Духовний шлях у всіх релігіях сприяє тому, щоб віддати свій страх Богові в молитві. Мета – не в проханнях Бога лише звільнити нас якомога швидше від страху. Не йдеться також про магію. Я знайомий з багатьма людьми, які зі своїми страхами звертаються до Бога як до чарівника, котрий безболісно і якнайшвидше зніме з них чари страху. Самі вони не мають наміру розглянути свій страх і за його посередництвом виявити правду власної душі. Адже страх завжди пов’язаний з власною історією життя і з розумінням самого себе.
Багато хто хоче уникнути болісної зустрічі зі самим собою і без упередженого оглядання гнітючої емоції страху. Якщо самого себе обходити стороною, то заледве допомагає і молитва. Декотрі переконані, що мають замало віри, і тому просять Бога дарувати їм достатньо віри, аби не бути в полоні страху. Часто тоді постає замкнуте коло: вони моляться і моляться, проте й надалі відчувають страх. Починають шукати провину в самих собі або ж у Бозі. Трапляється, що потім вони взагалі перестають взивати до Бога.
У традиціях усіх релігій молитва є спілкуванням з Богом також і про наш страх, і про його переміну. Молитва – це не втеча від свого страху до Бога, натомість готовність стати перед Богом зі своїм страхом і в Божій присутності самому поглянути на той страх. Крізь страх ми пізнаємо образ самих себе, а також надмірні очікування до себе, до життя і до Бога. У молитві ми звертаємося до Бога і вже не перебуваємо наодинці зі своїм страхом. Перед Ним ми можемо викласти весь страх. Молитовне звертання до Бога знесилює наш страх. Відчуваємо, що Бог тримає нас разом з нашим страхом. У спілкуванні з Богом нам може стати зрозумілим сенс нашого страху.
В Ісусовому поводженні це чітко видно. У трьох синоптичних Євангеліях розповідається про страх Ісуса, коли Він молиться на Оливній горі. У цій молитві Ісус просить, щоб чаша, якщо можливо, минула Його. Кожен зі синоптиків вживає різні слова на означення Ісусового страху. Євангелист Марко говорить про жахання і тривогу та про страх самотності (грецьке «адемонеін» означає бути без народу, бути полишеним, бути самотнім). Тут страх постає як щось, що спонукає підскочити, злякатися, «вириває» зі спокійного положення сидячи.
Матвій замість «жахання» застосовує слово «скорбіння». Страх тисне на Ісуса і сильно засмучує. Відомо, що страх часто супроводжується депресією. Він цілковито виснажує нас, так що ми стаємо пригніченими і сумними. В євангелиста Луки мовиться про «агонію». Це смертельний страх, напруження усіх сил єства. Агонія походить від боротьби. Ісус, повний страху, бореться зі смертю. Усе в Ньому напружене. Євангелист Лука точно передає стан у страху. Страх охоплює душу і тіло людини. Піт Його став, мов краплі крові, що падали на землю.
На Оливній горі Ісус виходить назустріч Своєму страхові. Це боязнь бути полишеним Своїми учнями. Жахання перед тим, що Його очікує в муках тортур. Страх перемішується зі сумом щодо Своєї долі. Вістування близькості Бога, її вираження в зціленні хворих, як видається, не прийняте людьми. Страх на Оливній горі – це, напевно, і страх перед драмою смерті, страх краху життя. Якоюсь мірою нам знайомі ці страхи. Ми переживаємо страх перед болями у хворобі, боязнь своєї безпорадності, страх самотності. Страх здатний пройняти ціле наше єство, і тоді все тіло тремтить або починає пітніти.
Ісус долає страх у молитві. Він не уникає його. Висловлюючи Свій страх Богові, віддає його Йому, і страх перемінюється. В Євангелії від Луки ця переміна стається через підкріплення Ангела з неба. Бог посилає Ангела і в нашу самотність, у наше безсилля та в наш страх. Цим Ангелом може бути людина, яка не покидає нас наодинці в нашому страху. Інколи Ангел приходить до нас у внутрішніх думках-розрадах. Підкріплення й утішення приходить у молитві через думку. Слово Святого Письма, на яке ми натрапляємо чи яке спонтанно згадуємо, або ж слова з якоїсь книги, котру ми розкриваємо в потрібний момент, – це теж підкріплення від Бога. Ангел потішає нас, що ми не самотні в нашому страху, що Бог дбає про нас і знає про наш страх.
Ранні монахи брали за приклад Ісусову боротьбу, тобто в молитві долати страхи. Вони радять нам у страхах і скорботах прибігати до Бога і порівнюють молитву з деревом, на котре можемо тікати від нападів левів. Дерево дає опору. Бог є прихистком, до якого ми можемо прибігти, коли чогось боїмося. Ще один спосіб долання страху в молитві – це промовити певне слово зі Святого Письма. Наш страх у нас, наприклад, промовляє так: «Я боюся. Я не можу цього. Що подумають про мене інші?» У стані страху варто себе підбадьорити певним словом зі Святого Письма: «Зо мною Господь не боюся нікого, що зробить людина мені?» (Пс. 118:6).
Сенс не в тому, щоб цими словами прогнати страх, а щоб торкнутися віри, котра існує в глибинах моєї душі. Неправильно думати, що хтось має лише страх чи лише віру. Завжди розпізнаємо в собі їх обох. Щоправда, деколи ми настільки зосереджені на страхові, що не зауважуємо віри в нашому серці. Святе Письмо для ранніх монахів є зцілюючим словом. Воно провадить нас до цілості й неушкодженості всередині нас, зрушених негативними словами.
Прибігати зі страхом до молитви – це також розмовляти з Богом про страх. Що Бог хоче сказати мені через мій страх? На що мені вказує мій страх? Адже Господь промовляє до мене також і через страх. Може, я десь перебрав мою міру прогрішень чи помилкових налаштувань. А страх, можливо, виявляє мені їх. Наприклад, страх осоромитися перед іншими пов’язаний з такою моєю позицією: «Якщо я помиляюся, то нічого не вартий, а люди вважають мене божевільним». Такі налаштування, немов внутрішні закони, перешкоджають нам жити. Натомість варто сказати собі: «Маю право на помилки. Бог мене завжди приймає і любить. Що ж люди думають про мене, не є суттєвим». З допомогою страху Бог запрошує мене шукати здорові життєві закони. За допомогою страху Він, можливо, звертає мою увагу на те, що до Бога я ставлюсь інфантильно. Я перебуваю в ілюзії, якщо вважаю: Бог є гарантом того, що я не матиму ніяких страхів і зі мною ніколи не станеться чогось поганого, або що завдяки Йому я ніколи не зазнаю боязні та депресії. Думаючи так, я перекладаю мої незрілі потреби на Бога. Натомість Бог веде мене в темряву й у страх, аби я цілком і повністю довірився Йому.
На Оливній горі Ісусові, Який перебуває в страху, з’являється Ангел. Він не забирає в Ісуса страху, а підкріплює Його на Його скорботній дорозі. Це для нас прекрасний образ духовного поводження зі страхом. Молюся у своїх страхах до Бога. І страх приймаймо як Ангела, який приходить до нас з нагадуванням про Бога – Єдиного, Хто здатний утихомирити наші страхи.
Одна жінка боїться, що не впорається з життям. Час до часу страждає на депресії і непокоїться, що через те втратить свою роботу та не зможе собі заробити на прожиття. Коли вона прийме цей страх як Ангела, котрий супроводжуватиме її на шляху до Бога, то скаже собі: «Допускаю страх, не жену його геть. На моєму життєвому шляху може статися все. Але навіть у життєвому краху я буду в Божих руках». Страх відкриває нам нову перспективу – саме там, де ми нічогісінько не маємо в руках, усвідомлюємо, що таке жити з Божого милосердя. Зовсім не мусимо у своєму житті бути в усьому зразковими. Бо навіть у своїх слабкостях ми є в Божих руках. Бог не допустить нашого падіння. Його рука простягнута до нас навіть тоді, коли багато що стається не так, як ми собі уявляли. Так страх перед крахом може перемінитися на Ангела, котрий наблизить нас до Бога.
Інший приклад. Чоловік опанований постійним страхом, що захворіє на рак і помре. Прогнати цей страх самотужки не може. Навіть коли лікар підтвердив відсутність підстав, що він захворіє, це не послабило його страху. Наслухавшись від інших людей, котрі все життя були здоровими і раптом їм встановили діагноз «рак», чоловік не може позбутися свого страху.
Єдиний спосіб жити з тією боязню – це в молитві розмовляти з Богом про неї, визнати її перед Ним і прийняти як Ангела, котрий хоче провадити нас до Бога. Щоразу, коли страх у мені дає про себе знати, я приймаю його. Промовляю до себе: «Так, можливо, я захворію на рак. Але навіть будучи хворим, я є в Божих руках». Страх засвідчує мені, що визначальним є не те, як довго я житиму, а наскільки діяльно я живу і що живу саме тепер. Боязнь спонукає мене відпустити самого себе і те, до чого я прив’язався, і віддати себе Богові. Страх стає тоді Ангелом, котрий знову і знову, супроводжуючи мене, відкриває мені очі на суттєві речі.
Молитися, отже, потрібно не за те, щоб позбутися страху, а щоб розпізнати, куди цей страх мене провадить. Філософ Ульріх Гоммес аналізує страхи, що «відкривають нам вимір людського буття, про який без допомоги страху ми б, напевно, мали ще менше поняття» (Hommes. – 41-42). Страх може щоразу глибше вводити нас у таємницю нашого людського буття і врешті привести до Бога – наріжного каменя нашого життя.
На дорозі до Бога чимало людей залюбки б хотіло позбутися свого страху, трактуючи його як перешкоду на цій дорозі або як знак того, що їхня віра та довіра до Бога – замалі. Нерідко вони розчаровані тим, що незважаючи на молитви, їхній страх не зникає. Подія на Оливній горі, що її описав євангелист Лука, засвідчує зовсім інше. Коли з неба сходить Ангел і підкріплює Ісуса, то Ісусів страх не відступає, однак Його молитва стає ще гарячішою. Страх також сповна виявляє себе, кидаючи Ісуса в піт. Через молитву Ісус не звільняється від страху, – зате стає готовим, попри весь страх, іти на страсті аж до розп’яття. Страх уже не є перешкодою на Його дорозі.
Ціль усіх молитов – молитися не всупереч нашому страхові, а разом з ним. Він показує нам напрям до Бога. Страх уже не є ворогом, котрого ми мусимо поборювати, а товаришем, що супроводжує нас до Бога. Ми не покинені на свої сили, а завжди сміємо уповати на Бога. Не обов’язково, що все в нашому житті йтиме гладко. Не маємо гарантії, що те, чого ми боїмося, не станеться. Однак ми певні, що з нашим страхом ми є в Божих руках. Подібно до Ісуса, віддаємо себе Божій любові, і страх зникає. Час до часу наш страх даватиме про себе знати, але нам не треба через те сердитися, а варто привітати його як товариша, котрий спрямовує нас до Бога.