Одного дня Ісус перемінить хліб і вино на Свої власні Тіло і Кров. Та сама сила помножиться; той самий вияв служіння від незмінного джерела любові – Ісуса.
Весільний староста і натовп людей у пустелі не зрозуміли, якою силою Він це вчинив, але всі були впевнені, що це Він учинив із любові. Ісус наситив їхні тіла, всі живилися плодами Його сили, і жоден із них не був обділений Його особистими увагою та любов’ю. Ці два чуда були прообразом Пресвятої Євхаристії.
Ісус почав Своє земне життя, прийнявши людське тіло, і завершив його, віддавши те тіло людині у вигляді їжі. Христос почав Своє публічне служіння, перетворивши воду на вино, і завершив його, перемінивши хліб і вино на власні Тіло і Кров.
Обидва чуда Він здійснив із великою легкістю. В обох випадках Ісуса оточували лише деякі з Його учнів. Обидва чуда були звершені спокійним, але впевненим тоном – немовби для Нього це була дрібниця.
Важливим компонентом віри є переконання не тільки в тому, що Бог відкриває, а також у Його силі здійснити все, що Він забажає. Нам залишається лише смиренно чекати, коли проявиться Господня воля. Ми ніколи не можемо бути певні, що те, чого просимо, буде для нашого добра, тому потребуємо доказів, якщо відповідь ствердна, чи просвітлення, якщо відповідь заперечна.
Єдине, чого нам не можна робити як християнам, – це сумніватися в Його силі і праві виявляти цю силу, як Він Сам того захоче. Доволі Богові забажати, як із нічого зароджується життя, яке творить переміни. І неважливо, чи ці зміни різкі і раптові, чи поступові й непомітні – вони є плодом тієї самої сили. Ми не можемо ставити під сумнів Божу силу, бо Той, Хто з нічого створив гори, пагорби, планети і зірки, напевно може перемінити те, що вже існує, на щось інше. Нам також не варто сумніватися в Божій любові. Кому під силу осягнути любов – таку велику, як любов Ісуса? Він засвідчив її Своїми народженням, життям, смертю і воскресінням. Оскільки джерело сумнівів не може бути в Бозі, виходить, воно в нас самих. Можливо, ми боїмося зобов’язань, що беремо на себе, визнаючи Його присутність у Пресвятій Євхаристії. Можливо, нам бракує любові, щоб прийняти цілковите самозречення Ісуса, Який поміщає Себе в малій частичці.
Хліб життя
Коли ізраїльтяни перебували в пустелі, Бог годував їх манною небесною. Вони були вибраним народом, і коли переходили від місця до місця, Бог підтримував життя, щодня даючи свіжу поживу.
Ця їжа оздоровлювала й зміцнювала їхні тіла, а те, що вона символізувала, посилювало віру. Це була їжа, яку Бог посилав зі Свого провидіння й любові. «Не Мойсей хліб із неба вам дав, – говорив Ісус до натовпу, – Мій Отець дає вам хліб правдивий із неба» (Ів. 6:32).
Дивно, що про події минулого Ісус говорить у теперішньому часі. Небесний Отець продовжує насичувати Своїх людей. Колись Він посилав манну небесну, а тепер дає Ісуса.
Люди просили хліб життя, сподіваючись на манну, яка назавжди втамує їх голод. «Хліба такого давай нам повсякчасно», – молилися вони.
Проте у відповідь отримали не те, чого очікували. Ісус відповів їм: «Я – хліб життя» (Ів. 6:32-58).
У цій дуже короткій розмові Ісус чотири рази повторив юрбі, що Він воскресить їх останнього дня, три рази – що Він хліб життя, і двічі – що вони житимуть життям вічним. Однак ці обітниці мали певну умову, яка полягала у двох речах. «Поправді, поправді кажу Вам: Хто вірує в Мене, життя вічне той має» (Ів. 6:47). Віра в слова, які Ісусові передав Отець, була поживою для душі. Христос був правдивим хлібом для людини – хлібом для підкріплення віри. Через віру в Нього люди ставали спадкоємцями Царства Небесного. Їм належало слухати і зберігати слова Ісуса, вбирати їх у себе й роздумувати над ними, адже слова ці походили від Отця Небесного. Щоб вони не думали, що їм достатньо лише почути Його слова, Він сказав: «Я хліб життя! Отці ваші в пустині їли манну, і померли. То є хліб, Який сходить із неба, щоб не вмер, хто Його споживає» (Ів. 6:48-50).
Пожива для душі була такою ж необхідною, як і їжа для тіла. Осягнувши слово Боже, люди могли розуміти, що їм робити, щоб подобатися Богові. Коли ж те слово проникало в душу, то потребувало сили, щоб прорости. Але щоб воно зродило стократно, чогось ще бракувало. Слово мало дати такі рясні плоди, щоб наповнити душу і щоб душа, обмежена від природи, могла вмістити в собі свого Творця. Тоді Творець осінив би душу і перемінив її. Любов заволоділа б душею, і та стала би любити любов’ю Божою.
Як стається таке диво? Сучасні люди, на жаль, сприймають цю тайну повільніше, ніж сприймали її люди в час Ісуса. «Тоді між собою змагатися стали юдеї, говорячи: Як же Він може дати нам тіла спожити? І сказав їм Ісус: Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя.» (Ів.6:52-53).
Чому юдеї не могли розпізнати в цих словах Ісуса символів? Адже трохи пізніше, коли Ісус назвав Себе виноградиною, а Своїх послідовників – її гілками, вони зрозуміли це як слід. Творець правди повинен був прояснити для Своїх слухачів цю таємницю. Якщо б правду не було прояснено, неможливо було би прийняти чи заперечити її. Людина, маючи вільну волю, якою її наділив Творець, не була б відповідальною за Світло, що ледь жевріло. Але Світло цього одкровення було таким яскравим, що принесло із собою обітницю вічного життя.
«…щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня» (Ів. 6:40). Тепер Ісус говорить про майбутнє і каже, «щоб кожен жив життям вічним».
Вічне життя починається з Пресвятої Євхаристії – цього глибокого особистого єднання Творця і Його творіння, злиття Джерела життя і пустоти. Євхаристія робить можливим злуку Предвічного Світла і сотвореної душі в єдине Світло. Хліб життя і жива душа злучаються та стають однією любов’ю, однією жертвою для спасіння багатьох.
Небесний Отець дає життя Синові, а Ісус передає це життя вірним, стаючи для них поживою. Тільки Дух Святий може просвітити душі, щоб вони збагнули тайну Євхаристії. Люди у своїй «плоті», цебто зі своїми людськими відчуттями і розумом, ніколи не змогли б самотужки навіть помислити про таку тайну, у неї повірити чи її прийняти.
Молитва
Тіло Христове, освяти мене. Вилий на мою слабку душу Свою благодать, щоб Ти і я могли бути разом. Ти створив мене для Себе. Яка ж це невдячність утримувати бодай найменшу частинку себе для себе. Через свої слабкість і гордість я забуваю про Тебе, але Твоя смиренна присутність у Пресвятій Євхаристії спонукає мою душу до покаяння. Заховай мене в любові та єдності. Прийми мою мізерність, охопи її Своєю силою і переміни її полум’ям Своєї любові!
КІНЕЦЬ