Стратегія стримування пандемії хвороби COVID-19 не є першим фактором, який перевизначає важливість дистанції та етичного дистанціювання. Біоетичні дискусії обертаються навколо рішення про відбір пацієнтів, у випадку масових захворювань, проблеми доступу до ліків, та захисного одягу. Політична дискусія зосереджується на питанні збереження балансу між правом на свободу та обов’язком захищати інших від небезпеки.
Однак етичні проблеми, що виникають в особистій сфері, пов’язані із заповіддю любити ближнього, тривають і далі. Два потужні соціальні фактори знову акцентують на важливості дистанції. По-перше, рух Me Too призвів до засудження сексуального насильства в цілому світі, насамперед з боку чоловіків. Дотримання дистанції шанує право на статеве самовизначення, обмежує спокусу влади та створює умови для розвитку партнерських та дружніх відносин. Католицька церква зіткнулася з особливим викликом через скандали, пов’язані із сексуальним насильством.
З іншого боку, у політичному, суспільному, культурному та педагогічному дискурсі була розроблена фундаментальна категорія різнорідності: комунікаційні процеси не повинні зводитися до субтильного привласнення інших, але повинні сприймати та приймати їх відмінність і підтримувати їх таким чином, щоб вони могли спілкуватися з іншими і розвиватися так, як цього бажають.
Обидві ці сучасні течії посилаються на давні теми, як юридичні, так і етичні: ми спостерігаємо боротьбу за повагу до приватної сфери, за захист даних як в аналоговому, так і в цифровому світі, а по сутті за повагу свободи інших, які, хоча самі не повинні бути агресивними, мають повне право розвивати власну особистість. Розсудливість, яка є набагато глибша за мовчання, – відвічний принцип пастирського богослов’я, який ми повинні сьогодні заново відкрити; ця відмінність дозволяє нам правильно судити і діяти, ще й тому, що ми готові дотримуватися безпечної дистанції.
Заповідь любити ближнього не порушує права на свободу, які гарантуються тим, що їх не порушують, а захищають і поважають. По суті, там сказано, що наш ближній – це не ми, і саме тому у своїх очах він цінний, важливий і користується рівними правами, мобілізуючи, мотивуючи та збагачуючи нас. Той, хто зводить свого ближнього до alter ego, робить це через прояв егоїзму. Антропологія любові до ближнього виявляє фальшивість такого зацікавлення, хоча це не рідкість і часто змішується з альтруїстичними мотивами. Небезпека надмірного наближення до нашого ближнього, виправдана добрими намірами, вже чітко показана в Новому Заповіті. До постійної готовності захищати надію, яка в нас є, закликає, у Першому посланні св. Петро, наголошуючи, щоб ми робили це «із лагідністю та зо страхом» (1Пет. 3:15).
Спілкування, що проявляється через заповідь любові, знаходить своє обґрунтування тим, що захист самого себе є результатом заповіді любові до ближнього так само, як захист інших від надмірної любові, яка може пригнічувати тоді, коли є все, але це не любов у тому контексті, про який говорять Тора та Ісус. У випадку з поліцією та силами надзвичайних ситуацій етичним стандартом є право на самооборону, гарантоване законодавчими та внутрішніми нормами. Це виправдано тим, що ніхто не повинен бути примушений до мученицької смерті, і що всі повинні мати можливість покликати на допомогу. З богословської точки зору право на самозахист є вираженням любові самого себе, яка ґрунтується на вірі в Божу любов. Цінність життя, як земного, так і того, що чекає нас на небі, не повинні компенсуватися грошима (Мк. 8:36-37). Надія на вічне життя не виправдовує ні лібералізм, ні зневагу до світу, але вимагає відповідальності за світ та відданості, як це вже засвідчили християнські мислителі, такі як св. Катерина Сієнська, подвижник св. Антоній Пустельник. Бог, на якого спрямована наша надія на спасіння, – це Бог-Творець, який щохвилини кличе світ до життя, бо любить його. Тому ніхто не повинен зайвий раз ризикувати собою в ім’я любові до ближнього. Той факт, що бувають крайні випадки, коли потрібно приймати рішення ризикувати або навіть покласти своє життя за життя інших людей, як це зробив, наприклад, у концентраційному таборі св. Максиміліан Марія Кольбе, рятуючи життя батька сім’ї, йдучи замість нього на смерть, – це зовсім інша справа. Свобода вибору наслідувати хрест до кінця (Мр. 8:34) це інша сторона свободи вибору, не відмовляючись від власного життя. Обидва ці варіанти виражаються через любов, яку ми відчуваємо від Бога і передаємо її іншим.
Якщо в любові до ближнього важливим є особистий захист, то наскільки важливіше є не наражати інших, через власну діяльність, незалежно від того, якими б високими не були наші етичні цілі. Про те, що карантин може бути наказом Божим, свідчать, згідно з логікою тих часів, приписи Тори щодо прокажених (Лев. 13-14). Там проказа вважається за нечистоту, яка поширюється через тілесний контакт. Не існує вакцини чи ліків від хвороби, яка нападає на нас, тому пандемія може бути стримана лише шляхом обмеження контакту. Трактування рекомендацій щодо прокажених як вираз відсутності милосердя, типового для Старого Заповіту в християнській екзегезі, є абсолютно неправильним. Сам Ісус, – Син Божий, як ми знаємо з Євангелії, не повинен боятися зарази, Він може очистити прокажених (Мк. 1:40-45; Лк. 17:11-19), але не робить цього, а наказує їм показатися священикам, які мають медичні знання, щоб отримати підтвердження зцілення.
Ісус, як читаємо, пообіцяв Своїм учням, використовуючи характерну метафору, що, проповідуючи Євангеліє, вони зможуть наступати на зміїв і скорпіонів, не зазнаючи шкоди, їх не переможе зло, вони можуть навіть виганяти демонів (Лк. 10:17). Однак, Він не заохочував до необережності і безвідповідальної легкодумності. Ісус зцілював прокажених у Новому Заповіті, а не апостоли. Апокрифи також надзвичайно стримані в цьому відношенні. Це мудра стриманість. Тільки розвиток медицини дав змогу впоратися з цією проблемою.
У наш час у приклад християнського ставлення до прокази наводять двох людей, поведінка яких була різною, залежно від обставин. Даміан де Вестер, проголошений святим у 2009 році, з великою відданістю та обережністю взяв на себе душпастирство та опіку над хворими на проказу на острові Молокаї на Гаваях, врешті-решт заразився і помер від прокази в 1889 році. З іншого боку, – Альберт Швейцер (пом. 1965) залишився в пам’яті нащадків як лікар з африканського міста Ламбарене, який зробив багато в боротьбі з цією хворобою, інформував владу про можливість терапії та акцій солідарності. Вони обидва пов’язували етичну дистанцію із близькістю – з різними наслідками для себе, що визначаються часом, в якому вони жили.
Приклад зцілення прокажених, колись у Євангелії Ісуса Христа, а сьогодні в контексті теперішньої допомоги хворим, міжнародної політики охорони здоров’я та довготривалої профілактики, яка здійснюється завдяки доброму харчуванню та освіті, дає нам зрозуміти дві речі. По-перше, учні не є Ісусом, а Церква не є Богом. Вони слабкі і вразливі; можуть заразитися самі й заразити інших. По-друге, учні вже в дорозі проповідують Євангеліє Господа. Незважаючи на власну слабкість та обмеженість, вони самі знаходяться під загрозою смерті, можуть і повинні допомагати ще й тому, розуміють межі, які не можуть змінити власною силою.
Збереження цього балансу мало і має істотне значення для практики доброчинності.
Справедливо, Церква в межах власних можливостей, в умовах відсутності відповідних муніципальних та державних організацій, аж до нашого часу – подібно, як інші організації та релігії – створила власну проказу для ізоляції, а, отже, захищаючи інших, дає можливість душпастирської опіки над хворими. Також важливо, щоб з центрами, які надають допомогу, від Карітас до Місереор, Адвеніат, Міссіо та Реновабіс, Церква підтримувала сталий розвиток, який мінімізує ризик.
Церква теж має етичний обов’язок, продиктований заповіддю любові до ближнього, дотримуватися правил соціальної дистанції, встановленої відповідно до рекомендацій науковців, а також пропагувати її дотримання. З точки зору Нового Заповіту, не має жодного священного закону, який би звільняв від етичних норм. Думка, що ніхто не міг заразитися, беручи участь у богослужіннях та приймаючи причастя, є проявом надмірної надії. Святий Павло вважає інакше. Він нагадує жителям Коринту, що покоління тих, хто залишив Єгипет, справді їло манну (пор. Вих. 16:4-35; Пс. 78:24) і пило воду зі скелі (пор. Вих. 17:6; 20:7-11; Пс. 78:15 і далі), споживаючи як духовну їжу та напій, але разом з тим танцювали навколо золотого теляти (1Кор. 10:1-13). У кількох реченнях пізніше він докоряє коринтянам за те, що хоч вони і святкують Євхаристію як згадку про Ісуса Христа, однак своєю поведінкою заперечують її принижуючи бідних, які не беруть повноцінної участі в спільноті за столом, включно зі всіма святими, крім Євхаристії, згодом назване agape (1Кор. 11:17-34). Обидві ці речі поєднуються. Для Церкви повинен бути чужий сакраменталізм; натомість вона повинна взяти близько до серця стосунки між літургією та служінням. Богослужіння, навіть якщо це служіння Євхаристії, недопустиме, якщо сприятиме поширенню епідемії. Богослужіння є ефективне як таїнство, коли цінуються обмеження інших та роблять їх дозволеними.