– Що Ви, отче, порадили б подружнім парам, щоб змогли у взаємній любові пережити всі труднощі, коли такі з’являться?
– Перша основна порада – це спільна молитва подружньої пари. Друга – прощення. До розлучення доходить тоді, коли згасають взаємні почуття. Щоб цього не допустити і щоб один з них не шукав нової любові, подружжя має піклуватися про взаємну любов.
– Молода жінка залишила чоловіка, бо він погано до неї ставився. Була змушена вийти за нього заміж, бо завагітніла від нього. Тепер живе з іншим чоловіком, який заради неї залишив жінку і дитину. Вона боїться, що через те, що зробила, може піти до пекла.
– На жаль, такого роду ситуації сьогодні трапляються дуже часто. Потрібно зробити певну реформу в Церкві щодо тих випадків, коли якась молода особа змушена одружитися, бо дитина вже в дорозі. Коли така особа говорить, що єдиною причиною укладення подружнього зв’язку була зачата до шлюбу дитина, тоді потрібно запитати самого себе – такий шлюб є дійсним чи ні? Можливо, знайшлися б аргументи для того, щоб визнати недійсність такого подружжя. Тому варто було б зважати, чи існують причини, щоб визнати дійсність такого подружжя.
Нещодавно я мав справу з випадком, коли жінку залишив чоловік. Вони жили в подружжі заледве місяць. Для них обох це був дуже важкий спільно прожитий місяць. Як у цьому випадку можна стверджувати, що їхнє подружжя було дійсне?
У розмові з цією жінкою я вияснив, що час від першої їхньої зустрічі до шлюбу був дуже короткий і тривав заледве два з половиною місяці. Це надто мало, щоб можна було добре пізнати одне одного. Натомість ними керувало взаємне захоплення, яке швидко минуло.
Вони прожили спільно в подружжі лише місяць, який для них став важким.
– Коли розлучається молоде подружжя, у кожного з них залишається почуття провини за те, що не протримались у взаємній любові та вірності. Як можна було б їм допомогти?
– Вони потребують лише Божого милосердя. Бог є милосердним. Бог не бачить нас такими, якими ми тепер себе бачимо, але Бог бачить людину такою, якою вона сама себе бачила в тамту хвилину. Сьогодні жоден з них, чоловік і жінка, не є вже такими, якими були тоді. Сьогодні вони більш зрілі. Тому потрібно їх заохочувати довіряти Божому милосердю. Таких осіб є дуже багато. Треба пам’ятати, що людина спасається не завдяки власним заслугам, а дякуючи Божому милосердю.
– А що Ви, отче, сказали б тим чоловікам, яких залишили їхні дружини. Часто, незважаючи на важку ситуацію, вони прагнуть залишитися вірними подружній присязі.
– Насправді, мені дуже їх шкода. Сьогодні Церква не має достатніх і раціональних аргументів, щоб вони могли їх задовольнити.
Один з моїх співбратів у священстві через кілька місяців перехотів бути священиком. Одружився з чудовою дівчиною, яку я також знав. Ми були висвячені в 1954 році, тобто це вже шістдесята річниця наших свячень, а він до цього часу клопочеться про те, щоб могти взяти церковний шлюб. Як можна йому це заборонити через шістдесят років спільного життя? Я вважаю, що ми, люди Церкви, повинні частіше керуватись здоровим глуздом.
Прошу зауважити, що після стількох зусиль з його боку, як і з боку дружини, щоб укласти сакраментальний подружній зв’язок, надалі нічого не змінюється, хоча це подружжя живе в згоді разом вже шістдесят років.
– І хотіли би перед смертю мати спокійне сумління…
– Так, справді, хотіли би мати спокійне сумління, перед тим, як помруть. І варто додати: хотіли б мати можливість приступити до Святого Причастя.
До мене приходить багато осіб, які спраглі Святого Причастя. Я стараюся полегшити їхню долю, наскільки можу, заохочуючи їх приймати духовне Святе Причастя, бо вважаю, що таке духовне причастя, яке приймають із відданістю, має більшу вартість ніж багаторазові Святі Причастя, які приймаються з байдужістю.
На жаль, їм цього не вистачає, бо вони прагнуть приймати сакраментальне Святе Причастя.
Ці люди зберігають послух Церкві. Дуже прикро, бо той мій колега вже шістдесят років не приступає до Святого Причастя і, хоча він зберігає послух Церкві, однак, страждає через її накази. Це мене насторожує, бо в багатьох випадках люди Церкви непоступливі відносно осіб, які мають такого роду проблеми. Вважаю, що це помилка влади Церкви. Це певного роду недогляд.
– Безперечно, Ви, отче, маєте рацію, бо людина після стількох років не може змінити те, що сталося. Правда?
– Звичайно, тим більше після шістдесяти років подружжя!
– Що Ви, отче, хотіли б сказати тим, які живуть у несакраментальному шлюбі та через це не можуть приступати до Святого Причастя?
– Я хочу їм сказати, що Церква не встигає за змінами, які відбуваються в суспільстві, і тому повинна видати нові розпорядження. Натомість такі особи повинні спільно молитися, брати участь у Святій Літургії, бути на Адорації Пресвятих Дарів. Говорячи про молитву, маю на думці й молитву на розарію, а також участь у паломництвах. Вони повинні це робити, щоб почуватися повноправними членами Церкви, хоча й з певними обмеженнями. Вони мають виконувати ці практики з вірою, ставлячи на перше місце молитву, а на другому місці участь у Святій Літургії, духовне Святе Причастя, а також молитви, рекомендовані Церквою, такі як Розарій, новенни, просячи про заступництво святих.
Я особисто заохочував би усіх відмовляти щоденно Розарій і брати участь у паломництвах. Окрім того, що такі особи будуть почуватися як члени Церкви другого сорту, – з огляду на те, що не можуть приступити до таїнства Покути і приймати Святе Причастя, – то я оцінюю це так, що якщо вони не отримують відпущення гріхів у сакраментальній сповіді, тоді щирий жаль повинен замінити їм сповідь. Тоді вони повинні довірити себе Божому милосердю, Божій Любові і вірити, що Бог прагне їхнього спасіння.
Крім цього, я б заохочував відправляти Хресну дорогу, яка є дуже ефективним духовним засобом, а також молитися Лоретанську Літанію до Пресвятої Діви Марії і Літанію до Пресвятого Серця Ісуса, брати участь у різних подіях літургійного року, таких, як Адвент чи Великий Піст.
Цьому всьому повинні товаришувати прагнення і воля, щоб те, чого такі особи не можуть чинити, наприклад, приймати Святе Причастя, замінити тим, чим можуть.
Ми мусимо знати, що всі ці можливості Церква наближала протягом віків своїм вірним, які живуть у несакраментальних подружніх зв’язках. Ось приклад.
Святий Єронім, якого я дуже шаную, був великим духовним керівником, який досконало вів свою спільноту. Як ми знаємо, він за своє життя відправив тільки одну Службу Божу, одразу після свячень. У ті часи християни брали участь тільки в недільній Святій Літургії. Тому я хочу сказати, що кількість Служб Божих не говорить про те, яким хто є християнином. Звичайно, що вони дають силу, але не є обов’язком, окрім недільних та обов’язкових.