«Те, що мене руйнує, робить мене сильнішим», – завжди казав Мартін Лютер Кінг молодший. У нашому згубному столітті Кінг, Ганді, Солженицин, Сахаров, Мандела і багато інших стали живим прикладом теорії Тоурн’єра творчого страждання. В обставинах, які мали б просто їх зруйнувати, ці сміливі люди віднайшли силу, яка вразила цілі нації.
Наприклад, Мартін Лютер Кінг навмисне шукав зустрічі з найбільш злісними поліцейськими для протиборства. Він приймав побої, ув’язнення та іншу жорстокість, бо вірив, що ця вдоволена нація знову відновить боротьбу за його справу тільки тоді, коли побачить расистське зло в найгіршому своєму прояві. «Християнство, – казав він, – завжди наполягало на тому, що хрест, який ми несемо, передує вінцю, який ми носитимемо. Щоб бути Християнином, людина має взяти свій хрест, з усім його важким, нестерпним і напруженим вмістом, і нести доти, доки цей хрест не залишить на нас свого відбитку і не викупить нас, давши нам таку досконалість, яка приходить тільки із стражданнями»[1].
Врешті-решт цей принцип став тим, що принесло громадянському руху за права таку довгоочікувану перемогу. Саме картина громадянських маршів за права людини, з якими жорстоко розправлялися поліцейські і шерифи, нарешті пробудила націю. Лише через тиждень після поліцейського штурму на мості в Сельмі Конгрес прийняв закон про Право голосу від 1965 року. З кожною кривавою сутичкою Кінг ставав сильнішим, а не слабшим.
Принцип, яким здебільшого керується хтось такий, як Мартін Лютер Кінг, підходить також і «маленьким людям», які слідували за ним у маршах за свободу і справедливість. Я пригадую одного героя, хоча його навряд чи хто назвав би героєм, із сільської місцевості Міссісіпі, пригадую чоловіка, чиє фото ніколи не з’являлося в газетах чи журналах. Я взяв у пана Баклі інтерв’ю на початку 1970-х, у часи, коли більша частина Півдня Америки все ще активно протистояла руху за громадянські права. Коли я залишав будинок пана Баклі, то відчув, що щойно спілкувався зі святим чоловіком.
Будинок пана Баклі був найприємнішим домом чорношкірої людини, який мені довелося відвідати в окрузі Сімпсон, Міссісіпі. Зовні він був цегляний, а всередині вкритий дерев’яними панелями, і мав чотири чи п’ять великих кімнат. У віці дев’яноста років пан Баклі здавався неуважним до того, що його оточувало. Більшу частину часу він проводив сидячи в дерев’яному кріслі-качалці біля кухонної плити, так як він звик сидіти біля пічки у своїй однокімнатній хижі в сільському районі Міссісіпі. Саме там я його і знайшов – у кріслі-качалці, поринулого в спогади, а він чухав свою коротко підстрижену посивілу голову і бурмотів про те, як все було колись. Очі в нього сльозилися, шкіра була груба і жорстка, засмагла за прожиті ним дев’ять десятків років під сонцем Міссісіпі.
В одному з інтерв’ю пан Баклі вирішив пригадати всі свої спогади про дитинство. Після трьох з половиною годин диктування на диктофон, він зробив паузу і попросив склянку води. Він зробив великий ковток, прополоскав водою рота і сказав: «Ну, що ж, це привело нас до 1901».
Він народився в поколінні, яке змінило покоління рабів, і виростав у гіркий період перебудови. Він жив у страшні часи, коли панував Ку Клукс Клан, прислухаючись до їхніх погроз, бачачи палаючі хрести, і чуючи звістки про лінчування і спалення. Після того, як таким людям цілих сімдесят п’ять років забороняли відвідувати ресторани для білих, мотелі для білих, туалети для білих, кабінки голосування для білих, пан Баклі в середині 1960-х приєднався до руху за цивільні права чорношкірих громадян. Вірячи, що Бог зможе його використати, він почав працювати з превелебним Джоном Перкінсом під час реєстраційної кампанії до виборів. В окрузі, що налічував 5000 чорношкірих дорослих громадян, на той час тільки 50 чоловік були внесені в списки для голосування.
Федеральні маршали вишикували реєстраційні черги біля вантажних відділень на задньому дворі поштових приміщень і пан Баклі допомагав організувати караван з автобусів і автомобілів. Кожне ім’я, додане до списку голосуючих, вписувалось із страхом. Інколи з’являлись вороже налаштовані натовпи білих, вигукуючи образи і погрози. Дехто з чорних, зареєструвавшись у списках, втратили роботу. Але вони все одно приходили. Сильні чорношкірі чоловіки, зігнуті під вантажем полотняних мішків на своїх спинах, створили сміливу лінію оборони, що тяглася через весь діловий район міста Менденхол, щоб просити громадян приходити на голосування. Врешті-решт зареєструвались 2300 людей.
Впродовж усього часу, коли він був лідером чорношкірої спільноти в околицях Менденхола, пан Баклі ходив із Богом, і рани, які він отримав, перетворили його на більш глибоку, сильнішу особистість. Він продемонстрував мені, як за словами Ісуса вбогі і зневажені можуть бути благословенними, блаженними. Віра в Бога – це все, що він мав у ті чорні дні і ночі, наповнені безсонними страхами. Але зрештою Бог перебував у ньому, даючи очевидне полегшення і близькість з Ним.
Віра пана Баклі пройшла найсуворіше випробування на витривалість однієї ночі, коли вони з дружиною щойно перебралися в новий будинок. Нарешті у свої вісімдесят пан Баклі мав зручний дім, той який ще й досі пахнув свіжою фарбою і виглядав чистим і охайним. Але раптом о другій ночі пан Баклі прокинувся, відчувши запах диму. Він зіскочив з ліжка якраз вчасно: передпокій їхнього будинку палав, а язики полум’я по дерев’яних балках добиралися до їхньої спальні. Вони з дружиною ледве врятувалися, але втратили все своє майно. Підпал здійснили сусіди.
Пан Баклі розповів мені: «Що ж, здасться, ми багато пережили. Я втратив двох з моїх трьох дітей, втратив свою першу дружину, і ми мало не загинули тої ночі. Але Господь каже, що Він не дасть нам стерпіти більше, ніж ми можемо витримати. Якщо ми не можемо щось знести, Він буде просто біля нас і дасть таку силу, про яку ми навіть не підозрювали».
Пан Баклі помер у 1986 році у віці дев’яноста семи років. Останні свої роки він витратив на те, щоб допомогти заснувати нову церкву в Менденхолі. Він казав: «Я мрію про церкву, в якій раді кожному, незалежно від кольору шкіри; про церкву, де люди моляться і чекають відповіді на свої молитви. Я мрію про церкву, де людей впізнають через їхню любов один до одного». Своїм прикладом пан Баклі показав, яка церква потрібна всім нам.
[1] Давид Дж. Гарроу. Несучи Хрест. Нью-Йорк: Вільям Морроу і Ко, 1986. С. 532.