Інша ситуацій виникає тоді, коли страждаю не я, а хтось інший, кому я хочу допомогти. Що я можу зробити, щоб зменшити його страх? Я зрозумів, що звичайна присутність і щиросердність є найбільш потужною силою, яку ми можемо застосувати, аби допомогти заспокоїти страхи інших.
Інстинктивно я відсторонююся від людей, яким боляче. Хто знає, захочуть вони говорити про своє скрутне становище чи ні? Чи хочуть вони, щоб їх втішали, чи розвеселили? Що доброго може принести моя присутність? Мій мозок працював у муках над цими раціональними поясненнями і в результаті я усвідомив, що прийшов до найгіршого, що міг зробити, – триматися осторонь.
Страждаючі люди знову і знову, а особливо мої друзі з групи «Рахуйся із сьогоднішнім днем», наголошували на тому, як важливо, коли здорові люди роблять все, аби бути поруч, з відкритим серцем. Не наших слів і не нашого розуміння їм потрібно найбільше; а звичайної нашої присутності. Будучи поруч у час погреби, ми даємо їм таке ж заспокоєння, яке батьки дають своїй спантеличеній і пораненій дитині: «Все гаразд. Все добре». Світ не припиняє існувати. Я з тобою в цей страшний час.
Тоні Камполо розповідає історію про те, як він йшов на похорон, аби віддати пошану знайомій йому родині. Помилково він опинився не в тому залі. Тут стояла труна з тілом старшого чоловіка, а його вдова була єдиною присутньою на похороні. Вона здалася такою самотньою, що Камполо вирішив залишитися на похоронну службу. Він навіть поїхав з нею на кладовище.
В кінці похоронної церемонії, коли він і вдова від’їжджали, він зізнався, що не знав її чоловіка. «Я так і подумала, – сказала вдова. – Бо я вас не впізнала. Але це не важливо». Вона стисла йому руку так міцно, що йому стало боляче. «Ви ніколи, ніколи не дізнаєтесь, як це для мене важливо».
Я вже згадував, що ніхто ніколи не згадує імені відомого філософа, коли я запитую «Хто вам допоміг найбільше?» Частіше люди відповідають на це запитання, описуючи якусь тиху, скромну особу. Когось, хто був поруч кожного разу, коли було потрібно, хто більше слухав, ніж говорив, хто не дивився постійно на годинник, хто обіймав і торкався, і плакав. Коротше кажучи, когось, хто був поруч, і хто грав за правилами страждаючого, а не за своїми.
Одна жінка в групі «Рахуйся із сьогоднішнім днем», яка хворіла на рак, згадала свою бабусю. Така собі сором’язлива старенька пані, вона не могла запропонувати нічого іншого, окрім свого часу. Вона просто сиділа в кріслі і в’язала, поки онука спала. Вона була поруч, щоб поговорити, або принести склянку води, або щоб подзвонити. «Вона була єдиною близькою мені людиною, – розповідала онука. – Коли я прокидалась налякана, сама її присутність заспокоювала мене».
Ми справедливо критикуємо трьох друзів Йова за їхню нечуйність до його страждань. Але перечитайте цю розповідь ще раз: коли вони прийшли, то спочатку усі сім днів і сім ночей сиділи і мовчали, перш ніж відкрити рота. І як виявилося, це були найбільш промовисті моменти, які вони провели з Йовом.
Євреї практикують звичай, що зветься шіва, коли хтось в їхній общині помирає. На вісім днів друзі, сусіди і родичі практично окупують будинок скорботної людини, приносячи з собою пакувальні ящики, на яких можна сидіти. Вони готують їжу, прибирають, ведуть розмови, словом, майже обтяжують засмучену людину своєю присутністю. Людині в траурі, яка бажає спокою чи усамітнення, присутність такої кількості гостей може видатись дратівливою. Але через такий звичай голосно чути наступне послання: Ми не залишимо тебе самотнім чи самотньою. Ми нестимемо твій біль разом з тобою. І страх, який розквітає через самотність, в’яне.
На одній надзвичайно символічній трапезі відвідувачі годують людину в скорботі як немовля, своїми виделками і ложками. Мудрі старці передали своїм співбратам по культурі цей ритуал мало не насильної присутності, бо людина, що когось втратила, потребує присутності інших, визнає вона цю потребу, чи ні.
Ця історія про великого композитора Бетховена, людину знамениту не своїми чеснотами. Його глухота зробила будь-які розмови складними і принизливими для нього. Але коли Бетховен дізнався про смерть сина свого друга, він, переповнений почуттям скорботи, поспішив у дім засмученого. Він не мав слів потіхи, аби запропонувати господарю. Зате в кімнаті він побачив піаніно і пішов просто до нього. Наступні півгодини він грав на інструменті, виливаючи свої емоції найбільш експресивним способом, який тільки знав. Закінчивши грати, він пішов. Пізніше його друг зауважив, що більше нічий візит не означав для нього стільки, як візит Бетховена.