Інколи я заходив настільки далеко, що дякував долі за привілей цієї самотності (у Сибіру), бо тільки на самоті я міг так уважно роздивитися своє минуле, чи так близько дослідити моє внутрішнє і зовнішнє життя. Які ж все таки сильні і дивні нові зародки надії зародилися в моїй душі протягом тих незабутніх годин! Я зважував і вирішував різні питання, я заключив із собою договір уникати помилок минулих років і минати скелі, об які розбивався. Федір Достоєвський, Дім Мертвих
За ці роки я перечитав безліч розповідей тих, хто вижив у концтаборах. Вони й далі продовжують вражати мене, і можливо тому, що представляють різні питання життя в найбільш екстремальних його проявах. У таборах стираються усі ознаки індивідуальності. Ув’язненим видають однаковий одяг, однаково підстригають. До них звертаються за порядковим номером, а не на ім’я. Вони їдять однакову їжу і дотримуються однакового розпорядку. Зникає відмінність класів. Колюча огорожа замикає людину в її первісній, примітивній формі.
В руках майстерних – а правильніше, жорстоких – наглядачів концтабори можуть стати справжньою лабораторією страждань. Як підкреслює Теренс Дес Прес, метою цих таборів було «перетворити мешканців на безвольних створінь, чию поведінку можна абсолютно передбачити і контролювати». Ці табори на разі стали найбільш близьким явищем до досконалого ящика Скіннера. Це було замкнене, повністю регульоване середовище, «абсолютний» світ у вузькому сенсі. Біль і смерть були «негативними силами», їжа і життя – «позитивними силами» і всі ці сили протягом двадцяти чотирьох годин на добу штовхалися і пхалися на найнижчому рівні формації людської потреби»[1].
Хоча якщо спогади Беттельхайма, Франкла, Візеля, Леві, Вісентала, Солженіцина, Шаранського і інших щось і доводять, то вони доводять той факт, що цей великий експеримент поводження людини в таких умовах провалився. Позбавлені щонайменшої гідності, ці люди, виживши в умовах табору, тим не менше зберегли свою людяність неушкодженою, одночасно оволодівши гостро відточеною моральною свідомістю. Візьмемо тільки один приклад: «реабілітований» Солженіцин був такою гучною жертвою концтабору, що був вигнаний з батьківщини, але не раніше, ніж розвінчав міф сталінізму.
Ви побачите дещо схоже, якщо відвідаєте зустріч тих, хто вижив після голокосту; ви не знайдете переможених, безпомічних людських істот, які розгулюють по світу, як зомбі. Ви знайдете серед них політиків, лікарів, адвокатів, по суті точне відображення суспільства загалом. Діти, виховані за часів режиму, що наближався до абсолютного зла, виросли і стали чоловіками і жінками, які втілюють сміливість і співчуття.
У цілому усі ці люди, яким вдалося вижити, демонструють, що навіть страждання у своїй найжорстокішій формі, у житті окремих людей можуть бути трансформуючими. Ось який урок виніс Бруно Беттельхайм з концтаборів: «Наш досвід не навчив нас, що життя безглузде, що світ, в якому ми живемо, ніщо інше, як дім розпусти, що людина повинна жити за грубими тілесними інстинктами, незважаючи на примус культури. Мій досвід навчив мене, що яким би нікчемним не був світ, в якому ми живемо, різниця між ним і концентраційним табором така ж велика, як між ніччю і днем, пеклом і спасінням, смертю і життям. Я засвоїв, що життя має значення, як би важко не давалося розуміння цього значення; при чому значення значно глибше, аніж ми думали до того, як стали тими, хто лишився в живих»[2].
Джордж Мангакіс, який витримав тортури і був засуджений до вісімнадцяти років ув’язнення військовою хунтою в Греції, у результаті залишився із відчуттям жалю до того, хто завдав йому тортур, але не до самого себе.
«Я пережив долю жертви. Я близько бачив обличчя того, хто мене мучив. Воно було в значно гіршому стані, ніж моє власне, закривавлене, бліде. Обличчя мого мучителя було спотворене такою гримасою, в якій вже не було нічого людського…
В цій ситуації, як виявилося, я був щасливчиком. Мене принижували. А я не принижував інших. Я просто вміщав у своїх зболених нутрощах абсолютно нещасну людську природу. Оскільки людина, яка принижує вас, спершу повинна принизити в самому собі поняття людської природи. Не зважайте, якщо вони пихато ходять біля вас у своїх уніформах, коли їх розпирає усвідомлення того, що вони можуть керувати стражданнями, сном, голодом і відчаєм своїх же братів по крові, сп’янілі від відчуття сили у своїх руках. Їхнє сп’яніння є нічим іншим, як деградацією людини. Повною деградацією. Їм довелося дуже дорого заплатити за мої тортури.
Не я один у такому жахливому становленні. Я був просто людиною, яка стогнала через страшний біль. Хай краще буде це. Зараз я позбавлений щастя спостерігати, як діти йдуть до школи чи бавляться в парку. А їм доводиться дивитися в обличчя своїм власним дітям»[3].
Д-р Віктор Франкл, єврейський психіатр, завдяки власному ув’язненню дізнався, що людське життя таки має значення, а окремі особистості мають вроджену свободу, якої не можна витравити навіть у нелюдських умовах концтабору. Його слова підсумовують досвід багатьох утриманців таборів:
«Досвід життя в таборі показує, що людина не має вибору дій. Було достатньо прикладів, часто просто героїчних, які довели, що апатію можна подолати, роздратування приглушити. Людина може зберегти залишки духовної свободи, незалежність розуму навіть у таких жахливих умовах психічного і фізичного напруження і стресу… людину можна позбавити всього, окрім однієї речі: останнього в людській свободі – вибору свого ставлення в тій чи іншій ситуації, вибору власного шляху…
При остаточному аналізі стає ясно, що те, якою особистістю стає ув’язнена людина, було результатом її внутрішнього рішення, а не тільки результатом впливу самого табору. Тож по суті кожна людина, навіть за таких умов, вирішує сама якою вона стане – розумово і духовно»[4].
[1] Теренс Дес Прес. Ті, що вижили. Нью-Йорк, Оксворд Юніверсіті Пресс, 1976. С. 162-163.
[2] Бруно Беттельхайм. Виживання і інші твори. Нью-Йорк: Альфред А Кнопф, 1979. С. 313-314.
[3] Джордж Мангакіс, «Лист в пляшці», Щомісячник Атлантік (Жовтень, 1971): 253.
[4] Віктор Франкл. Людина в пошуках значення. Нью-Йорк: Вашингтон Сквер Пресс, 1959. С. 103-105.