Люди в моїй лікарняній терапевтичній групі мають довготривалі, невиліковні хвороби, а такий стан вимагає від решти нас особливої участі і перебування поруч. У давніші часи напливи тифу, віспи чи жовтої пропасниці швидко несли смерть; сьогодні невиліковні хвороби затягуються в часі. Люди, що борються з тривалими стражданнями, кажуть, що з часом наступає фактор втоми. Спочатку, якою б не була хвороба, вони отримують цілі потоки уваги від доброзичливців і друзів. Їхні поштові скриньки переповнюються листівками, а на столах і полицях борються за вільне місце квіти. Але з часом увага слабшає.
Багато людей приголомшені і переймаються проблемами, які нікуди не зникають. Одна жінка, Християнка, розповіла мені, що з кожним разом, коли хвороба раку загострювалась, її приходило відвідати все менше і менше людей. З кожним днем вона почувалася все більш вразливою і наляканою, а також все більш самотньою. Дехто з Християн ніби ображався, що їхні молитви про зцілення залишалися без відповіді, і поводилися так, ніби це була її провина. Вони втратили віру і трималися осторонь, залишаючи їй почуття вини і ненависті до себе, з чим вона мусила давати раду на додаток до свого болю.
Батьки дітей з вродженими вадами луною повторюють нарікання цієї жінки. За народженням слідував шквал співчутливої реакції, але дуже швидко ослаб. Коли зростають потреби батьків і їхні емоційні труднощі, пропозиція допомоги має тенденцію йти на спад. На відміну від осіб, що стикнулися з невиліковною хворобою, батьки дитини-інваліда не бачать кінця. Вони приймають пожиттєвий обов’язок турбуватися про дитину і, що ще більш ускладнює ситуацію, вимушені потурбуватися про те, як дитина дбатиме про себе після їхньої смерті.
У свій перелік плодів Духа, Павло включає поняття, яке ми перекладаємо архаїчним словом «довготерпіння». Ми б зробили корисну справу, якби відновили значення цього слова і його поняття, яке в найбільш буквальній формі стосується проблеми довготривалого болю.
Дехто з Християн охочіше говоритиме про дивовижне зцілення, ніж про довготерпіння, і я повинен згадати, чому я здебільшого уникаю цього важливого аспекту проблеми болю. Я не надавав великого значення чудесним зціленням у цій книзі з двох причин По-перше, є безліч доступних книг про дивовижні випадки зцілення, включаючи особисті свідчення аж до теологічних трактатів. По-друге, я пишу про людей, які відчувають, що потрапили в пастку болю, і які піддають сумнівам Бога. Одне з вирішень цієї дилеми є зцілення, але в дійсності ми повинні визнати, що не кожен отримує дивовижне зцілення. Запитайте про це в Браєна Стернберга.
Я не маю на меті принизити важливість фізичного зцілення. Але як я вже згадував, кожен, хто отримав зцілення (а також ті, кого використали, щоб зцілити інших) у кінці кінців помирає. Тому зцілення не усуває проблеми болю; воно просто відкладає її.
Можливість дивовижного зцілення дає Християнам надзвичайну надію. Але якщо зцілення не стається, ця розбита надія може бути серйозною перешкодою для віри і привести до відчуття зради і до відчаю. Барбара Сандервілль, молода паралізована жінка і письменниця з Міннесоти, описала цей процес у своєму листі до мене:
«Відразу після того, як я стала Християнкою, хтось сказав мені, що Бог мене зцілить. Це було надто добре, щоб бути правдою, і я не знала, чи насмілюся в це вірити. Але не побачивши в Біблії нічого суперечливого цьому, я почала надіятися, а тоді вірити.
Але моя віра була хиткою, а коли мені зустрічалися Християни і говорили: «Бог зціляє не всіх», або «Страждання і горе – це хрест, який ми повинні нести», моя віра захиталась ще більше. Потім, минулої осені вона ніби померла. І я припинила вірити, що Бог зцілить мене.
У той момент мого життя я зрозуміла, що не готова провести решту свого життя в інвалідному візку. Знання про те, що Бог мав силу зцілити мене, але не зробив цього (принаймні я так думала), дуже мене озлобило. Я читала Ісаю 53 та 1Петра 2:24 і звинувачувала Бога в тому, що Він тримав перед моїм носом зцілення, як шматок м’яса перед голодним псом. Він спокушував мене, показуючи дещо можливе, але так і не даючи мені до цього дотягтися. Це в свою чергу породило в мені глибоке відчуття вини, бо з Біблії я знала, що Бог є люблячим Богом, але не відповідальним перед людиною. Я так заплуталась, що мій розумовий стан став дуже ненадійним, і я неодноразово подумувала про суїцид.
Я почала вживати заспокійливі препарати, аби тільки прожити день, тоді як почуття вини і образа зводили все вищу і вищу стіну між мною і Богом. Десь у цей час у мене з’явилися головні болі і проблеми з очима. Офтальмологи не змогли знайти жодних фізичних пояснень.
Я продовжувала молитися, бо знала, що Бог живий, але зазвичай моя молитва закінчувалась слізьми і відмежуванням від Бога. Боюся, я дуже себе шкодувала, а це було зовсім не на користь. Я знову і знову питала в Бога, чому Він не зцілить мене, коли в Біблії так ясно сказано, що зцілення є частиною плану викуплення».
Барбара врешті-решт отримала психічне зцілення, яке знищило її пригніченість. І вона досі чекає фізичного зцілення.
Через такі випадки, як у Барбари, я вірю, що надію на зцілення потрібно подавати реалістично. Бо це просто «надія», а не гарантія. Якщо вона з’являється, то радісне диво вже сталося. Якщо надії немає, Бог не знущається з вас і не принижує. Він може використати навіть неміч, щоб принести щось хороше. І Він переконливо це обіцяє.