«І промовивши це, відійшла, та й покликала нишком Марію, сестру свою, кажучи: Учитель тут, і Він кличе тебе! А та, як зачула, квапливо встала й до Нього пішла. А Ісус не ввійшов був іще до села, а знаходивсь на місці, де Марта зустріла Його. Юдеї тоді, що були з нею в домі й її розважали, як побачили, що Марія квапливо встала й побігла, подалися за нею, гадаючи, що до гробу пішла вона, плакати там. Як Марія ж прийшла туди, де був Ісус, і Його вгледіла, то припала до ніг Йому та й говорила до Нього: Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат! А Ісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжалобився та й зворушився Сам, і сказав: Де його ви поклали? Говорять Йому: Іди, Господи, та подивися! І закапали сльози Ісусові… А юдеї казали: Дивись, як кохав Він його! А з них дехто сказали: Чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив, щоб і цей не помер?»
Одна з найбільш помітних культурних відмінностей між народами і вірою полягає в тому, як ми прощаємося з померлими.
У багатьох частинах світу люди як і раніше оплакують небіжчиків, як оплакували їх за часів Ісуса. До місця поховання чи кремації труп супроводжує ціла процесія, усі плачуть, особливо голосно і тужливо – жінки. Лунає несамовита і сумна музика. Скорбота передається від одного плакальника до другого і охоплює всіх, така людська природа: якщо хтось виявиться серед людей, охоплених глибокою скорботою, ця людина плакатиме разом з усіма, навіть якщо втрата не зачіпає її самої. (Психологи зауважать на це, що кожен з нас носить багато печалей у своїй душі, і, коли ми опиняємося в товаристві людей, що мають безпосередній привід для скорботи, наші давні і таємні печалі також виходять на поверхню.)
Представники інших культур, зокрема секулярної культури сучасного заходу, навчилися приборкувати свої почуття. Мені добре запам’ятався візит до старої пані, що втратила чоловіка після сорока з гаком років шлюбу. Вона була зайнята: готувалася до похоронів, телефонувала знайомим, перебирала наряди, прикидаючи, як їй слід одягнутися. І на похоронах вона була бадьора і енергійна, подаючи приклад рідним і близьким. Потім вона запросила всіх на чашку чаю і за столом продовжувала жваво розмовляти, щоб не засмучувати оточення і не обтяжувати їх своїм горем.
По правді сказати, я не міг позбутися відчуття, що старий звичай, який більша частина людства наслідує досі, був правильніший. Немає сенсу приховувати свою скорботу, зменшувати її. Коли Павло каже, що ми не повинні тужити, як люди, позбавлені надії (1Сол. 4:13), він не пропонує нам зовсім забути про скорботу, а каже лише, що існують два різновиди скорботи: безнадійна і не позбавлена надії. Проте надія не відміняє скорботу, і горе втрати буває таким, що часом ледве переноситься.
Дивіться: сам Ісус у цьому епізоді плаче (в. 35). Це один з найбільш чудових моментів в усьому євангельському оповіданні. Немає анінайменших підстав сумніватися в історичній достовірності цієї сцени: ніхто з ранніх християн, що над усе шанували перемогу Ісуса над смертю, не міг би придумати таке. Спробуємо ж проникнути в сенс того, що пред’являє нам у цій сцені Іван.
Деякі із старовинних авторів приймали сльози Ісуса як свідоцтво Його людської природи: Він – цілком людина, а не божество, що прикинулося людиною. Безумовно, так, але не слід обмежувати цим наше дослідження. Серед сучасників Ісуса ніхто не сумнівався в тому, що Він – реальна людина з плоті і крові, з такими ж емоціями, як і у всіх людей.
На всьому протязі свого тексту Іван намагається повідати нам щось набагато більше вражаюче: Ісус завжди, навіть у сльозах, не просто людина з плоті і крові, але Слово, що сталося тілом (1:1-14). Слово, Яким був створений світ, плаче, як дитя, на могилі Свого друга. Тільки зупинившись у читанні і розміркувавши над цією сценою, ми відчуємо всю повноту таємниці, прихованої в Євангелії від Івана. Відмовимося від спрощеної схеми «Бога» в наших уявленнях і замінимо її справжньою картиною – Слово, Господь, плаче разом з тими, хто плаче. Тільки так ми осягнемо істинне значення слова «Бог».
Ісус заплакав, коли побачив Марію і її супутників у сльозах. «Він немочі наші узяв і наші болі поніс», – каже пророк (Іс. 53:4). Якщо б цю сцену писали ми або якби її вигадали наступні покоління християн, Ісус увірвався б на авансцену і оголосив би усім, що плакати не потрібно, Лазар не помер, він лише заснув (пор. Мр. 5:39). Але хоча Ісус, зрозуміло, знає, що Він збирається робити, знає, що здійснить через Нього Отець, у цій сцені відсутнє дешеве трюкацтво, немає відчуття, ніби явився чарівник з якоюсь секретною формулою і зараз покаже всім свою майстерність. Ні – перед нами чоловік скорботи, знайомий з нашим болем і горем, що розділяє наші страждання, плаче разом з нами.
Яку скорботу, приховану в серці Ісуса, пробудили сльози Марії і її супутників? Ми маємо право тільки здогадуватися. Можливо, Він оплакував не якусь смерть, що настала в минулому, а ту, яка ще мала відбутися, – свою власну. Очевидці цієї сцени ставлять, загалом, ті ж питання, які прозвучать під час страти самого Ісуса: невже людина, яка зробила стільки чудес, не могла запобігти власній смерті? Невже той, хто рятував багатьох, не зможе врятувати самого себе? У цій книзі безліч натяків, образів, притч. Ісус підказує нам відповідь: тільки Його смертю буде врятований світ, тільки коли Він розділить загальну долю людства. Пряма лінія сполучає вірш 35 – сльози Ісуса – і фінал, в якому Ісус розділить не лише скорботу, але і долю світу.
Але тут же ми знайдемо і передмову того, що станеться за Його смертю. «Де його ви поклали?» – запитує Ісус плакальників. Мине лише тиждень, і Марія Магдалина у свою чергу відправиться на пошуки: «Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали» (Ів. 20:13). Прислухайтеся до перекличок між історією Лазаря і історією самого Ісуса, адже ці збіги – одна з причин, що спонукали Івана включити епізод у своє оповідання. (Інші євангелісти не повідомляють історію Лазаря, за однією з версій – щоб не залучати до воскреслого недоброзичливу увагу (пор. Ів. 12:9-11). Ймовірно, на той час, коли Іван взявся за перо, Лазар був вже поза небезпекою.)
«Іди… та подивися», – відповіли Ісусові, подібно до того, як сам Ісус відповів колись на питання учнів, що бажали знати, де Він живе (1:46). Прості слова передають саму суть християнської віри. «Іди та подивися», – звемо ми Ісуса, і в сльозах ведемо Його туди, де покояться найглибинніші наші прикрощі і скорбота. «Іди та подивися», – відповідає Він нам, і веде нас через скорботу і страждання в ті місця, де сам Він нині мешкає у світлі і любові, у славі воскресіння. І ще гостинніше кличе Він: «Ідіть, снідайте!» (21:12). Новий день займається, і хоча ніч, яку ми переживаємо, буває іноді жахливо темною, і сльози наші гіркі і невтішні, на нас чекають радість і світло – зовсім скоро.