У терапії тривалий час говорилося про еклезіологічні неврози, тобто про душевні захворювання, спричинені церковним вихованням. У цих типових для релігій неврозах страх перед Богом відіграє важливу роль. Терапевт Тільман Мозер у своїй книзі «Отруєння Богом» подолав страх перед Богом свого дитинства, коли його виховували в протестантській вірі. Автор говорить про хворобу від Бога, прищеплену йому в дитинстві. Чимось найгіршим був страх перед Богом, котрий абсолютно все бачить, пильнує кожну думку і засуджує все, що перечить Його заповідям. Це був Бог, котрий забороняв усе, що дитині приносило радість. У всьому, що малий робив, його переслідувала думка: «Що на це скаже любий Бог?»
Завжди він був упевнений, що не відповідає Господній вимозі. Якщо Бог бачить усе, що відбувається всередині нього, то йому зостається лише стояти на стороні проклятих. Боязнь хлопчика була змішана з почуттям відкинутості та сильним усвідомленням провини. Перед Богом, Який знав найглибші таємниці його душі, він не міг устояти. Почувався винним, відкинутим і засудженим. Так страх перед Богом приводив хлопця і до самоненависті, до приниження себе і мученицьких сумнівів у собі.
Подібно до Тільмана Мозера ведеться багатьом людям, котрих познайомили з Богом як постійним наглядачем і спостерігачем, як контролером усіх вчинків і думок, що Він їх записує у Свою «велику книгу». Такий образ Бога породжує страх. Переважно батьки компенсували тим власну нездатність у вихованні дітей, погрожуючи дитині караючим Богом, якщо вона не буде слухняною. Навіть коли особа вже давно забула ці дитячі образи Бога, то з глибин інколи виринають ці темні страхи, що ти, мовляв, завжди під спостереженням й осудженням. Такі образи Бога прививалися не абстрактно, а завжди в контексті сімейної ситуації. Бог був тою продовженою караючою рукою батька. Тобто образ наганяючого страх Бога був компонентом авторитарного виховання, де як засіб використовували страх. Тому цей образ Бога глибоко вкарбувався в душі дитини.
Не тільки батьки часто прищеплюють такий образ Бога, а й численні проповідники, котрі погрожують строгим і караючим «Богом-суддею». Проповіді викликали страх щодо Бога, правда, лише в тих осіб, які вже внаслідок виховання були до цього схильні. Хто в процесі виховання достатньо навчився довіри до Бога, той не надавав великого значення таким проповідям. Численні священики своїм вістуванням про Бога, Котрий все бачить і все контролює, безсумнівно намагалися мати владу над людьми. Використовуючи страхи слухачів, вони робили їх залежними від себе. Проте сама проповідь не може бути причиною страху перед Богом. Причина завжди в особі. Адже образ самої людини тісно пов’язаний з образом Бога. Вістка про Бога, Котрий судить, лякає особливо таку людину, яка постійно судить і картає саму себе, у порушенні норм батьків. Страх перед Богом завжди пов’язаний зі страхом перед самим собою і схильностями своєї душі до сумнівів: боячись самого себе, я проектую цю боязнь і на Бога.
Варто детальніше розглянути цей взаємозв’язок. Причина страху перед Богом безперечно полягає в почутті власної меншовартості. Живучи, ми спостерігаємо, що інші здібніші, ніж ми, і мають кращі передумови для життя. Порівнюючи себе з іншими людьми, боїмося, що виглядаємо погано. Святе Письмо представляє виразні історії про цю боязнь. Страх спонукав Каїна до вбивства Авеля. Каїн не зніс того, що Бог прийняв жертву Авеля, а його ні. Отже, страх перед Богом – це часто страх не уподобатися Йому. Однак не завжди наявна чіткість, де власні вимоги, а де вимоги Бога, яким не можемо відповісти.
Страх Бога, породжений власною меншовартістю та непевністю, Ісус показує у Своїй притчі про таланти.
Один чоловік, вирушаючи в подорож, кличе своїх слуг і передає їм своє майно. Одному слузі дає п’ять талантів, другому два, а третьому один. Обидва перші орудують отриманими талантами і подвоюють їх. А третій слуга закопує талант в яму. Замість того, щоб користуватися отриманими дарами, він дивиться на своїх співслуг. Йому здається, що його обділили і він не має шансу переважити їх своїм господарюванням. Почуття меншовартості породжує страх. Від цього страху нас може врятувати тільки погляд на Бога – Він обдарував нас життям і дарами, а ми маємо лише їх виявити. Але, порівнявши себе з іншими людьми, наші дари видаються нам непримітними. Третій слуга закопує свій талант, бо боїться втратити щось із йому даного. Якраз тим він чинить найбільшу помилку. Під час обрахунку перед паном він пояснює свою поведінку так: «Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, пішов і таланта твого сховав у землю. Ото маєш своє…» (Мт. 25:24-25).
Оскільки слуга боїться оцінки своїх дій, то ховає отриманий талант. Так він не може нічого втратити. У притчі не говориться про можливу реакцію пана, якби слуги своїм орудуванням з переданим майном втратили все. Пан винагороджує не успіх першого і другого слуги, а їхню довіру, що вони творчо поведуться з переданим їм добром. Тільки той, хто наважується на ризик, може подвоїти таланти. Ризик завжди, звісно, містить потенційну можливість втрати. Третій слуга не бажає втрачати. Йому передусім важливо постати перед паном коректним і непомильним. Це означає: людина боїться, що Бог її засудить, бо щось вона зробила неправильно. Зі страху перед крахом вона ліпше взагалі нічого не робитиме.
Однак така боязнь опорожнює до кінця наші руки перед Богом. Ми не маємо, врешті, що Йому пред’явити. Третій слуга знає строгість свого пана. Оскільки, як він висловлюється, пан є строгим, то й зі слугою так само, як і з собою, він поводиться строго. Образ самого себе й образ Бога споріднені. Строгість Бога породжує в слузі також агресію. У словах, коли слуга віддає панові талант («Ото маєш своє»), ми прослуховуємо агресію як щодо Бога, так і до себе самого. Слуга жорстоко поводився насамперед зі самим собою. Нічого собі не дозволяв. Викопав у землі яму й заховав туди гроші свого пана. Ісус натомість очікує творчого орудування талантом. Мовою психології: слуга не повівся бережно зі своїм життям – він його закопав. Відповідно, у ньому нічого не здатне розцвісти. Він пригнічений, сам собі перешкоджає жити. Ба, що більше: забороняє собі жити. Агресія проти самого себе й агресія до строгого Бога стримують його від життя.
Ісус, розповідаючи притчу, не заперечує боязні третього слуги та його переконання щодо пана. Багато читачів Святого Письма сердяться на жорстоку реакцію пана в Мт. 25:26-30. Ісус словами пана зображає третьому слузі наслідки його боязні. Хто живе цим страхом, той наприкінці має порожні руки. Ось заберуть йому і те, що він, опанований страхом, закопав. Якщо він триматиметься образу Бога, Котрий вселяє страх, то його життя стане непроглядною темрявою. У його житті не буде ані світла, ані радості, тільки рев і скрегіт зубів. Це варто розуміти цілком дослівно. Той, хто перед Богом хоче контролювати всі свої почуття і думки, вподобання і вчинки, того вночі мучить усе те, що він пригнічував. Такий намагається задушити все витіснене, скрегочучи зубами в снах.
Якою є Ісусова терапія страху? Психотерапевт і богослов Ойґен Древерманн вважає, що Ісусові головно йдеться про те, «щоб ми не віддавалися щоразу в кожній життєвій ситуації страху перед Богом, тож Він (Ісус) закликає нас словами, котрі мають нагнати на нас страх перед Богом, якраз для того, щоб ми вже не боялися Бога. Застосовується розпачлива логіка, абсолютно така, як-от, скажімо, проти степової пожежі запалювали б новий вогонь, аби її погасити» (Drewermann II. – 748-749). Ісус виганяє страх, показуючи його в його крайніх наслідках. Ісус знесилює страх, гіперболізуючи його.
Один знайомий психолог розповідав мені, що раніше він намагався підбадьорювати пацієнтів, котрі самих себе трактували негативно, говорячи до них: «Погляньте, ви ж дечого вже досягли в житті. Ви знайшли в собі мужність лікуватися. Ви ж бажаєте працювати над собою». Проте, що більше він старався нейтралізувати самознецінення клієнтів, то більшу кількість помилок вони знаходили в себе. Велися безконечні безцільні розмови. Тоді він випадково дізнався про інший метод: коли хтось очорнює себе, то його треба в цьому покріпити. Психолог випробував цей метод і отримав дивовижні результати.
Наприклад, одна жінка казала про себе, що вона дуже погана. На її погляд, вона недбала мати, котра не піклується про своїх дітей. Терапевт посилив її в цьому переконанні: «Це справді зле, що ви не даєте дітям те, що їм потрібно». Реакція жінки була така: вона вмить стрепенулася і обурилася тим, що його висловлювання про неї – неподобство. Отож, коли терапевт посилив її негативні формулювання, то вона раптом усвідомила свою власну силу. Що більше терапевт вказував їй на її спроможності, то більше вона зверталася до своїх слабкостей. Спосіб, яким Ісус розповідає притчу про таланти, можна розуміти як форму такого парадоксального терапевтичного втручання. Унаочнюючи своїм слухачам страх аж до його основ, Ісус пробуджує в них бажання полишити страх і відважитися ступити на дорогу довіри.
Притча про таланти, звичайно, не пропонує патентового рецепта проти страху перед Богом. Якщо страх украй глибокий, необхідний довгий шлях його подолання. Притча, принаймні, показує напрям, в якому є зцілення. На думку Ойґена Древерманна, Ісус Своїми словами хоче звільнити нас від божевілля, що «ми нібито не достатньо добрі, не достатньо гідні, не сміємо наважитися жити» і спрямовує до нас питання: «Чого б ви мали боятися, окрім того, що колись ви – через постійний страх – не зустрінетеся зі самими собою? Замість життя ви перетворюєте ваше буття в суцільне кладовище. Такого страху Бог від нас не хоче» (Drewermann II. – 752-753). Ісус запрошує нас полишити нашу боязнь. Мета Його притчі – «довести страх до того апогею, де замкнуте коло його безглуздості стає виразним і здоланним» (Drewermann II. – 753).
У розмовах люди розповідають мені про свій страх перед Богом. У такій ситуації я не цитую їм одразу слів зі Святого Письма, де мовиться про люблячого Бога. Натомість намагаюся з’ясувати, чого саме мій співрозмовник дійсно боїться. Чи це страх власної меншовартості, страх власного агресивного потенціалу, чи страх всевидючого і всемогутнього Бога? Можливо, це страх перед надмогутніми постатями батьків, котрих мій співрозмовник переносить на Бога? Я запитую: «Що за страх перед Богом? Чи знайомий тобі цей страх і в чомусь іншому? Чи боїшся самого себе?» Інколи в розмові з’ясовується вид страху і те, що він відносний. Однак деколи розмова заходить у глухий кут – людина просто стоїть на своєму страху перед Богом. Тоді я питаю: «Що тобі з того, що боїшся Бога? Яка твоя мета в тому?»
Це питання часто спантеличує моїх співрозмовників, а інколи викликає в них агресію. Буває, що вони раптом віднаходять себе в третьому слузі з притчі. Вони справді вбачають для себе перевагу, відхиляючи власну відповідальність за своє життя і роблячи Бога відповідальним за те, що їхнє життя не вдається. Докоряють Богові, що мали гірший старт, ніж інші. У тому, що їхній талант не помножився, звинувачують Бога. Унаочнюючи моїм співрозмовникам – подібно як Ісус – їхню позицію та їхні найглибші наміри, спонукаю їх полишити образ вселяючого страх Бога та йти дорогою довіри до Нього. Тільки ця дорога веде до Бога, Котрого звіщав Ісус.