Знаю багатьох людей, котрі докладають чималих старань у своєму житті. Вони веслують і веслують, але не просуваються далі. Їм видається, що ґрунту під їхніми ногами немає. Озираючись у своє дитинство, розуміють, що фундамент їхнього життя потрісканий, оскільки ще дитиною були вже дуже рано зранені. У батьків вони ніколи не відчували справжньої безпеки і захищеності. Багатьох із нас поневолюють страхи, походження котрих ми не можемо зрозуміти. Страх приходить раптово й охоплює усю душу. Тоді нам здається, що ми не маємо нічого, за що могли би втриматися; страх загрожує поглинути нас і вкинути в безодню. Як уже говорилося, такий страх походить від дуже ранніх зранень. Ще до здатності мислити дитина могла зазнати чогось настільки загрозливого, на що не могла не зреагувати. Одна жінка розповідала мені про свій панічний страх перед мертвими. Вона не може дивитися на мертвих у труні, бо боїться, що покійник стане злим духом і переслідуватиме її. Перебуваючи на кладовищі, вона деколи охоплена настільки сильним страхом перед мертвими, що змушена тікати звідти. Безсумнівно, вона в дитинстві пережила щось, що її дуже вразило. Можливо, навіть раніше. Адже народилася під час війни. Страх матері перед багатьма мертвими навколо міг вразити дитину в материнському лоні. Розслідування точної причини таких страхів допомагає розумінню, але мало доцільне, бо при цьому ми часто просуваємося навпомацки. Важливо визнати перед самими собою, що надійний фундамент життєвої споруди уже дуже рано розламався та ґрунт під ногами зараз непевний і нестійкий. Зрозумівши, що це є сутнісним досвідом для нас, ми можемо шукати глибше міцного фундаменту, що не розпадеться.
Одну жінку, як вона розповідала, інколи охоплює панічний страх, коли вона в місті щось купує чи просто йде вулицями. Самій собі не може пояснити, чому цей страх нападає саме тоді. Зауважте: це не конкретний страх, і він не піддається означенню, перед чим він постає. Жінка лише має враження, що грузне і втрачає ґрунт під ногами. Всі вивчені нею стратегії подолання страху тоді не допомагають, їй здається, що вона тоне у своєму страху. Усі намагання розпізнати причини цього страху залишаються безуспішними. Цій жінці можливим є тільки надіятися на переміну свого страху, якщо вона його прийме.
Про досвід такого страху мовиться у Євангелії від Матвія в чотирнадцятому розділі. Учні Ісусові сіли самі в човен і веслували на другий берег. Однак човен «кидали хвилі…, бо вітер зірвавсь супротивний» (Мт. 14:24). Поки учні боролися з хвилями, Ісус по морю йшов їм назустріч. Побачивши Його, вони «настрашилися», бо подумали, що то привид і «від страху вони закричали» (Мт. 14:26). Замість того, щоб радіти, що Ісус поспішає їм на допомогу, вони наповнюються страхом. Учні вважають Ісуса привидом, за щось, що не вписується в їхню уяву; щось невідоме, чуже. Люди часто розповідають мені про свої демонічні страхи, почуваючись у небезпеці від чужих сил. У людських обличчях або в небесних хмарах або ж у фасадах будинків вони вбачають демонічні гримаси. Як Ісусове обличчя учням видалося привидом, так для багатьох людей людське лице чи скульптура якогось святого на мості перетворюється на демона, котрий вселяє в них страх. Вони проектують власні страхи на об’єкти свого оточення і так їм видається, що до них приходять привиди.
Ісус говорить на це: «Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь!» (Мт. 14:27). Словами «це Я» Ісус каже учням не тільки: Я не привид. Я є Той, Котрого ви знаєте, Той, Хто незадовго перед тим був з вами. У грецьких словах «его еімі» виражене і Богоявлення в палаючому кущі: «Я Той, що є» (Вих. 3:14). Їм зустрічається не привид, а Сам Бог. Божа присутність мала б їм додати довіри, а не страху. Завжди, коли Бог наганяє страх, то це не Бог Ісус Христос, а демонічний образ бога, який ми носимо в собі. Бог Ісус зустрічається нам як Той, Хто знесилює наш страх перед усім загрозливим і демонічним. У євангелистів також Ісус зображений як Той, Хто в наляканих людей вселяє віру в буття. Властивою ознакою Ісуса є те, що Він заспокоює страх людини перед буттям і дарує нову довіру, довіру до Того, Котрий дає віру в життя, яке Бог подарував нам як щось добре, а також віру у власні можливості, отримані від Бога.
Реакції на цю Ісусову пропозицію уже в Євангелії відрізняються – і з того можна навчитися нам. Петро, наприклад, раптом відкрив у собі довіру до Господа: якщо Ісус може йти по воді, то і він міг би, тож каже до Ісуса: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді. А Він відказав йому: Іди. І, вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і зачав потопати, і скричав: Рятуй мене, Господи!… І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: Маловірний, чого усумнився?» (Мт. 14:28-31). Поки Петро дивився на Ісуса, то міг іти по воді, а тільки-но зважив на сильний вітер, почав тонути.
Цією історією подано прекрасний зразок долання страху. Коли дивимося на наші труднощі, на зустрічний вітер, на хвилі, що насуваються, то потопаємо. Коли страх нападає на нас, ми не повинні піддаватися йому, інакше він потягне нас на дно. Потребуємо міцної опори. У цій історії міцною опорою є погляд на Ісуса. Ми не спроможні втекти від нашого страху. У наших страхах ми повинні поглянути на Того, Хто приймає нас з нашими страхами і нашим відчаєм. Лише погляд на Ісуса дає нам змогу йти по воді. Звернувши наш погляд на Нього, ми зовсім не зауважуємо, що під нашими ногами немає твердого ґрунту.
Для багатьох наших сучасників Ісус є занадто чужим, занадто далеким погляд на Ісуса не видається їм шляхом подолання своїх страхів. Вони заздрять Петрові, що Ісус вихопив його з його страху, але самі вони залишаються і далі в тенетах страху. Ісус називає віру міцним ґрунтом, на якому ми можемо стояти. Вірити – це можливо кожному. Вірити не означає, що ми розуміємо і приймаємо всю християнську догматику, а що довіряємо Тому, Хто здатний звільнити нас від нашого страху. Усередині кожного з нас живе таке відчуття, що є Хтось, Кому ми можемо себе довірити, Хто не залишить нас наодинці. Євангелист Матвій, розповідаючи про те, як Ісус ходить по воді, запрошує нас до такої віри і довіри.
Ця історія спонукає нас покластися на Бога, як Петро, на Ісуса. Водночас ми віднаходимо себе в Петрі – бачимо в ньому наше прагнення міцної віри, а також наші сумніви. Ісус називає Петра маловірним. Жодна людина не є повністю невіруючою. Але досить часто наша віра є мала, подібно до Петрової. Тож потребуємо Того, Хто зміцнить нашу віру. У Євангелії від Матвія не постає альтернатива: віра чи невіра. Альтернативою маловір’я є міцна віра. Намір євангелиста Матвія – не в наверненні невіруючих, а в скріпленні віри тих, хто вірить недостатньо сильно. Коли ми дозволяємо Ісусові скріпити нас у нашій вірі й коли дивимося на Ісуса, Котрий іде нам назустріч посеред хвиль нашого життя, тоді ми не боїмося, що потонемо.
Паралель до новозавітної розповіді помітна в псалмі 69: «Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли! Я загруз у глибокім багні, і нема на чім стати, ввійшов я до водних глибин, і мене залила течія! Я змучився в крику своїм, висохло горло моє, очі мої затуманились від виглядання надії від Бога мого!…» (Пс. 69:2-4). Висловлено страх відсутності ґрунту під ногами, страх загрузнути в трясовині свого життя. Багато людей розповідає мені про такі страхи. У них складається враження: що більше вони борються проти загрожуючих негараздів, то глибше грузнуть у болоті.
Це, наприклад, як підприємець, який у боротьбі проти конкурента, незважаючи на всі зусилля врятувати підприємство, почувається немов на піску, який відступає перед його ногами і він щораз глибше грузне. Або, скажімо, жінка в депресії, котрій здається, що вона не має ґрунту під ногами. Бореться і бореться, але не знаходить опори, стоячи на якій вона би могла перемогти. Усе висковзує з-під її ніг. У своєму житті вона лікувалася, але інколи в неї складається враження, що нічого не допомогло. Жінка і далі опанована страхом і не відчуває опори. Вона не знаходить драбини, за яку би міцно вхопилася, аби вибратися з болота наверх, де сподівається знайти міцний ґрунт під ногами. Що може допомогти в такій ситуації?
Для псалмоспівця ненависники і вороги є тим болотом, де він грузне. Ось як він взиває до Господа: «Визволь з болота мене, щоб я не втопився, щоб я урятований був від своїх ненависників та від глибокости вод! Хай мене не заллє водяна течія, і хай глибінь мене не проковтне, і нехай своїх уст не замкне надо мною безодня!» (Пс. 69:15-16). Бог є для псалмоспівця Тим, Хто спроможний врятувати його з вод глибоких. У 144-му псалмі вжито такий самий образ, коли псалмоспівець просить: «Пошли з висоти Свою руку, й мене порятуй, і визволь мене з вод великих, від руки чужинців, що їхні уста промовляють неправду, а їхня правиця правиця зрадлива!» (Пс. 144:7-8).
Тут брехня і клятвопорушення ворогів – немов вода, що загрожує молільнику потопленням. Проти брехуна неможливо боротися. Довкола людини не лише особисте болото її життєвої історії, а й болото брехні й інтриг навколо неї. У деяких людей складається враження, що на місці своєї праці вони потрапили в таке болото. Шеф разом з декількома симпатиками звів навколо себе споруду брехні. Чесні працівники, мовляв, можуть робити, що хочуть, хоча вони почувають себе потопаючими в безодні людської злоби та корупції.
Євангелистові Матвієві, напевно, знайомий цей страх перед потопленням. Для нього зустріч з Ісусом – це дієва терапія для подолання страху. Адже Ісус не тільки ходив по воді Генезаретського моря, а й по водах смерті. Своїм Воскресінням Він подолав води смерті. Як Воскреслий Він ходить по водах смерті. Той, хто слідує за Ним у вірі, не боїться більше вод смерті й у довірі до Бога крокує по всьому хиткому чи ламкому у своєму житті. Посеред турбот свого життя він дивиться на Того, Котрий переміг смерть. Це відбирає в нього страх перед можливим потопленням у глибоких водах свого життя.
Чи така віра справді допомагає людині, яку охоплюють темні страхи і яка потрапляє у вихор неусвідомленого потоку? Для багатьох людей слова Святого Письма порожні, незначущі. Їхній страх занадто великий, щоб їх міг звільнити погляд на Ісуса чи роздумування над історіями з Біблії. Часто їм необхідна терапія, аби могли знайти міцну опору.
Видужання залежить і від терапевта, котрий не боїться наших внутрішніх вихорів та хаосів. У важкій ситуації сама віра часто не в змозі звільнити нас від страху. А якщо ми дивимося на наші страхи в межах терапії чи духовного супроводу, тоді допомагає роздумування про те, як Ісус ходив по воді. Ця біблійна розповідь звертається до нашого найглибшого прагнення не залишатися наодинці з нашим страхом. Вона вказує нам на існування Ісуса, Котрий приходить до нас у нашій боязні. Відважившись поглянути в нашому страху на Ісуса, ми досвідчимо, як посеред болота нашого страху знайдемо міцну опору. Часто трапляються маленькі допомоги супроти нашого страху. Ось, наприклад, обійняти хрест, аби цю опору відчути також і тілесно. Дехто носить із собою маленького ангела, якого може обійняти своїми руками і впевнитися, що не є сам. Водночас потрібно покори, аби визнати, що, попри всі допоміжні засоби, страх може звалитися на нас, як водоспад, тягнучи нас на глибину. Тоді недоцільно докоряти собі, що наша віра заслабка, і нарікати, що терапія не допомогла. Мусимо змиритися з цим загрозливим страхом. Лише тоді зможемо шукати якір, аби втриматися за нього. Для когось – це погляд на Ісуса, для іншого це дотик відкритої людини, ще для когось – спроба відчути самого себе. Дивлячись на свої руки, я упевнююся, що це маленьке місце доторку не опановане страхом, що посеред вихору страхів існує захищений простір довіри.
У наших снах водоспади є образом чогось неусвідомленого. Невідоме здатне нас змити. Деколи нам сниться, що йдемо певними дорогами, та раптом ці дороги розмиває. Вода підіймається, і ми заледве знаходимо одну дорогу, котрою можемо йти без перешкод. Такі сни вказують нам на те, що мусимо прийняти власну сферу несвідомого. Можливо, ми колись витіснили з себе багато того, що тепер потребує, аби ми його оглядали й переживали. Ми витісняли страх перед життям і страх перед смертю. Тепер це нас наздоганяє в снах. Сон не тільки виявляє нам, що ми більше не маємо міцного фундаменту, а й запрошує нас роздумати, що ж може дати нам міцну опору в житті й смерті. Ісус говорить про віру як міцне підґрунтя, на якому можна стояти.
Отже, хто закорінений у вірі, той не потоне в штормових хвилях життя й у водах своєї несвідомості. Цю віру треба знову і знову вимолювати, аби вона нас дійсно несла. Віра – це не трюк, що звільняє нас від наших страхів, а шлях, на якому ми дивимося на наші страхи і, все ще перебуваючи в них, доторкаємося міцного ґрунту, котрий дарує нам опору і перемінює нашу боязнь у певність життя з Богом.