У міру зростання Ісуса в практичному служінні бачимо, що й учні все більше виявляють милосердя та мудрість через взаємне прийняття і пристосування один до одного.
Далі бачимо, що Ісус зростав у досвідних знаннях, а Його апостоли росли в благодаті та мудрості через взаємне прийняття один одного і взаємне пристосування один до одного.
Ісус повільно переводив їхнє розуміння цінностей на вищі рівні, Сам живучи згідно з цими цінностями. Він говорив притчами, щоби ввійти в їхній рівень світла і розуму. Він часто пробачав їм, а потім просив їх прощати сімдесят разів по сім. Знаючи про їхню відразу до страждання, часто говорив про страсті, які мав витерпіти, але пом’якшував цей удар обіцянкою Свого воскресіння. Коли учні неодноразово ставили питання Ісусові, на які Він уже раніше давав відповіді, Він викладав високі правди простіше, щоб вони не почувалися невігласами. Він випробовував їхню терпеливість, просячи нагодувати п’ять тисяч людей п’ятьма хлібами і рибами, а потім помножив ту їжу, щоб дати їм радість робити неможливе.
Він докладно знав те, що було в їхньому нутрі, й мав терпеливість чекати, щоб воно з часом розцвіло. Він приймав їх такими, якими вони були, знаючи, що благодать, яка походила від зростання, виявить усі чудові приховані якості.
Його святість викривала їхню темряву, і ця темрява розсіювалася в Світлі. Коли вони навчилися поводитися з іншими так, як і Він поводився з ними, вони теж стали світлими в темряві. Вони могли також із найнікчемніших рис виявити найпрекрасніші властивості душі. Вони стали частиною Світла, яке «просвічує кожну людину» (Ів. 1:9).
Напевно, цю здатність можна назвати розуміючим «пристосуванням». Вони самі отримали світло від Ісуса, і, оскільки Джерело світла було безкінечне, це світло спалахнуло і торкнулось інших. Святий Павло це «пристосування» описав так:
«Не робіть нічого підступом або з чванливости, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших. Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі! Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина» (Флп. 2:3-7).
Таємниця применшення себе, секрет такої любові до ближнього, яку Бог має до нас, ключ до життя блаженствами полягає в тому, щоби:
- Прийняти Бога на Його умовах.
- Прийняти себе такими, якими ми є.
- Прийняти ближнього таким, яким він є.
Коли ми приймаємо Бога на Його умовах, тоді виконуємо Божу волю; коли приймаємо себе такими, якими є, усвідомлюємо свою слабкість і цілковиту залежність від Його благодаті. Ця залежність дає нам змогу усвідомити, що воля Отця вища за нашу власну, і ця реальність дозволяє нам побачити нашого ближнього в новому світлі. Ми приймаємо його таким, яким він є. Коли наш ближній гнівається, тоді ми в той момент покликані Богом бути лагідними, бо наш ближній потребує побачити лагідність; тоді ми перекреслюємо себе.
Коли в характері ближнього бачимо риси жорстокості, ми проявляємо любов до нього тим, що намагаємося добровільно жодним чином не провокувати виявлення цих рис. Минулий досвід показує нам, що дратує людину, тому в її присутності будьмо обережні, щоб, бува, не зробити чи не сказати щось таке, що спричинить гнів. Ми перекреслюємо себе таким чином. Ми беремо на себе слабкості тієї особи і підносимо їх до Бога, чинячи так, як Ісус. Ось що означає «умалити себе і прийняти вигляд раба». «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового» (Гал. 6:2). Будьмо чуйні та спостерігаймо за тим, що радує інших (за умови, що це не є гріхом), уникаймо того, що дратує їх, пристосовуймося до їхніх уподобань, їхніх талантів та слабкостей.
Усе це вчить нас жертвенної любові. Ми стаємо живим прикладом життя блаженствами.
«Ви бо були колись темрявою, тепер же ви світло в Господі, поводьтеся, як діти світла, бо плід світла знаходиться в кожній добрості, і праведності, і правді» (Еф. 5:8-9).
Коли ми намагаємося пристосувати свою розмову, темперамент, знання, чесноти, уподобання до того стану душі ближнього, в якому він перебуває в цей момент, тоді любимо його так, як любить його Бог, ми є світлом у темряві – ми є дітьми Божими. Тоді справді прислухаємося до поради святого Павла: «Отже, будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти, і поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі» (Еф. 5:1-2).
Це означає померти для себе, це означає віддати своє життя задля ближнього, це і є святість, де і в якому стані ми б не були.
«Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).
Насправді мало хто з нас покликаний пожертвувати за ближнього своє життя, але всі ми покликані розіп’яти власні реакції, завоювати свої слабкості, відкинути самих себе і прийняти нашого ближнього таким, як він є в цей момент, – це називається духовна смерть.
Ісусові не завжди подобалися вчинки апостолів, але пристосовуючись до їхнього темпераменту, молячись за них до Отця, показуючи святий приклад поведінки, Він любив їх і ця любов змінила їх.
Бачимо, що саме так чинили апостоли та перші християни після П’ятдесятниці, бо читаємо в Діяннях:
«А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жаден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було» (Дії 4:32).
Єдність серця та душі неможлива, поки кожен чи принаймні більшість не почне «применшуватись, прагнучи скоріше догодити іншим, ніж собі». Ісус показав це дуже виразно, коли сказав апостолам:
«А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив» (Ів. 13:14-15).
Тут Він говорить про те, що всі ми маємо люблячий та смиренний дух, коли служимо одне одному. Це служіння не стосується тільки речей, але терпеливості, стриманості, обережного прийняття темпераменту і слабкостей іншого, жертвенної любові.
Щоб витривати в цьому солодко-гіркому завданні святого життя, ми повинні підтримувати глибоко вкорінені вертикальні стосунки з Богом, в основі яких має бути смирення та самопізнання.
Духовна сила не може обмежитися в собі самій, вона мусить виходити до інших.
Таким чином, нам наказано любити Бога всією своєю силою, всім серцем, розумом та душею, а нашого ближнього так, як Бог любить нас, – це та сама любов, яка перетікає між Богом і душею, душею та її ближнім.
Це важко, але цей тягар хреста легкий у порівнянні з тягарем неконтрольованих емоцій, злості, наполягання на своєму, краху надій у намаганнях змінити інших, а не змінюватись самому, через образи, жаль та провини. Прийняття теперішньої хвилини, як це робив Ісус, є, звичайно, легшим тягарем.
Благодать є в усьому, що трапляється з тобою цієї хвилини, а як ти її використаєш: за чи проти себе?
«Отож, святі брати, учасники небесного покликання, уважайте на Апостола й Первосвященика нашого ісповідання, Ісуса» (Євр. 3:1).
У всьому, що з нами відбувається, звучить заклик Ісуса до святості. Нехай же ціле ваше життя дзвенить, як чистий звук дзвону: «Ісус – Господь, Ісус любить тебе».