Однією з переваг, що робило трудовий табір Шаогуаня більш терпимим, було його розташування в сільській місцевості. Навесні, коли бруньки і квіти, листя і молоді пагінці демонстрували велич роботи Творця, Самуїл із благоговінням і повагою милувався навколишніми краєвидами.
Як виразив це Соломон у книзі Пісня над піснями?
– «Проминула пора дощова, дощ ущух, перейшов собі він. Показались квітки на землі, пора соловейка настала, і голос горлиці в нашому краї лунає!»
Самуїл міг згадати тільки частину цього вірша, якщо сильно напружував пам’ять. Але ці слова були з книги Пісня над піснями, тому його думки поверталися до Суї Лінг. Як не вистачало йому її сили і ніжності, її неповторності і спілкування, її цілісності!
Навіть радість приходу весни і спогади про дружину не могли пом’якшити безперервну катівню виснажливої роботи на полях. Самуїла перевели на тютюнове поле, що погіршило його становище. Він був консерватором у питаннях теології і прихильником праведного способу життя, тому нервував через нове місце роботи.
– Господи, – молився він, – у мене немає права вибирати. Ти знаєш, як я ненавиджу тютюн. Але я знаю, що Ти допустив цю зміну в моїй роботі, і я прийму її заради Твоєї слави.
Тютюнові поля розорювались биками і плугами. Самуїлу необхідно було згрібати землю, що розсипалась, у борозни, використовуючи примітивну мотику. Робота була важкою. Хоча він звернув увагу, що тільки-но зорана земля була легкою і податливою, невпинне змахування мотикою і звалювання землі у високі борозни швидко викликали невимовний біль і втому в його слабких руках.
Ближче до полудня наглядач владно оглядав результати зусиль Самуїла.
– Твоя борозна не рівна! – закричав він.
Інші ув’язнені припинили роботу, щоб подивитися, що відбулося.
– Ти коли-небудь працював у полі?
– Ні.
– Мерзенний багатій, – гримнув наглядач. – Ніколи не піклувався про те, що надягти, поки не потрапив сюди.
Він подивився на криву борозну Самуїла.
– Ти зробиш рядок рівним, користуючись лінією.
– Лінією? – запитав Самуїл. – Мені потрібно намалювати лінію на землі?
– Ні, бовдуре.
Поруч засміялися.
– Лінія – це мотузка, – пирскнув наглядач, – мотузка,зрозумів?
– Але в мене немає мотузки.
– Тоді візьми в комірника. Але спочатку закінчи вирівнювати рядок настільки, наскільки зможеш.
– Цілий рядок? – запитав Самуїл.
Сміх знову задзвенів у його вухах.
Наглядач з поважним виглядом відійшов, а Самуїл заходився виконувати наказ. Його руки стали менш грубими з тих пір, як він закінчив працювати з камінням і кущами на чайних плантаціях. Зараз вони покрилися пухирями ще до того, як він закінчив вирівнювати половину тютюнового ряду. Він зірвав кілька листів з найближчого дерева і замотав ними долоні.
Коли листи порвалися і розпалися на шматочки, Самуїл хотів зірвати нові, але наглядач закричав, забороняючи йому робити це.
– Дивися мені! – пригрозив він. – Це власність держави. Рвати листи з дерев суперечить правилам табору.
– Власність держави? – пробурчав поруч хтось. – Це приватна власність, незаконно конфіскована у власників.
– Виявляється, – додав ще один ув’язнений, – умови в’язниці вносять розмаїтість у звичний для нас комфорт і зручності.
Знову всі засміялися.
Нарешті Самуїл зміг вирівняти землю. Потім він пішов до комірника, щоб узяти мотузку. Той, карбуючи кожне слово, промовив:
– Мотузку? Дай мені заявку.
– Мені потрібна мотузка для виміру поля, – пояснив Самуїл.
– Я не запитую, навіщо вона тобі потрібна. Я просив тебе дати мені заявку, – відповів комірник склавши руки на грудях. – Якщо я буду виділяти мотузки на повітряні змії, нас обох покарають. Я втрачу роботу комірника, а ти потрапиш в ізолятор чи ще куди-небудь гірше. А ти ж не хочеш, щоб так сталося? Так, друже? І не з тобою, і не зі мною. Тільки не це!
Самуїл відчував презирство до такого роду гордовитості, але стримав себе.
Комірник, озираючись врізнобіч, самовдоволено запитав:
– Ти чув, чому комендант не дозволив повіям приходити в Шаогуань? Це тому, що…
– Де мені взяти заявку? – перервав його Самуїл.
Комірник, ображений, що його перервали, ніяково подивився на Самуїла і відповів:
– У свого наглядача, йолопе!
– Він мене послав до тебе.
Ця фраза застала комірника зненацька.
– Піду в нього ще раз запитаю, – сказав Самуїл, уже повертаючись назад.
– Почекай! – крикнув той, його голос раптово став люб’язним. – А де ти працюєш? На полях?
– На тютюновому полі, – відповів Самуїл.
Комірник присвиснув.
– Навіть диявол тікає, коли бачить твого начальника! Він обережно озирнувся навсібіч.
– Я в Шаогуань уже п’ять років, але цей наглядач найжахливіший з усіх, хто на мене коли-небудь кричав. Колись він сюди як улетів…
– Можна мені взяти мотузку? – перервав його Самуїл.
– Звичайно, звичайно! Якщо твій наглядач так за тобою стежить, ти не хочеш затримуватися, так? Я чув, як комендант сказав, що твій наглядач – паперова людина з пащею тигра і серцем миші. Але вони варті один одного. Якщо комендант захоче, щоб ти вмер на світанку, ти вмреш. Але цей твій наглядач такий самий, як і комендант, можеш не сумніватися! Нехай ніхто з нас не потрапить в їхні руки! Ніхто з нас ніколи!
– Мотузку, будь ласка!
– А я, спостерігаючи за цими наглядачами протягом п’яти років, волію бути якнайдалі від них, далі, ніж ви. Як я вже сказав, він влетів одного разу вранці…
– Друже, будь ласка, мою мотузку! Мені необхідно взяти папір для заявки?
– Не треба! Не треба! «Чесні обличчя в людей з чесним серцем», – сказав хтось із мудріших, ніж я, колись давно.
Нарешті тюремний комірник повернувся і пішов до складських полиць. Він повернувся зі змотаною в клубок мотузкою.
– Підпиши цю розписку.
Коли Самуїл уже дійшов до дверей, комірник додав:
– У тебе є час, щоб послухати, чому комендант не дозволяє…
Самуїл швидко пішов геть, так і не дослухавши історію до кінця. Коли він повернувся на поле, наглядач виливав прокльони на адресу ще одного ув’язненого, що не справляється з роботою. Самуїл непомітно повернувся до своєї роботи. Він закінчив вирівнювання ряду, зробивши його таким прямим, як політ птаха. Наглядач оцінив роботу Самуїла, схваливши його старання, а потім послав його за добривом.
– Добриво? – запитав Самуїл.
– Цебри з «медом». З вигрібної ями.
Живучи ще в Макао і пізніше в Гонконгу, Самуїл бачив цебри з «медом», контейнери, наповнені людськими фекаліями, що носили на коромислі безграмотні робітники. Самуїлу ніколи й у голову не приходило, що йому одного разу доведеться носити щось подібне. Ранньою весною бунтівні ув’язнені каралися тим, що вичищали вигрібні ями, наповнюючи контейнери, що рохлися паразитами, екскрементами, накопиченими за зиму. Ці контейнери, ці цебри з «медом», у великій кількості стояли уздовж отворів, що вели до вигрібних ям, схожих на цистерни.
Самуїл узяв одне з купи навалених коромисел, нахилився, щоб прикріпити цебер до одного кінця. Сморід вдарив у його ніздрі, на мить перехопивши подих, що змусило його відійти на крок назад. «О, Господи, – молився Самуїл, – тільки по Твоїй благодаті я можу це знести!»
Затримуючи подих, він прикріпив цебри до кожного кінця коромисла і повісив на плечі це ярмо. Коли він намагався підвестися, сили покинули його, вага цебер потягла вниз. Він глибоко вдихнув, відчувши всю «принадність» смороду, що наповнював усе навколо. Цей вдих був подібний до анестезії. Самуїл інстинктивно відіпхнув коромисло, ледь не перевернувши цебри.
– Обережно! – почув він. – Це тюремне золото. Розлий хоч краплю, і тебе змусять з’їсти решту!
Самуїл не подивився, був це ув’язнений, чи наглядач. Він ще раз спробував повісити коромисло на плечі, зробив кілька кроків у напрямку до поля і знову опустив цебри на землю. Плечі його нили. «Я не можу, Господи! Я не можу!». Він згадав обітницю з Псалма: «Очі Господні на праведних, вуха ж Його – на їхній зойк».
Лем схопився за цю обітницю і почав молитися вголос:
– Почуй волання мої, Господи! Допоможи мені!
Він знову повісив коромисло на плечі, знову подивився на майбутній шлях до поля і знову опустив ношу на землю. Не до снаги було йому нести так багато і так далеко. Але в Самуїла не було вибору. Залишивши коромисло й один цебер, він узяв другий у руку. Уся сила потрібна була йому для того, щоб підняти тільки один цебер.
Часто змінюючи руки, він ледве переборював відстань. Але, незважаючи на це, його руки терпли. У Самуїла тривожно загупало серце. Він важко дихав, щораз вдихаючи їдкий запах у змучені легені. «Господи!» – волав Самуїл Лем знову і знову. Він спіткнувся і ледве не впав, а якби впав, то пролив би вміст цебер на себе і доріжку.
– Гей ти! – гримнув на нього наглядач, коли Самуїл поставив цебер на крайці поля. – Ти повинен нести одночасно два цебри, а не один!
Але як людина заввишки близько 170 сантиметрів, що ледь важить 45 кг, може виконати таку вимогу?
– Вибачте! – крикнув йому у відповідь Самуїл.
Пастор Лем почув вибух сміху.
Тільки на тютюновому полі він зміг відпочити стільки, скільки міг, а потім приступив до завершення виконання завдання. Однією рукою він вигрібав ямки в землі, а іншою зачерпував з цебра мутну рідоту і виливав у кожну ямку. Людині такого ніжного складу, що був вихований на музиці Бетховена і Моцарта, така робота була суцільним жахом.
– О, Боже мій! – зітхав він уголос.
Видовище і сморід вивертали його шлунок, поки Самуїла не знудило.
Доглядач спостерігав за ним, а потім вибухнув голосним сміхом.
– Гарна робота! Гарна робота! Тебе знудило прямо в ямки для насінь? Я подбаю, щоб тебе винагородили за спритність!
І Самуїл знову почув регіт. Ув’язнені сміялися частково над становищем Самуїла, але в основному із улесливого ставлення до наглядача.
Самуїл відчув, як уперше йому було себе шкода, але потім згадав слова, які почув від колишнього співкамерника по іншій в’язниці: «Усе я вважаю за втрату ради переважного пізнання Христа Ісуса, мого Господа… і вважаю все за сміття… бо навчився я бути задоволеним із того, що маю. Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я все можу в тім, Хто мене підкріпляє, – в Ісусі Христі».
Як прохолодний бриз, як очисний потік дощу, прийшли пройняті силою і владою Слова Бога. Самуїл повернувся до роботи, і знову його серце залишилося спокійним. Коли прийшов час приносити додаткове добриво, він знову спробував звалити на свої плечі два цебри з «медом», але так і не зміг це зробити.
– Допоможи мені, Господи, – молився він.
Самуїл продовжував шлях з одним цебром.
– Гей ти! – наглядач був у нестямі. – Ти що, очікуєш полегшень, яких позбавлені інші? Переписав правила, так?
Самуїл випростався і подивився наглядачеві просто в очі. Пастор Лем явно відчував присутність Божу.
– Я не прошу полегшень, – спокійно відповів він. – Я не здужаю виконувати стільки роботи, скільки виконують інші, але я завжди працював за своїми здібностями і ніколи не ухилявся від роботи.
Наглядач грубо розхилив одяг на грудях Самуїла.
– Шкіра та кістки, так?
Самуїл передав біль, який відчував, почувши хрипкий сміх, у руки Того, Хто сказав: «Свого тягаря поклади на Господа, – і тебе Він підтримає».
Наглядач знизив плечима і пішов геть. Самуїл продовжував працювати, постійно волаючи до Бога про допомогу.
– Ти не повинен був сперечатися з ним, – сказав ув’язнений, що працював поруч. – У нас в усіх можуть бути проблеми через це.
– У них є спосіб приборкувати таких, як ти, – додав інший ув’язнений.
Самуїла турбувала думка про те, що він вчинив нерозумно.
Пізно ввечері, коли всі ув’язнені вишикувалися для того, щоб рушити до лекційної зали, один із них тихо підійшов до Самуїла. Як черевомовець, він говорив чітко, абсолютно не ворушачи губами.
– Я спостерігав за тобою сьогодні в полі, – повідомив він. – Я стежив за тобою і раніше й говорив з іншими про тебе. Мені сказали, що ти віриш у Бога. Я хочу поговорити з тобою.
– Кроком руш! – скомандував наглядач.
Коли Самуїл входив у лекційну залу, він молився, про себе дякуючи Богу. Цей день був найважчим у його житті. У такий момент знемоги і мороку він не знав, як дати раду прийдешньому трудовому дню. Але поки він може свідчити людям про Спасителя, він точно знав, що саме в цьому місці він потрібний Господу. І він був впевнений, що Спаситель дасть йому сили.
І пастор Лем почув слова:
– «Від Господа кроки людини побожної ставляться міцно, і Він любить дорогу її».
Нехай буде так завжди!