ЧОМУ МИ НЕПОРАДНІ В ПИТАННЯХ ЩОДО СМЕРТІ?
Нам стає дедалі важче стикатися з темою смерті, оскільки вона зникає із соціального простору. Люди вмирають у лікарнях, хоспісах, будинках престарілих, а не серед своїх рідних, тіло швидко доставляють у морг, більше немає молитви над померлою людиною, немає чування, немає часу усвідомити втрату.
Ми також менше бачимо людей, які перебувають у жалобі. Чорне вбрання або оксамитовий відворот були символом смерті близької людини. Тепер світ очікує від нас, що ми швидко повернемося до своїх обов’язків. Ми не бачимо людей у жалобі, а отже не помічаємо й тих, хто їх підтримує. Нам немає в кого повчитися.
ЧОМУ МИ УНИКАЄМО ТЕМИ СМЕРТІ, РОЗМОВЛЯЮЧИ З ТИМ, ХТО ВТРАТИВ БЛИЗЬКУ ЛЮДИНУ?
На мою думку, ми боїмося говорити про смерть через страх перед емоційною реакцією особи, яка перебуває в жалобі. Ми не знаємо, як поводитися, коли хтось плаче, сердиться на долю, на Бога, звинувачує себе в смерті близької людини. Людина в кризі часто поводиться незрозуміло для нас, її складно сприйняти. Ми протиставляємось своїй непорадності. Ми не знаємо, що сказати або зробити.
ЧИ СЛІД ВИРАЖАТИ СПІВЧУТТЯ РОДИЧАМ ПОМЕРЛОГО І ЯК САМЕ?
Перш за все, треба поважати волю сім’ї. Якщо люди, які перебувають у жалобі не хочуть акцентувати на ній увагу, тоді не слід робити цього.
Співчуття мають бути короткими та щирими: “Щиро співчуваю”, “Прийміть співчуття”, “Прийміть будь ласка мої співчуття з приводу смерті Вашого чоловіка”. Важливе значення мають жести. Ми можемо потиснути руку і якщо це наша близька людина, то можемо її обійняти. Жести повинні бути лагідними, не надто виразними, а висловлювання короткими. Не варто згадувати про біль і страждання покійного, але можна згадати заслуги: “Він був видатним ученим, чудовими дідусем, доброю людиною…”.
Ми також можемо висловити співчуття в письмовій формі. Гарна форма – надіслати листівку або висловити співчуття через газету. Не варто надсилати співчуття електронною поштою або текстовими повідомленнями.
ЯК ПРАВИЛЬНО ВИЯВИТИ СПІВЧУТТЯ?
Не бійтесь емоцій людини в жалобі. Не зупиняйте її емоцій, дозвольте виплакатись, викричатись, подбайте про її безпеку. Блокування прояву емоцій може блокувати жалобу. Стримайтесь від бажання втішити чи дати пораду. Особи, які зіткнулись із втратою потребують не тільки зрозуміння їх трагедії. Вони хочуть, аби їх вислухали.
Залишайтесь поруч. Візьміть за руку, обійміть, вислухайте. Не треба нічого говорити. Важко знайти потрібні слова. Можна сказати: “Я не уявляю, що ти відчуваєш”, “Я буду тут з тобою”, “Поплач спокійно”.
Важливі також прості жести. Зробіть чай, зваріть суп, візьміть дітей на прогулянку. Запитайте чим можете допомогти – можливо, в організації формальностей пов’язаних з похороном, сповіщення родичів. Залишайтеся поруч ненав’язливим способом.
ЯКИХ СЛІВ І ФРАЗ СЛІД УНИКАТИ?
Слова мають велику силу. Вони можуть бути джерелом підтримки, але можуть і нашкодити. Якщо хочете щось сказати, подумайте чи місце відповідне і чи маєте досить часу для розмови. Уникайте таких фраз, як: “Принаймні, вона більше не страждає”, “Вона зараз у кращому світі”, “Ти ще молода, у тебе ще все попереду”, “Маєш тепер ангела в небі”. Не втішайте насильно. Не критикуйте емоції наступними словами: “Заспокойся”, “Не плач”, “Ти повинен бути сильним заради дітей”.
ЯК МОЖЕ ДОПОМОГТИ СВЯЩЕНИК? ЯК ВІН МАЄ ВЕСТИ БЕСІДУ В КАНЦЕЛЯРІЇ?
Священик – це особа, від якої ми очікуємо розуміння та підтримки. Він може дати людині в жалобі надію на інший вимір життя. Смерть – це кінець земного життя, але вона відкриває вічне життя. Священик може допомогти пройти жалобу, запропонувавши розуміння, підтримку та молитву. Віра дає надію на спільне життя, нову зустріч з близькими людьми. Звісно, це стосується віруючих, але й невіруючі також заходять у храм у дні жалоби. Священик повинен проявляти до них велике співчуття. Зосередитись на тому, що відбувається тут і зараз. Важливо забезпечити простір для переживання складних емоцій і безпосередньо запитати, як допомогти, чого людина очікує від священнослужителя. Це може бути допомога в організації похоронних церемоній, а також розмова про те, що сталося. Спроба відповісти на питання “чому?”.
ЯК ГОВОРИТИ З ДИТИНОЮ ПРО СМЕРТЬ ОДНОГО З БАТЬКІВ, БАБУСІ ЧИ ДІДУСЯ, БРАТА ЧИ СЕСТРИ?
Перш ніж я почну відповідати “як”, наголошу, що порозмовляти з дитиною потрібно. Дорослі часто бояться реакції дитини і тому хочуть приховати від неї інформацію про смерть близьких. Це велика помилка. Пам’ятайте, що навіть зовсім маленькі діти відчувають емоційний стан дорослих у сім’ї і якщо вони його не розуміють, то страждають. Про смерть близьких слід говорити відверто, але з урахуванням віку дитини. Важливо також слухати, про що тоді запитує дитина. Спробуйте відповісти на ці запитання якомога простіше.
Пам’ятайте, що дитина може реагувати по-різному:
- може заперечувати, бунтуватись, сердитися;
- може ізолюватися, сумувати;
- може відчувати себе винним у смерті (“Мама померла, бо я був неслухняним”, “Я кричав на сестру, тому вона померла”);
- можуть з’явитися проблеми зі сном, апетитом, неконтрольоване сечовипускання тощо;
- може бути постійний плач;
- може виявлятися регресія.
Це тимчасові реакції, але вони можуть посилюватися, якщо дорослі:
- не помічають реакції дитини, мінімізують її (“Він занадто маленький, щоб зрозуміти, що сталося”);
- не можуть говорити про смерть – це тема табу в родині, дорослі не можуть самостійно впоратися з цим питанням;
- неправильно пояснюють смерть (наприклад, “Дідусь спить”);
- не можуть надати підтримки (дорослі у своєму розпачі можуть не могти надати дитині підтримки, то дитина сприйме це як відкинення).
Не бійтесь ні своїх емоцій, ні емоцій дитини. Плачте перед дитиною, але поясніть чому Ви плачете. І не стримуйте плач дітей. Коли ми сумуємо, тоді плачемо, це природна реакція.
Я пам’ятаю пацієнтку, мати якої брехала, що її батько весь час перебував у відрядженні. Він раптово помер від серцевого нападу. Ніхто їй про це не сказав. Його речі висіли в коридорі, стояли домашні капці, які чекали на батька. Донька все чекала, поки батько повернеться. Мати хотіла захистити її, а спричинила величезне замішання в тому, що переживала ця жінка. Батько не повертався, мати плакала, а вона нічого не розуміла. Вона змогла впоратися зі своєю жалобою за батьком аж у кабінеті психотерапевта в дорослому віці.