Бога, тоді що ж Бог задумав для світу? Чому Він взагалі з нами панькається?
Аби це зрозуміти, уявіть собі ілюстрацію із звичайної людської родини. Батько рішуче налаштований виключити з життя своєї улюбленої доньки всякий прояв болю, не дозволяє їй зробити ані кроку. Вона ж може впасти! Натомість він бере її на руки і несе туди, куди вона хоче піти, чи везе її у возику. З часом така розніжена дитина стане інвалідом, не здатним зробити ані кроку і повністю залежним від свого батька.
Любов такого батька, якою б сильною вона не була, призведе до поразки найголовнішого свого завдання: виховати незалежну особистість і випустити її в доросле життя. Було б значно краще для самої доньки, якби батько стояв позаду і дозволив їй ходити, навіть якщо б це означало дозволити їй інколи спіткнутися. Застосуйте цю аналогію безпосередньо до Йова, який залившись сам у своїх стражданнях, без розради з будь-чиєго боку, все таки отримав нову надзвичайну силу. Як сказав Рабин Авраам Хешел: «Така віра, як у Йова, не може похитатися, бо це результат самого хитання».
К. С. Льюїс розширив цю ідею в книзі Проблема Болю, де він, зокрема, зазначає:
«Нам не так потрібен батько небесний, як дідусь на небі – чий план для всесвіту був би таким, щоб він наприкінці кожного дня міг спокійно сказати. «Всім було добре».
Мені мало б дуже подобатися жити у всесвіті, керованому саме таким чином, але оскільки абсолютно очевидно те, що Бог є любов, я приходжу до висновку, що моя концепція любові потребує певної корекції.
Художник може не дуже перейматися через ескіз, намальований нашвидкуруч аби вразити дитину: зійде і так, навіть якщо вийшло не зовсім те, що задумав художник. Але через визначну картину свого життя – через творіння, яке він любить, хай навіть у дещо інший спосіб, але не менш сильно, ніж чоловік любить жінку чи жінка або матір любить своє дитя – він перейматиметься невгамовно, і безсумнівно так дбатиме про картину, ніби вона жива, чутлива істота. Можна уявити собі таку чутливу картину, яку десятки разів стирали, зішкрібали і починали малювати наново, прагнучи щоб це був всього лише ескіз, який малюється за хвилину. Нам так само природно хотіти, щоб Бог дав нам менш славетну і не таку важку долю; але тоді ми прагнемо не більше Його любові, а менше»[1].
Нагадаємо знову, що проблема починається з найбільш загального питання щодо людського існування. Чому ми тут? Наявність страждань дивує і навіть дратує тих людей, які припускають, що людські істоти – це довершене створіння, якому потрібна відповідна домівка. Хоча з Християнської точки зору, як підсумував у своїй книзі Філософія Релігії професор Джон Хік, Бог і надалі має справу з недовершеними істотами. А, отже, середовище землі в першу чергу має підживлювати процес «творення душі».
Ми вже розглянули деякі переваги світу із фіксованими законами і свободою людини, хай навіть людина і може зловживати цією свободою і наносити шкоду одна одній. Джон Хік досліджує інший варіант, уявляючи утопічний світ, створений, аби захистити нас від болю і зла, і приходить до висновку, що світ без помилок насправді був би позбавлений Божої мети щодо нас.
«Уявімо, наперекір усім фактам, що цей світ є справжнім раєм, в якому виключена будь-яка можливість болю чи страждання. Наслідки були б надто далекосяжними. Наприклад, ніхто нікого не міг би поранити: ніж убивці торкався б тільки паперу, а кулі пронизували б тільки повітря; банківський сейф, пограбований на суму в мільйон доларів, дивовижним чином наповнився б ще одним мільйоном (хоча ціна й зависока, але без цього механізму виникає інфляція); шахрайство, обман, змова і зрада якимсь чином проходили б повз уклад суспільства, не завдаючи йому шкоди. Ніхто б не зазнавав пошкоджень при нещасних випадках: скелелази, верхолази чи дитина, що бавилась і впала з висоти, без жодних ушкоджень м’яко приземлялись би на землю; необачні водії ніколи б не стикались з небезпекою на дорозі. Не було б потреби працювати; не було б потреби телефонувати, аби поцікавитися щодо інших у хвилини потреби чи небезпеки; бо в такому світі не було б ані реальних потреб, ані небезпек.
Щоб зробити можливим цей перелік пристосувань людини, природі довелося б виробити «спеціальну завбачливість» замість того, щоб все в природі діяло згідно глобальних законів, які люди повинні навчитися поважати за рахунок болю і смерті. Закони природи мали б бути надзвичайно гнучкими: інколи предмет має бути твердим і міцним, інколи м’яким…
Добре, що можна хоча б уявити собі такий світ. Цілком очевидно, що наші теперішні стичні концепції в такому світі не мали б сенсу. Наприклад, якщо поняття нанесення комусь шкоди є основним елементом вчинення злочину, у нашому гедоністичному раї злочинів не було б – тобто не було б можливості відрізнити погані вчинки від хороших. Сміливість і мужність не мали б сенсу в оточенні, де за нашим визначенням, не існує небезпеки чи труднощів. Щедрість, добрість, такий аспект любові як агапе, розважливість, альтруїзм і всі інші етичні поняття, які надають життю певної стабільності, не могли б формуватися. А отже, такий світ, хай навіть обіцяючи дуже приємне життя, був би не придатний для розвитку моральних якостей особистості людини. Маючи на увазі цю мету, такий світ був би найгіршим з можливих світів.
Виглядає, що середовище, наміром якого є дати можливість для розвитку найтонших характеристик особистого життя вільної людини, повинне мати багато спільного з нашим сучасним світом. Воно повинне керуватися загальними і взаємозалежними законами; і в ньому повинна бути реальна небезпека, реальні труднощі, проблеми, перешкоди і можливість болю, невдачі, смутку, розчарувань і поразки. Якби в ньому не було конкретних випробувань і ризиків – не включаючи до цього переліку дуже суттєвий власний внесок людини – які є в нашому світі, у ньому натомість обов’язково повинні були б бути якісь інші.
Усвідомити це – значить зрозуміти, що цей світ з усіма його «душевними болями і тисячами природних ударів, спадкоємцем яких є тіло», як середовище, зовсім не призначене для посилення задоволення і зменшення болю в людини, все таки краще пристосований до зовсім іншої мети «творення душі»[2].
В деякій мірі Богові було б легше втрутитися, наділити нас вірою, допомогти нам якимсь неприроднім чином. Але натомість Він обрав стати перед нами з широко розкритими обіймами, просячи нас підійти, прийняти участь у творенні власної душі. Цей процес завжди включає в себе боротьбу і часто страждання.
[1] К. С. Льюїс. С. 39-42.
[2] Джон Хік. Філософія Релігії. Інглвуд Кліффс, Нью Джерсі: Прентіс Хол, 1963. Розділ 3.