Церква і теологія не мають завдання формулювати пропозиції щодо виходу з рецесії та вирішення економічних, соціальних та політичних викликів, що стоять перед нами після кризи коронавірусу, і це не входить до їх компетенції. Однак слід очікувати певної базової орієнтації. Ми можемо окреслити це кількома словами.
Як християни, ми перш за все повинні знати, хто ми, чим живемо і на що надіємось. На мій погляд, той факт, що криза стала особливо очевидною на Великдень, був більше ніж випадковістю. Великдень відкотив камінь від гробу, несучи послання від Бога, яке оживляє померлих. Це послання не вписується в жоден шаблон. Великодня подія – це свідчення суверенної свободи Бога, що виключає будь-яке пристосування до накладених на нього шаблонів та відкриває нові перспективи; непередбачений випадок і водночас свідчення про непохитну вірність Бога, завдяки Якому ми знаходимо міцний фундамент та підтримку у вірі, незважаючи на нестабільність у світі. Ми можемо дізнаватись про Царство Боже не лише через малюнки та притчі, але й слова про «Царство Боже та його праведність» доводять, що це послання не байдуже до кричущої несправедливості світу. Це більше, ніж задоволення потреб, більше, ніж технологічне, кероване комп’ютером майбутнє. Це не утопія, це не викрик «ура!», але визнання «амінь», «так, так власне є», а через це, отже, стає закликом до навернення, закликом відвернутися від фальшивих богів і водночас посланням у світ.
Нове творіння, яке починається з Великоднем, повертає нас до першого творіння. Вже в Книзі Буття людина отримує місію формування світу та творення культури, заклик обробляти землю та піклуватися про неї. Це завдання має розвиток і довершується встановленням шабату, котрий перериває ритм праці та економіки, створюючи новий порядок часу. Освячення суботи означає, що людина – це не лише робоча тварина, а суботній відпочинок – це не лише відпочинок від праці, необхідний для того, щоб набратися сил для подальшої праці, але є паузою, щоб мати час для Бога і людей, для родини та друзів, щоб могти перебувати в товаристві інших. Слава Божа – жива людина (Іриней Ліонський). Поклоніння та мистецтво, культ та культура поєднуються між собою. Світові, в якого вже немає часу, який може лише відроджувати сили й бігти далі, ми повинні сказати: «Є час на те, щоби мати час». Для того, щоб ми могли жити як люди, необхідно відновити суботу (нове встановлення шабату).
Нове творіння починається не лише з Великоднього світанку; воно має своє джерело і початок і у Великій Суботі. Зішестя в пекло, про яке в Західній Церкві мало говорять, лежить в основі Великодніх подій у Східних Церквах. Ісус сходить у темне царство смерті та мертвих. Це перемога над владою та силою смерті, а також вияв солідарності з мертвими, вбитими, забутими, з усіма тими, у кого немає майбутнього, і хто живе в тіні смерті, тому що їх вважають малопридатними і ставлять поза рамки суспільства. Це більше ніж мовчазний спогад померлих та культура пам’яті – це memoria, яка уприсутнює пам’ять про те, що ми стоїмо на плечах наших попередників. їхні імена назавжди записані в пам’яті Бога, з яким вони зараз живуть і спочивають у мирі. Без цього генезису ми не маємо майбутнього. Це протиставляється однобічній, зосередженій на прогрес орієнтації на майбутнє, яка втрачає свій орієнтир, не вкорінюючись у минулому
Великдень – це свято християнської свободи. Свобода – це велике слово, ключове поняття сучасності. Ми не повинні відмовлятися від цього; ми повинні захищати його. Однак християнська свобода нічого не має спільного з егоїстичною та користолюбною свободою, з культом самореалізації особистості, який швидко перетворюється на лемент, і, безумовно, не має нічого спільного з індивідуалістичною волею. Це звільнена і збережена свобода, яка реалізується в любові (Гал. 5:1,6). Вона вільна від власних прив’язань і тому радіє з іншими. Виявляється в солідарності, коли хтось несе тягар один одного (Гал. 6:2). Милосердя піклується про необхідні, конкретні потреби. Для нього потреби інших – це не лише події, передбачені соціальним порядком; це справедливість, пов’язана з конкретною складною людською ситуацією. Учні пізнали воскреслого Господа по Його ранах. Розпізнання Ісуса Христа по ранах Його Тіла, яким є Церква, приховане від праведного Авраама і присутніх у всій людській історії (nop. Lumen Gentium, 2), є критерієм християнської ідентичності (Мт. 25). Церква повинна бути присутньою у світі, як доказ, взятий на благо інших; вона є Церквою лише як Церква для інших. Її майбутнє – повернення Церков до дияконії, Церкви як польової лікарні.
Воскреслий дав Себе пізнати Своїм учням при ламанні хліба. Великдень невіддільний від Євхаристії. Згідно опитування людей, найгіршим у часі цьогорічного Великодня було те, що довелося відмовитись від спільного святкування Євхаристії. Євхаристія є поживою, і ми не можемо ділити євхаристійного хліба, не ділячись своїм хлібом щоденним. Павло вчить нас, що ми не можемо розділяти два столи, хоча нам слід розрізняти їх (1Кор. 11:34).
Отже, Євхаристія – це не лише трапеза. Сам Ісус відправляв Тайну вечерю як передвісник есхатологічного бенкету в Царстві Божому. Це у свою чергу, веде нас до Апокаліпсису, останньої книги Біблії, в якій євхаристійне святкування описується як відгомін і прообраз небесної літургії перед вбитим і піднесеним Агнцем, який викупив нас Своєю кров’ю і зробив з нас царів і священників. (Об. 5:8-10). Щоб зрозуміти це, нам потрібно пройти ще довгий шлях до оновлення Великодньої літургії.
Уже найдавніше пасхальне свідчення Нового Заповіту показує, що немає пасхального свідчення без свідків Великодня, і перш за все без Петра та Дванадцятьох (1Кор. 15:3-5). Звичайно, всі християни отримують світло Великодня під час хрещення і повинні свідчити про нього. Але є й справжні апостольські свідки. У ніч перед Своєю смертю Ісус, миючи ноги учням, навчав про те, як вони повинні виконувати свою місію і тим самим дав яскравий приклад. Він поклав на голову ієрархічну піраміду, яка направлена вниз; вона не повинна панувати, а виконувати роль служіння. Насправді, всі ці апостоли зазнали мученицької смерті. Це слід мати на увазі, говорячи про майбутнє життя священників (та єпископів).