Страх перед тим, що нас полишать, і перед тим, що нас залишать на самоті, – це прастрах, який сягає глибоко в дитинство. Коли дитина вночі кричала в ліжку і ніхто до неї не підходив, вона почувалася в темноті цілковито полишеною. Ніхто не прийшов, аби втамувати її голод чи полегшити її болі. Що раніше дитина відчує себе полишеною, то глибше це проникає в її душу. І навіть будучи дорослою, вона часто реагує ірраціональним страхом, що нібито полишена назавжди і відтепер мусить в абсолютній самоті проживати своє життя. Дехто змушений був ще в дитячому віці перебувати в лікарні. Там вони почувалися полишеними їхньою найважливішою особою – мамою. У важливих ситуаціях поряд не було нікого. Внаслідок цього діти бояться навіть тоді, коли батьки просто виходять з дому. Вони нерідко чіпляються за маму, щоб почуватися безпечно.
Одна з племінниць, котру через шість тижнів після народження треба було оперувати, після того довго реагувала панікою, коли моя сестра одягала собі хустину після миття голови: напевно, дитині це нагадувало лікарняних медсестер і відповідно викликало почуття полишеності. Чимало батьків безсумнівно може розповісти зі свого досвіду подібні історії про ці глибоко вкорінені страхи.
Діти довго страждають, якщо їхній тато залишає сім’ю. Стан полишеності не тільки породжує в дитині страх, а й відчуття провини. Вони запитують себе, що зробили не так. Пізніше в подружжі бояться, що їх залишать. Також вірять у свою провину, коли партнер іде геть. Для таких людей кожне прощання важке, бо воно нагадує їм про біль, пережитий у дитинстві, коли, скажімо, улюблений дідусь, померши, назавжди попрощався з ними, або коли мама мусила декілька тижнів перебувати в лікарні.
Іншою, але спорідненою формою описаного вище страху є боязнь залишитися на самоті. Йдеться про людей, котрі почуваються «самі-самісінькі». Захисного простору, який надавала їм мама, вже немає. Вони вже не можуть звернутися до неї і відчувати її близькість, котра раніше забирала в них будь-який страх. Їм здається, що у своєму страху вони цілковито самотні. Ніхто не приходить їм на допомогу. Вони почуваються перенапруженими і не в змозі ні до кого звернутися. Друзі полишили їх, коли вони їм уже набридли зі своїми страхами. Саме тоді, коли вони найбільше потребували когось, поряд не було нікого, хто би їм зарадив.
Один підприємець розповів мені: «Коли вранці прокидаюся, то мене огортає страх. Я борюся за виживання моєї фірми. Працюю і працюю, але прогресу немає. Банки відмовляються знову надавати мені кредит. Страх не просуває мене вперед, а паралізує». У цього підприємця склалося враження, що його ніхто не підтримує. Своїми силами йому не вдається впоратися, а ті, хто міг би йому допомогти, не хочуть або не можуть, – ось його думка.
Як нам бути з таким страхом перед полишеністю на самоті? Ісус відповідає на це питання вражаючою аналогією: «Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого. А вам і волосся все на голові пораховано. Отож, не лякайтесь, бо вартніші ви за багатьох горобців» (Мт. 10:29-31). Тим Ісус каже: якщо Бог піклується горобцями, то наскільки більше піклується вами. Ми в Божій руці. Він знає, що нам потрібно. Він дуже добре знає нас. Цією картиною Ісус показує нам, наскільки Бог прихильний до нас і якими важливими ми є для Нього. Він оточує нас Своєю любов’ю й увагою. Бог є для нас як любляча мама, до якої ми прибігаємо, і як надійний тато, на котрого ми можемо покластися. Він – батько, який дбає про нас. Знати про Його прихильність уже зроджує опору і безпеку в нас.
Тут Ісус вказує нам два терапевтичні шляхи. Перший полягає в тому, щоб підняти власну самооцінку: я цінний, бо мене створив Бог. Настільки цінний, що Бог навіть знає волосини на моїй голові. Досвід власної гідності звільняє мене від страху бути покинутим на самоті. Адже коли я свідомий своєї гідності, то цінний і у своїх очах. Я цінний у собі самому. Маю бути вдячним Богові за безконечну цінність, яку Він надав мені.
Другий шлях стосується піклування Бога про мене. Бог завжди поруч зі мною, не залишає мене на самоті. Та багатьох це зовсім не втішає. Коли вони не знають, як далі діяти або коли почуваються в небезпеці, то шукають пристанку в людей. Але що більше ми шукаємо людей, котрі, на нашу думку, розвіють наш страх, то більша ймовірність нашого розчарування. Хоча й трапляються люди, які допомагають нам і поменшують наш страх, але не позбавляють від нього повністю. Довіряти Богові і звертатися до людей – це не суперечливо. Коли я уповаю на те, що Бог дбає про мене, що я не покинутий на себе самого, тоді я спроможний ввіряти себе людям і просити про їхню допомогу. У довірі до Бога я усвідомлюю, що я не полишений наодинці, а оточений турботою і любов’ю. Таке усвідомлення робить мене здатним більше довіряти людям, а саме: я не почуваюся відразу відштовхнутим і полишеним, коли хтось обмежує мене в чомусь. Окрім того, я не покладаюсь на людей у тому, що вони позбавлять мене страху. Люди допомагають мені вже тим, що не відвертаються від мене. А по-справжньому позбутися страху, що є внутрішнім процесом, я мушу сам з Божою допомогою. Лише Він у глибині мого серця може звільнити мене від страху. Коли цей глибокий страх уймає Бог, тоді я можу в потребі вільно йти до людей. Тоді я здатний дякувати їм за те, що вони мені дають.