– Чому, Давиде, чому?
Це була ще одна печера без назви.
Люди неспокійно заворушилися, а потім повільно, насилу почали заспокоюватися. Усі були так само збиті з пантелику, як і Іоав, який врешті-решт поставив питання, що мучило усіх.
Іоав хотів отримати відповідь. Негайно!
Давиду слід було б зніяковіти або кинутися на свій захист. Але він не зробив ні того ні другого. Він дивився на Іоава як людина, погляду якої відкритий інший світ, невидимий для оточення.
Іоав пройшовся перед Давидом, подивився на нього від низу до верху і не зміг стримати своє обурення:
– Скільки разів він намагався пронизати тебе списом у палаці! Я бачив це на власні очі. Врешті-решт ти втік. І ось вже декілька років ти для нього не що інше, як об’єкт полювання, на кшталт зайця. Крім того, він на весь світ роздзвонив брехню про тебе. І ось він, сам цар, не погребував особисто обшукати кожну печеру, яму, рів, щоб знайти тебе і убити як собаку. Сьогодні він був у тебе на вістря списа, і ти відпустив його живим! Подивися на нас. Ми знову звірі. Менше ніж годину тому ти міг би звільнити усіх нас. Так, ми усі вже могли б бути вільними! Вільними! І Ізраїль – теж. Уся країна стала б вільною. Чому? Давиде, чому ти не перервав ці роки жалюгідного існування?
Запанувала довга мовчанка. Чоловіки знову неспокійно заворушилися. Вони не звикли чути докори на адресу Давида.
– Тому, – сказав Давид дуже повільно (і м’яко, як би підкреслюючи: я чув питання, але не тон, яким його поставили), – бо колись давно він не був божевільним. Він був молодим. Він був чудовим. Чудовим в очах Бога і людей. Адже Бог поставив його царем. Бог, а не людина.
Іоав знову розлютився:
– Але зараз він божевільний! І Бог більше не з ним. І пам’ятай, Давиде, він все одно уб’є тебе!
Цього разу відповідь Давида спалахнула вогнем:
– Краще йому убити мене, ніж мені навчитися шляхам його. Краще мені померти, ніж стати таким, як він. Я не робитиму того, що зводить царів з глузду. Я не кидатимуся списами і не дозволю ненависті оселитися у своєму серці. Я не мститиму. Ні зараз. Ні потім. Ніколи.
Іоав не міг винести такої безглуздої відповіді. У гніві він вибіг у пітьму.
У ту ніч люди лягали спати на холодне мокре каміння і бурчали з приводу ставлення свого проводиря до царів з пошкодженим розумом.
Ангели в ту ніч теж роздумували, що, можливо, Бог нарешті віддасть Свою владу надійній людині, яка заслужила на довіру.