В установах довготривалого догляду пацієнти діляться на дві категорії: ті, що надіються, хто намагається перебороти свої нещастя та повернутися до нормального життя, і ті, що зазнали поразки. Під час свого візиту в Клініку Меннінгера, пастор і письменник Брюс Ларсон попросив своїх штатних працівників визначити один найбільш важливий інгредієнт у лікуванні розумово відсталих пацієнтів. Вони одноголосно визнали найбільш важливим фактором надію, але зізналися, що не знають, як «заразити» надією пацієнта. Це характеристика духа, а отже є невловимим, нестійким даром. Хоча вони можуть з першого ж погляду сказати, коли пацієнт перетинає критичний рубіж у лікуванні і вперше починає вірити, що майбутнє не повинне бути таким самим, як неспокійне, докучливе сьогодення[1].
Як виявили штатні працівники Клініки Меннінгера, цій сміливій надії неможливо навчитися. Але інколи нею можна заразитися. Ми можемо шукати способів, щоб розбудити в страждаючої людини цю сміливість.
Організація Амнесті Інтернешнл (Міжнародна Амністія) дає хорошу ілюстрацію заразної надії. Засновник, колишній політичний в’язень, перебуваючи на краю відчаю, отримав книжечку із картонних сірників, де було написане лише одне слово «сміливість!» Той незначний жест людяності відновив його надію настільки, що він зумів залишитися живим. Коли чоловік нарешті отримав свободу, то присвятив себе заснуванню організації, яка керувалась найпростішим з усіх можливих принципів. Люди у вільних державах пишуть листи в’язням, які утримуються і піддаються тортурам з політичних причин. У тисяч в’язнів саме тільки знання того, що комусь не байдуже – навіть хай це невідомий дописувач – запалило вогник надії.
Інколи надія здається нелогічною і беззмістовною. Такою вона напевно здавалась мешканцям концтаборів. Як стверджує Солженіцин у цитаті, яка починає цей розділ, люди без розумної надії все одно повинні знайти джерело надії; вона, як хліб, підтримує життя. Для Солженіцина надія була питанням вибору, механізмом виживання, який живив його волю до життя. Пізніше він написав повість Архіпелаг Гулаг, для того, щоб вшанувати і щоб вселити надію у своїх побратимів по тюремній камері. Для Достоєвського надія на звільнення, відчуття що ти «не вдома, у гостях» стало притчею на решту життя і допомогло йому отримати певність, що по закінченні цього є інакше життя[2].
У своїй книзі Відчуття Бога теолог Юрген Мольтманн розповідає, як надія підтримувала його життя в таборі. Впійманого як німецького військовополоненого, його переміщали з в’язниці до в’язниці по всій Бельгії, Шотландії і Англії. Окрім звичних труднощів тюремного життя – без тепла, майже без їжі, у постійних хворобах – він ще мусив стикнутися з відчаєм, причиненим спогляданням того, як його народ наближається до поразки, і дізнаючись про звірства, які здійснювалися в ім’я Німеччини. «Я бачив, як інші чоловіки руйнувалися зсередини, як вони втрачали надію, а знемагаючи від браку надії, дехто помирав. Майже те ж саме сталося зі мною. Що заважало моїй смерті, то це відродження до нового життя, завдяки надії, для якої взагалі не було жодних причин»[3].
Та надія Мольтманна була Християнською надією. На війну він взяв з собою дві книги: вірші Гете і праці Ніцше. Але жодна з них не дала йому заспокоєння. Переживши падіння усіх опор, які до тих пір підтримували його життя, він повернувся до Нового Заповіту, який, керуючись добрими намірами, дав йому армійський капелан. Псалми, надруковані в кінці як додаток, розкрили йому очі на «Бога, Який перебуває з невтішними».
Після свого звільнення в 1948, Мольтманн залишив фізику і став провідним теологом, найбільш відомим за своєю новаторською книгою Теологія Надії.
Надихаючий приклад інших людей може стати єдиним способом для особистості викарабкатися з безнадійного відчаю. Скрізь у цій книзі я використовував образи людей, які «успішно справилися» із стражданнями. Звичайно, є багато протилежних прикладів людей, зруйнованих болем. Але надія є таким важливим інгредієнтом у процесі подолання болю, що мені цікаво, чи можна взагалі перебільшити реальні «історії успіху». Хтось у відчаї потребує людини чи ідеї, чогось такого, за що можна вхопитися і що може стати рятувальним колом з теперішнього мороку.
Здорові люди можуть втомитися від історій в Рідерс Дайджест і Гайдпост, де «люди-інваліди знаходять щастя і успішність». Але інваліди, з якими я розмовляв, сприймають ці історії значно серйозніше. Ті, що вижили, кидають виклик своїй схильності жаліти самих себе. А деякі історії – історії Джона Мерріка, Хелен Келлер, Крісті Браун – кидають виклик всім нам.
Надія просто означає віру в те, що попереду чекає щось хороше. А це не те ж саме, що оптимізм чи думки про бажане, бо тут міститься натяк на відмову від реальності. Часто, на мій погляд, ті з нас, хто стоїть поруч страждаючих людей, мають схильність плутати надію з оптимізмом. Ми шукаємо знаків підбадьорення, щоб застосувати їх як панацею. «Так, мамо, це правда, що ти втрачаєш пам’ять, але ж ти ще дуже добре можеш чути мене. А це ж чудово, хіба ні?» «Я знаю, що цей тиждень був важким для тебе, але можливо наступного тижня біль відступить».
Час, проведений у групі «Рахуйся із сьогоднішнім днем», навчив мене, що оптимізм має свої межі. Більшість наведених вище фраз вразять помираючих людей, як сильна образа, а не привід для надії. Їм потрібне щось ще, окрім постійного і надмірного оптимізму. Для них надія більше нагадує сміливість, ніж веселість. Вона включає в себе стрибок, що більше нагадує віру: «…Надія ж, коли бачить, не є надія, бо хто що бачить, чому б того й надіявся? А коли сподіваємось, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю» (Римлян 8:24-25).
Хоча віра рятує нас ще й від песимізму, переконання в тому, що всесвіт є хаосом без жодної мети. Справжня надія – чесна. Вона дозволяє людині вірити, що навіть коли вона падає, чи коли трапляється найгірше, це ще не кінець її шляху. Вона може підвестися і продовжувати йти.
Реалістична надія дозволяє помираючій людині відкрито подивитися в очі реальності, і в той же час дає сили жити далі. Орвілль Келл, засновник груп «Рахуйся із сьогоднішнім днем», дуже влучно дав визначення цій якості сміливої надії: «Я не вважаю себе помираючим від раку, а живим незалежно від нього. Я не чекаю кожного наступного дня, як ще одного дня, що наближає мене до смерті, а як ще один день життя, за який варто бути вдячним і яким варто насолоджуватися».
[1] Брюс Ларсон. Здоров’я – це не значно більше, ніж просто не бути хворим. Вако, Тахас: Ворд Букс, 1981. С. 90.
[2] Цитата Джозефа Франка. Достоєвський: роки важких випробувань. Прінстон, Нью Джерсі: Прінстон Юніверсіті Пресс, 1983. С. 157.
[3] Мольтманн. Відчуття Бога. Філадельфія: Фортресс Пресс, 1980. С. 7.