Кожен християнин – це «лист Христів» до світу, «написаний не чорнилом, але Духом Бога Живого, не на таблицях камінних, але на тілесних таблицях серця» (2Кор. 3:3).
Кожна особа з розумовими відхиленнями, особливими потребами, фізичними вадами або просто людина похилого віку, якщо вона охрещена, володіє силою для добра в грішному світі, бо в її душі мешкає Божа благодать. Людина не потребує ні розуміти цю благодать, ані бути здатною якось її пояснити. Достатньо, що людина її має, тоді присутність цієї особи у світі робить і світ, і кожного в ньому кращим просто з тієї причини, що ця особа народилася, навіть якщо вона сама мало спілкується зі світом, бо вона є кораблем, який приносить світло живого Бога в темряву світу.
Старенькі й самотні, чиє життя вважають непридатним, тому що вони не можуть працювати на повну силу, є істинними генераторами духовної енергії. Їхні душі через благодать наповнені присутністю Трійці, їхній розум володіє мудрістю, яка походить із досвіду, а їхній дух володіє світлістю як тих, які пройшли добру боротьбу і з радістю чекають заклику Вчителя.
Не існує жодних бар’єрів для християн, які заради добра всіх співпрацюють зі своїм лідером Христом. Кожен є важливою й дорогоцінною частиною цілого. Багаті та бідні, хворі та здорові, молоді та старі, неписьменні й геніальні – всі працюють разом у Божественній Присутності, яка перебуває в кожному, як у живому Храмі.
Ісус потребує їх усіх, бо одні будують через навчання, інші надолужують через покаяння, деякі приносять викуп через страждання, інші підносять радістю, деякі ведуть через служіння, інші зцілюють турботою, деякі забезпечують працею, а інші оживляють любов’ю. Якою б не була їхня частка, християнин є світлом, сигнальним вогнем і невід’ємною частиною Містичного Тіла Христа.
Жоден християнин не повинен почуватися самотнім чи непотрібним. Він не шукає визнання та оплесків. Усвідомлення того, що у своїй душі він носить Божественне помешкання Отця, Сина і Святого Духа, робить кожного могутнім знаряддям задля спасіння світу. Кожен християнин є генератором благодаті, яка випромінюється до ближнього і торкається його прикладом та молитвою. Він могутній; і немає значення, де він перебуває чи що робить, бо сила, якою володіє, не є його власною, але силою Того, Хто живе в ньому і в якому він «живе, і рухається, й існує».
Ми є частиною Тіла Христового на землі і впливаємо на це Тіло всім, що робимо, і всім, ким є.
Розбите серце наповнює це Тіло трепетною самотністю. Усмішка робить його щасливим. Радість приносить хвилювання, а біль змушує плакати.
Гріх чинить так, що це Тіло корчиться в судомах відкинення, а святість відбудовує, оновлюючи його силу. Благодать є його життєдайною кров’ю, яка постійно відновлює мертві клітини і знову оживляє здорові члени. Головою Тіла є Христос, і кожному з нас Він надав функцію, в якій маємо діяти, роль, яку маємо виконувати, і посаду, яку маємо займати.
Кожен із нас є життєво важливим органом для належного функціонування всього тіла, і, хоча наш особливий обов’язок є невидимим і не проголошеним, ціле тіло буде страждати без нас.
Ми потребуємо Ісуса, але Він також потребує нас. Він потребує нас не тому, що ми можемо що-небудь додати до Нього, бо Він безмежний у всіх Своїх досконалих рисах. Він потребує нас, бо хоче нас потребувати; Він бажає, щоб ми співпрацювали з Ним для спасіння світу. Через нашого ближнього Він говорить: «Я потребую тебе».
«Я потребую твоїх слів заспокоєння в Моєму смутку, твого запевнення, коли Я хворий, твоєї надії, коли Я знеохочений, і твоєї любові, коли світ стає холодним, бо що ти робиш найменшому, ти робиш Мені».
Святий Павло, жахливо наляканий, впав на землю, коли вперше почув, як Господь сказав йому: «Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?» (Дії 9:4).
«Хто Ти, Пане?» – відповів Павло. Так, він знав, що голос, сила якого скинула його з коня, був голосом Бога, але Бог, якого знав Павло, був єдиний Бог, Творець Всесвіту, Творець і Господь людей, які повинні Його слухатися й боятися.
Павло не розумів, що відбувається. «Пане», – був змушений сказати, – але ким був цей Господь? А потім Павло мав свою першу зустріч із Богом, Який мав подобу людини, Ісусом – другою Особою Пресвятої Трійці. Все його уявлення про Бога цілковито змінилося. Він був змушений усвідомити, що його Бог живе в ближньому. Незабаром він усвідомить цю Присутність, коли його охрестить Ананія і Святий Дух наповнить його душу благодаттю і світлом. «Я покажу йому, – сказав Ісус, – скільки має він витерпіти за Ім’я Моє».
Так само сталось і з Петром. Ісус сказав йому після Воскресіння: «Паси вівці Мої!» (Ів. 21:17). Ісус потребував Петра і всіх апостолів, щоб вони заклали основи нового способу життя – життя, цілковито відданого Богові, життя радості та жертви, життя любові до ближнього.
Ісус потребував мучеників, щоб засвідчити силу Свого імені. Він дав їм владу зціляти, об’являти Свою турботу про хворих. Він дав їм владу виганяти злих духів і переймати Його жаль за бідних грішників. Він дав їм владу переносити біль і радіти, щоби дати надію для інших.
Ісус потребував цих людей і прагнув, щоб кожна сторона їхнього життя допомагала спасати світ. Ісус відкупив нас Своїм життям, стражданням і Своєю смертю. Він потребував цих людей, а також багатьох інших, які йшли за Ним, щоб вони навчали, проголошували, терпіли й раділи.
Ісус потребував Івана: потребував, щоб він піклувався Його Матір’ю, коли настав час повернутись до Отця.
«Як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут, якого любив, то каже до матері: Оце, жоно, твій син! Потім каже до учня: Оце мати твоя! І з тієї години той учень узяв її до себе.» (Ів. 19:26-27).
Ісус потребував Марії, з тіла якої Він взяв Свою Людськість. Він потребував сильного й ніжного Йосифа, щоб захищав Його та Матір під час перебування на землі.
Ісус потребував їх усіх, бо любов шукає товариства не для того, щоб отримати, але для того, щоб дати; не для того, щоб щось додати до себе, але тому, що хоче, щоб ми переживали радість служіння і єднання з люблячим, хорошим і добрим Богом.