Любов до ближнього має межі, їх усвідомлює, але одночасно шукає способи їх подолання. Прикладом цього може бути самарянин, якого, імовірно, вважали вічним ворогом (Лк. 10:25-37); грішниця, яка омиває Ісусові ноги сльозами і витирає їх своїм волоссям та намащує олією, своєю любов’ю, виявляє віру, котра спасає (Лк. 7:36-50); перелюбниця, яка теж не засуджена до смерті, а в символічному вимірі покликана до нового життя (Ів. 8:1-11). Нашими ближніми можуть бути люди, які як погани здаються нечистими, але сам Бог проголосив їх чистими (Рим. 12:9-21). Убогі заслуговують не останнього місця в церкві, а першого (Як. 2). Список подібних прикладів довгий. Він не обмежуються Новим Заповітом, що означало б, що був створений на противагу Старому Заповіту, але є частиною загальної святості Бога (Лев. 19:1-2), а також впливає на розуміння любові до ближнього (Лев. 19:18) та любові до незнайомців (Лев. 19:34).
Ісус застосував цю динаміку у свій час завдяки проповідуванню та місії, яку дав учням, – пастирською діяльністю утверджувати у вірі, спочатку в самому Ізраїлі, а після воскресіння серед усіх народів.
Любов – це моральна енергія трансцендентності. Вона єднає небо і землю: походить від Бога і веде до Нього. Це робить межі, встановлені на землі, проникними, чи то через держави, чи через суспільне неприйняття, гендерні ролі, екологічні катастрофи, релігійні вірування чи культурні впливи.
Тоді, коли ці обмеження, які встановлюється для любові, або коли вона сама встановлює, стають проникними, не загрожуючи життю людей та їхньому фізичному існуванню?
Теологічно обґрунтована відповідь на найважливіше питання, поставлене епідемією, не мала б сенсу, якби вона не враховувала Бога. Врешті-решт, будь-яке відображення sub specie Dei було б проявом гордості, якби воно не продовжувало нагадувати собі та іншим, що це людська реакція, яка підпадає під есхатологічне застереження і прагне, показати образ Бога, побачений у дзеркалі світу, але завжди одночасно пояснює, що цей образ є неясним і зануреним у темряву. Його ми зрозуміємо лише наприкінці часів, так вчить нас апостол Павло, і про це не випадково згадується в Гімні Любові (1Кор. 13:12).
Розмірковуючи над Євангелієм Нового Заповіту, все краще розуміємо, що подолання кордонів не може бути однобічним, а повинно базуватися на взаємності. Звичайно, ми маємо допомогу в Бозі в особі Ісуса, і можемо черпати з неї силу лише тоді, коли смерть стає загрозою для життя, бідність – заради порятунку, ненависть до любові – у вимірах нового творіння.
Однак ми допустили б серйозну помилку в галузі богослов’я з катастрофічними наслідками для «етосу» дистанції та контактів, якби лише наголошували на дії Бога щодо людей та для них, забуваючи про нерозривно пов’язану з ними дію Бога в них і через них. Етика любові до ближнього вимагає взаємності. Реалізується в прояві ініціативи, солідарності чи милосердя. Також трапляється так, що люди тілесно і духовно потрапляють у таку складну ситуацію, що їх потрібно захищати від самих себе, після ретельного вивчення, можна зробити висновок, що вони б так діяли, якби були вільними. Однак ніхто не повинен бути щасливим через насильство. В іншому випадку любов до ближнього стає беззаконням – це вже не любов, а прагнення панувати. Тому наші дії виправдані лише тоді, коли вони приймаються іншими і дозволяють бути вільними. Однак виникає питання, як такі стосунки можна вважати виявом любові з богословської точки зору.
У новозавітній традиції є багато різних відповідей на це питання. Типовими є благословення Ісуса; воно виражає Його співчуття (Мк. 10:46-47), тобто любов, яка виявляє зацікавленість до іншого і бажає, а одночасно може йому допомогти. З Євангелія видно, що Ісус робить перший крок, бо проголошує, що Царство Боже наблизилось (Мк. 1:15). Проте, характерний спосіб Ісусової дії переданий у словах: «Твоя віра спасла тебе» (Мк. 10:52; пор. Мк. 5:34; Лк. 17:11-19 – вдячний самарянин). Ту саму спасенну формулу Він також вимовляє тоді, коли прощає гріхи жінці, яка обтерла Його ноги своїм волоссям (Лк. 7:50). Віра в Біблії – це проста, глибинна відповідь Богу, в якій довіра та поведінка, знання та сподівання творять єдність. Ця віра може бути лише особистим актом в «Я» і «Ми». Це не було б вірою, якби перед очима не було б іншого «Ти», навіть якщо це «Ти» – невидимий Бог. Основна формула віри: «Я вірю в Тебе». Через віру долається межа між хворобою та здоров’ям, провиною та прощенням – через любов Ісуса, на яку відповідає віра, яка сама є виявом любові до Нього.
Віра, яка покладається на Божу любов, об’єднує євреїв та греків, рабів і вільних, чоловіків та жінок молодої Церкви. Вони залишаються такими, якими є: людьми. Їх особистість зневажається вірою, але силою віри соціальні форми дискримінації долаються; виникає нова єдність. Ця любов уприсутнюється в хрещенні (Гал. 3:26-28).
Сьогодні в герменевтиці віри виникає питання про те, як не лише літургія, а й катехизація та дияконія мають створити діалектику близькості та віддаленості. Новий Заповіт не може дати остаточної відповіді на нього, але містить деякі вказівки. Віра виражається в молитві, молитва – це прослава, похвала, подяка, прохання та скарга. У всіх цих видах молитви віруюча людина подає Богові не лише власні прохання, але й прохання усього світу; заступається за інших, хвалить Бога за добро, яке Він дарує кожному (Рим. 11:33-36), від імені інших дякує за дар життя (Рим. 8:31-39), скаржиться, подаючи голос німому крик страждаючих сотворінь (Рим. 8:16-30). Туга за цими молитвами велика; її заспокоєння – це заповідь любові до ближнього, поєднана з любов’ю до Бога. Церква має великі можливості пристосувати свою молитовну мову до кризи, щоб зробити її проникною для Бога, якого люди прагнуть і шукають. Те, як це реалізується і чи реалізується, залежить від місця та часу.
Широта літургії повинна відповідати глибині катехизацїї, проповіді та вченню про віру. Богословське пояснення також є імперативом любові до ближнього. Багато людей чекають на пояснення; тим, хто діє від імені Церкви, вона повинна відкрити очі і серця. Богословська рефлексія щодо кризи має щонайменше три аспекти: по-перше, слід правильно оцінити масштаб і характер кризи: пандемія – це не апокаліпсис, а тимчасове явище, наслідки якого можуть бути обмежені рішучими, необхідними та ефективними діями, численні негативні наслідки яких можна подолати; однак це не тільки нещасний випадок на виробництві, що порушує функціонування світової машини, але й випробування, яке повинно спонукати нас до індивідуального та колективного іспиту сумління, і сигнал тривоги, який мобілізує нас на пошук нових форм відповідального життя в безпеці і свободі.
По-друге, криза рухає і стимулює наш дух. В усіх економічних, соціальних та медичних аспектах слід підкреслювати важливість людської гідності, незалежно від віку, стану здоров’я та національності. Для цього потрібна глобальна солідарність, яка завжди починається локально. Нам потрібно визначити близькість, яка або вже реалізується, або ще має бути створена, і взяти на себе відповідальність настільки, щоб не перенавантажила нас. Чим чіткішим стає цей напрямок, тим сильнішою може стати мотивація віри. По-третє, важливий для віри вимір розради, вимагає від богослов’я вираження смутку, турботи та страху, які переживають люди під час пандемії, та забезпечення потіхи, пригадуючи про надію на вічне життя, яка не заперечує земних речей, але освітлює їх своїм світлом.
Нарешті, також необхідна дияконія. Адже Церква, як благодійна організація, діє там, де задовольняються загальні потреби: в охороні здоров’я, у догляді за хворими, у роботі з дітьми та молоддю, у галузі освіти. Форми цієї діяльності залежать від політичного та соціального контексту; діяльність Церкви не є привілеєм, але повинна проявлятися через служіння, відповідальність і дух, з якого вона черпає. Крім того, потрібні особисті зустрічі, починаючи від душпастирства по телефону та закінчуючи паліативною допомогою, від допомоги сім’ям до праці з біженцями. Робиться багато, переважно приховано, часто без належної вдячності. Ще багато чого потрібно зробити, як правило, на місцевому рівні, де любов до ближнього є найбільш конкретною.
Любов до ближнього шанує обмеження, бо ті, хто практикує це, знають свої слабкі сторони, які вони довіряють Богові, принаймні в часи більшої обізнаності. Любов до ближнього виходить за межі, бо виявляється навіть тоді, коли тримає дистанцію, щоб захистити інших, черпає сили в Бога, котрий, як ми сподіваємося, нескінченно близький до того місця, де жодна людина не може досягти іншу людину.