Данський філософ релігії Сьорен К’єркегор чітко розрізняв поняття боязні і страху. Боязнь завжди стосується чогось конкретного, наприклад: вовка, падіння літака, екзамену. Натомість у страхові не піддається визначенню те, що сприйнято як небезпеку. Страх є одним із фундаментальних почуттів людини. Сьогоднішні мовознавці та філософи вже не проводять чіткої лінії між боязню і страхом, але К’єркегорове тлумачення страху як невизначеного настрою все-таки дуже вагоме. Філософи-екзистенціалісти: Гайдеґґер, Ясперс, Сартр і Камю – стверджують, що людське «буття у світі» визначене страхом. Мартін Гайдеґґер у своєму відомому творі «Буття і час» аргументує, що страх не боїться нічого існуючого всередині світу. «Чого страх боїться, то це самого буття у світі» (Heidegger. – 187). Страх стикає людину зі самою собою і усамітнює її. Він змушує її вибирати себе саму. «У страху людині моторошно» (Heidegger. – 188). Страх, як фундаментальний стан людини, звіщає їй, що вона у світі, але їй у ньому некомфортно. Оте «не бути вдома» стає для неї жахом існування. Людина почувається у світі чужою. Саме страх спонукає її відкрити свою найпотаємнішу суть. На переконання Гайдеґґера, страх «є почуттям несказанної загрозливості, настроєм, в якому проявляється щось на кшталт відходу буття в ніщо» (Hommes. – 53). Численні поети, опираючись на екзистенційну філософію, зображають життя нинішньої людини як «буття в страху». Філософія Стародавньої Греції та філософія Середньовіччя трактували світ як порядок, в який нас поставив Бог. За своєю суттю цей порядок добрий. Філософським вченням цих діб незнайомий безпредметний страх.
Наш страх і наше ставлення до світу – взаємозалежні. Боячись втратити майно, успіх, прихильність, утвердження, здоров’я і силу, ми боїмося втратити світ. Нас лякає власна скінченність, притаманна нашому буттю у світі. Ми чітко відчуваємо, що світ не спроможний сповнити нашого прагнення безконечності. Світ надає нам деяку опору, обіцяє визнання, нагороду за наші досягнення, проте не дотримується своїх обіцянок. Усе у світі нетривке: наше тіло – смертне, майно – минуще. Ані те, ані інше ми не зможемо взяти зі собою після смерті. У цьому запевняє нас і розпачливий автор однієї з книг Біблії – Проповідник. Усі зусилля здобути успіх, задоволення, майно і безпеку безглузді, тож доходить висновку: «…Наймарніша марнота, марнота усе!» (Проп. 1:2).
У Євангелії від Івана страх і наше буття у світі тісно пов’язані. «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» (Ів. 16:33). Іван у ті Ісусові слова, ймовірно, вплітає досвід буття ґностика. Ґностики уникали світу, а через просвітлення послаблювали свій страх, неминуче наявний в їхньому бутті у світі. Ознаки, описані в Євангелії від Івана (див.: 16:33), перегукуються з описами сучасних філософів-екзистенціалістів щодо страху як фундаментального почуття нашого часу. Сьогоднішні страхи мають подібність до страху, який у І столітті перед Христом охарактеризували ґностики. Тепер, як і тоді, багато людей прагне втекти від світу і його влади, тягнеться до духовного життя та пізнання Бога. Мартін Гайдеґґер говорить про втечу людей у «буденну публічність», у «заспокоєну самовпевненість», у «посередню буденність буття». Ґностик натомість намагався позбуватися страхів не втечею у світ, а звільняючись від пут світу.
Євангеліє від Івана пропонує зовсім інше поводження зі страхом: шлях віри. Страх, породжений буттям у світі, долається, якщо до світу звернутися без жодної боязні та притому зберігати внутрішню свободу від світу та його влади.
Ойґен Древерманн, аналізуючи віру та страх, поєднав страх перед буттям екзистенційної філософії з чотирма фундаментальними формами людського страху, які визначив Фрітц Ріманн (nop.: Drewermann, Psychoanalyse. – 128-162). Згідно з К’єркегором, людина перебуває у світі між крайнощами «необхідність і можливість», «скінченність і нескінченність». Вона мусить поєднувати в собі ці полюси. Страх небезпечний щойно тоді, коли людина свідомо прихиляється до котрогось одного полюса і затрачає на нього всі сили. Чотири основні страхи взаємопов’язані з названими вище чотирма полюсами, вони формують наше ставлення до світу. Ці страхи піддаються переміні лише за допомогою віри.
Тепер детально про чотири фундаментальні страхи. Перший – страх примусу. Людина чіпляється за полюс необхідності, боячись усього, що є можливістю. Тоді «все сприйняття життя, усе мислення опановані цією однією аксіомою: аби бути уповноваженим, я мушу виробити собі правомірність буття» (Drewermann. – 140). Примус – це страх перед власною нецінністю. У світі людина не відчула, не зрозуміла своєї цінності і, гадаючи, що нецінна, здобуває свою цінність працею та досягненнями. Однак виникає пропорція: що більше зусиль я докладаю, щоб досягненнями довести свою цінність, то міцнішає мій страх. У вірі, що Бог мене приймає таким, яким я є, без уваги на досягнення, можливо позбутися страху.
Другий фундаментальний страх – страх істеричної людини, зосередженої на полюсі нескінченної можливості. У своєму бутті людина не знаходить міцної опори, тож шукає її ззовні. Такою опорою може стати майно, інша людина. Жадаючи від іншої особи абсолютної опори, ми її обтяжуємо. Ще хтось просто нездатний перемінити мої глибинні страхи. Тільки Бог є нам міцною опорою і може заспокоїти всі страхи. Він є тою підвалиною, на якій ми сміємо будувати свій дім життя, не боячись, що він завалиться.
Третій страх – страх схильної до депресій людини, котра впадає у відчай від безконечності. Така особа почувається винною в тому, що вона взагалі існує. Логіка така: лише через сам факт мого існування у світі я безконечно провинився. Іншим я відбираю час і простір, потрібні їм до життя. Хтось спробує поборювати цей страх, витрачаючи свої сили на інших людей, немовби платячи їм за свою вину. Цим внутрішньо перевантажує себе і якогось разу почувається повністю знесиленим. Страх провини обтяжує його до кінця, кидаючи у відчай. К’єркегор назвав цей відчай праформою страху.
Четвертий страх – страх шизоїдної людини, яка боїться близькості. За формулюванням Древерманна, така людина не згоджується з полюсом скінченності. Вона не перебуває в гармонії зі своїми почуттями, виявляє холодне почуття до інших осіб. До своїх болючих зранень нібито непричетна. Оскільки така особа не плекає емоційних стосунків ані щодо себе, ані з оточенням, то переносить власні фантазії на інших людей, заміняє дійсність на сконструйовану своїм мисленням дійсність. Фантазії можуть досягати ступеня манії переслідування. Людину опановує страх, що її хтось переслідує. Віра в Бога може звільнити шизоїдну людину від глибинного страху та дарувати спокій і захищеність. «Лише на фундаменті абсолютної доброти в усіх речах людина здатна припинити стягувати на себе шизоїдний страх перед світом» (Drewermann, Psychoanalyse. – 159).
У Євангелії від Івана Ісус є Той, Хто в Бозі подолав увесь людський страх. Ісус перебуває в Бозі. Через Свої страсті Ісус бере будь-які людські утиски на Себе. Він настільки міцно є в Бозі, що жодний кат нічого Йому не здатний заподіяти. Його тіло вони вб’ють, але жорстока смерть стане для Нього відходом до Отця. Своєю Особою Ісус подолав страх. Настійливе звертання Ісуса до нас – це у вірі долати наші страхи. Дивлячись на Ісуса, ми можемо інакше поводитися з нашими страхами. У контексті світу мусимо дослідити самих себе, чи прив’язані ми до світу і чи дозволяємо йому бути визначальними в нашому житті. Процес звільнення від світу необхідний.
У буддизмі дотримуються позиції: якщо я не прив’язуюся до світу, то він не здатний вселяти в мене жодного страху. Це дієво, аби владарювати над своїм страхом. Древерманн характеризує буддизм як ефективну «форму психогігієни» супроти страху: «Той, хто спромігся позбутися речей і чужих впливів, – не має вже жодної боязні, вже не розчаровується і перебуває в собі» (Drewermann, Glauben in Freiheit. – 357). Древерманн наголошує, що таке подолання страху можливе тільки щодо страхів, спричинених світом. «А як щодо того, коли людина починає страждати в собі самій і якщо обов’язково наштовхується на такий вид страху, котрий посилює її «я», бо він виходить зі самої особи, тобто, якщо це вже страх, який походить із самоаналізу свідомості?» (Drewermann, Glauben in Freiheit. – 360).
Дієвою терапією на це, за Древерманном, є християнська віра: через щирі відносини з Божою Особою розвивається наша власна особа. Відомі слова Мартіна Бубера щодо цього: «Я постаю від Тебе». Нам можливо долати страх у взаєминах з люблячою нас особою, біля котрої ми є самими собою. Такою особою не може бути лише інша людина, остаточно нею є Божа Особа, основа нашого буття, що утихомирює нашу боязнь за власну особу.
Спосіб звільнення від почуття страху за себе самого в тому, щоб наше «я» «вчилося виражати в зустрічі з абсолютним «Я» Бога своє власне «я»» (Drewermann, Glauben in Freiheit. – 374). У стосунках з людиною, котра приймає нас безумовно, не оцінюючи і не судячи, якоюсь мірою ми досвідчуємо Особу Бога. Божа сутність об’явилася нам в Особі Ісуса Христа. Він звістив людям абсолютну віру в Божу доброту. Архетипні образи і символи, які вжив Ісус, заторкують глибини людської сфери несвідомого, де закорінені страхи, і перемінюють їх Його світлом.
У Євангелії від Івана (16:33) сказано, що Ісус подолав світ. Він бо уповав на Бога, Свого Отця. Це захороняло Його від впливу та влади світу. Ісус викривав обіцянки світу як порожні. Віруємо, що Ісус подолав усякий страх. Хоча ми в світі, але ми вже не від світу. Віримо, що наша найглибша основа є в Бозі, тому світ не панує над нами. Світ відповідно не здатний уже лякати нас. Крізь призму віри ми дивимося на все інакше, приглядаємося до суті речей. В усьому остаточно бачимо Бога. Усе наповнене Богом, то й світ не має сили лякати нас. За Євангелієм від Івана свобода від світу є ознакою подолання страху. Наповнений Богом світ, в якому ми живемо, стає нам домом. Та найважливішим нам є знання того, що наше буття, наша основа – у Бозі. З віри в те ми по-справжньому стаємо вільні від наших страхів.