Розділ одинадцятий

Тяжка щоденна праця на тютюнових плантаціях виснажувала Самуїла, його тіло, здавалося, терпло від утоми. Чи може людина вмерти від знемоги? Чи була нездатність Самуїла працювати нарівні з іншими перешкодою для проповіді Євангелії, чи вона могла бути небезпечною для становища ув’язненого, можливо, навіть для його життя?

– Господи, – молився Самуїл якось вранці, відчуваючи невимовну слабкість після виснажливої праці на тютюновому полі. – Я не прошу легкого тягаря. Я прошу такого тягаря, щоб у мене вистачило сили його нести.

Він пригадав ще одну обітницю з Псалма: «Бог для нас – охорона та сила, допомога в недолях».

Чи вірив він цим словам? Чи міг хвалити Бога навіть у труднощах, незважаючи на всі обставини, незважаючи на гаснуче світло далекого обрію? «Хвала Господу!» – вигукнув він проти вітру, що дув на нього з тютюнового поля. Він був сам, і ніхто його не чув.

Чи не стверджував Йов: «Ось Він мене вб’є і я надії не матиму»?

Так! Так! Хвала Його імені повіки!

І цього дня старший наглядач доручив Самуїлу виконання легшого завдання в полі.

– Сьогодні ти будеш підносити саджанці до тих, хто їх саджає, – сповістив він. – Це по твоїй силоньці.

Засміялися ті, хто чув їхню розмову. Але Самуїл про себе хвалив Господа.

Ця робота вимагала такої ж витрати енергії, як і будь-яка інша в полі, але вона була, як не дивно, під силу Самуїлу. Інші ув’язнені постійно зазнавали критики з боку наглядачів за неквапливість у роботі, але тільки не Самуїл Лем. Щодня з ранку до вечора йому доводилося бігати, щоб устигнути вчасно піднести саджанці.

Коли він пізно ввечері повертався в табір, втома охоплювала все його тіло поволокою нечутливості і безсилля. Часом він протягом усієї лекції сидів із притупленими почуттями і розумом.

А довгими ночами пастор Лем безперестанку молився:

– О, мій Батьку, Ти обіцяв силу щоднини. Сила Твоїх дітей удосконалюється в слабкості. Дай мені звільнення, благаю Тебе!

І він почув голос Божий:

– «Ні про що не турбуйтесь»…

Незважаючи на невтішне становище Самуїла, його віра зростала.

Одного разу вранці, коли зачитали рознарядку на день, ім’я Самуїла Лема не пролунало в списку бригади, що працювала на тютюновому полі. Його пропустили. Але потім обліковець оголосив:

– А тепер слабаки.

Ув’язнені вибухнули сміхом після цієї заяви, а Самуїл ще раз став посміховищем разом з тими, кого занесли в список ув’язнених з обмеженими здібностями.

Протягом кількох днів він доглядав за чередою свиней, насолоджуючись таким же смородом, як і від цебер з «медом». Але робота не вимагала багато сил, тому задовольняла Самуїла. Якби в нього коли-небудь ще була можливість прочитати проповідь про нерозсудливість блудного сина…

Якось вранці при розподілі робіт його викликали в управління табору. Коли Самуїл у роздумах прямував до будинку управління, він не бачив причини для його виклику до начальства. «Може покарають? За що?» – міркував він. Але втішливий Божий голос нагадував йому: «Хто любить Бога, усе допомагає на добре».

Китайські в’язниці не видавали грамот, ув’язнених не згадували в списках тих, що відзначились, не гладили по голові, не плескали дружньо по плечах, не висловлювали подяку. Але на радість Самуїла, його відзначили як ув’язненого із задовільною поведінкою і гарною продуктивністю. Незважаючи на душевну травму, пережиту ним на тютюновому полі, наглядачі помітили, що він щосили намагався виконувати завдання, ніколи не скаржився і щиро намагався догодити наглядачам.

Оскільки Самуїл потрапив у милість управління, його призначили на роботу в канцелярії, потім він керував тими, кого відрядили на роботу в управління.

– Господи, – молився він, – якщо я колись скаржився, прости мене. Ти мій Пастир завжди, у малому й великому в моєму житті.

Нічні промивання мозків у трудовому таборі Шаогуаня і багатьох інших проводилися з однією метою: випустити на волю людей, які будуть твердо триматися, хоч і без публічного визнання, соціалістичних переконань і програм.

Самуїл, наприклад, (маючи для цього два десятиліття!) дуже вміло розвивав здатність відповідати лектору словами «відповідно до написаного в книзі» чи «як Ви говорили», не виявляючи свого невір’я чи схвалення.

Маючи вплив на кількох людей, Самуїлу випадала нагода свідчити ув’язненим, і іноді євангелізація приносила гарні плоди. Але Самуїл прагнув досягти свідченням сердець усіх ув’язнених трудового табору, пасти цю паству, позбавлену харчування, через проповідь Слова Божого. Він часто молився про це.

Одного разу вранці комендант викликав Самуїла до себе в кабінет.

– Ти коли-небудь стриг когось? – запитав він.

Самуїл, здавалося, втратив дар слова.

Комендант пояснив, що в табірного перукаря закінчився термін покарання, і немає нікого, хто б міг замінити його. А на місце вибулого потрібна людина, що має навички стрижки за допомогою перукарського інструменту, а також гарну характеристику надійної й вірної людини. Самуїл Лем залишив кабінет коменданта з новим розпорядженням. Він був призначений новим перукарем табору.

Самуїл згадав слова з Першого послання до коринтян: «Є й різниця між служіннями… й між діями…»

Нове становище Самуїла, здавалося, означало повне скасування вироку. Самуїл захоплювався, як піклувався про нього Отець Небесний, як вів Його Своїм шляхом: від надання послуг за стрижки волосся своїм однокурсникам у Гонконгу і сільській перукарні до табірного перукаря в Шаогуань.

Його новий наглядач спостерігав за ним менше однієї години, цілком переконавшись, що Самуїл справді був перукарем. Від нього вимагали лише бути на роботі з початку робочого дня. В іншому він насолоджувався волею в повному розумінні цього слова, складаючи свій власний графік роботи і працюючи зі швидкістю, прийнятною для нього. Найбільше його втішало те, що тепер він набагато частіше міг бачити ув’язнених, з якими ніяк не міг поговорити раніше, познайомитися ближче й ділитися з ними своєю вірою. У табірного начальства усе більше росла довіра до Самуїла. Йому вже дозволяли ходити там, де нагляд проводився не дуже строгий, навіть у ті місця, куди іншим ув’язненим ходити заборонялося.

Самуїл зі своєю сумкою з інструментами бував у житлових бараках, коридорах, і навіть у лікарні. Якщо погода була теплою, він міг дозволити собі працювати на вулиці, вибираючи затишний куточок, де міг вільно поспілкуватися зі своїми відвідувачами. Бог дійсно послав йому паству.

Коли він стриг кого-небудь, то запитував його про родину і дотабірне минуле. Він ніколи не цікавився причинами арешту ув’язнених і негайно змінював тему розмови, якщо мова заходила про політику чи починали виливатися скарги. Якщо Самуїл відчував, що людина занепала духом, він намагався підбадьорити її. Яким би не був його відвідувач і яким би не був предмет розмови, завойовник душ пастор Самуїл Лем завжди очікував відкриття «вікна свідчення».

– Господи, – молився він, – апостол Павло говорив, що він сіяв насіння, Аполос поливав, але Ти зрощував. Тут, здається, я і сію, і поливаю. Покажи мені, як продовжувати сіяти і поливати так мудро, щоб Ти міг зростити насіння.

Іноді Самуїл не міг знайти це «вікно» протягом декількох відвідувань таких в’язнів. І тільки в черговий візит йому вдавалося пролити світло Євангелії в їхні душі.

Деякі відкривали ці «вікна» самі.

– Що ти зробив поганого, що потрапив сюди? – запитували деякі з них.

Самуїл завжди уникав відповідей на такі запитання. Він знав, що коли відповість, що не знає причини арешту, то йому перепаде від табірного начальства. У такі моменти Самуїл молився, очікуючи проводу Духа Святого. Він знав, що провокатори ходили, як мисливці в пошуках трофеїв, щоб покласти їх до ніг коменданта в надії здобути милість у його очах.

Працюючи, Самуїл наспівував якийсь псалом, виражаючи радість свого серця і заявляючи про свою віру.

– Ти християнин, – говорили деякі, слухаючи його спів.

Таким чином, він дізнавався, хто належить до родини віруючих у таборі. Вони не могли збиратися разом для спілкування, але, знаючи один одного, обмінювалися багатозначними поглядами і мовчки підбадьорювали один одного під час лекцій з ідеологічної обробки.

Самуїл засмучувався, коли дізнавався, що так багато віруючих приховують свою віру, дехто зі страху, а інші через незнання, як нести Слово Боже, знаходячись в ув’язненні.

– Якщо ми живемо з волі Божої, – говорив він одному сором’язливому молодому віруючому, – ми знаходимося під Його пильним оком. Ми стаємо відповідальними за надані нам можливості, повсякчас, на кожному місці, хто б нас не чув. Ми завжди повинні пам’ятати, що Господь піклується про нас, а Дух Святий використовує нас. Ніколи не забувай, друже мій, ми «співробітники у Бога»!

– Але процитувати місце з Писання кому-небудь типу нашого коменданта означає неминучу смерть, – сказав юнак.

– Тільки в тому випадку, якщо наша смерть виявиться єдиним способом досягнення Євангелією серця такої людини. Скоріш за все Дух Святий знайде для нас придатний момент і вкладе в наші вуста необхідне слово.

– А ти багатьом засвідчив тут?

– Як вів Дух Святий. Дух Святий не є знаряддям у наших руках. Ми є знаряддям у Його руках.

Нове становище Самуїла привертало увагу до нього як віруючих, так і невіруючих людей. Серед них були і слабкі, і норовливі, і повні страху і вірні, але він привертав увагу і підозрілих типів.

– Хочеться повірити в те, що ти щирий християнин, – сказав один ув’язнений, коли Самуїл стриг його, – бо для такого щасливого і оптимістично налаштованого ув’язненого, як ти, більш ймовірно співробітництво з наглядачами, ніж віра в Бога.

– Співробітництво чи підпорядкування? – запитав Самуїл.

– Що ти маєш на увазі?

– Ти читав Послання до римлян?

– Я читав його так давно, що ледь пам’ятаю, про що воно.

– У 13-му розділі Послання до римлян, – продовжував Самуїл, – апостол Павло пише: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога».

– Ми повинні погоджуватися з думкою тих, хто поставлений над нами?

– Не обов’язково погоджуватися, але завжди підкорятися.

– А як щодо навчання, атеїзму?

– А ти пам’ятаєш історію Даниїла зі Старого Заповіту? Він корився законам Вавілона, але коли йому забороняли молитися, він відмовився підкоритися.

– Ти знаєш усю Біблію напам’ять?

– Та ні. Я не читав Святе Письмо відтоді, як потрапив сюди. Але я знаю багато віршів напам’ять. Ми, християни, повинні шукати у своєму розумі уривки з Писання і повинні тримати в пам’яті кожне Боже Слово, як скарб, щоб підтримати наш дух і ділитися з іншими нашою вірою.

– Я можу процитувати тільки Івана 3:16 і 23 Псалом.

– Ти можеш багатьох привести до Ісуса і підбадьорити ув’язнених цими двома уривками з Біблії, – зауважив Самуїл.

Коли Самуїл закінчив стригти, молодий віруючий пішов, похнюпивши голову та розмірковуючи над словами Лема.

Самуїл проводив багато часу в молитві за своїх клієнтів. Коли хтось приходив до нього підстригтися, особливо якщо людина була незнайома Самуїлу, то він вручав їхню зустріч Духові Святому. Якщо з’являлася явна можливість для свідчення, але Самуїл не відчував, що може вільно говорити, він продовжував звичайну розмову, очікуючи більш упевненого проводу Бога.

Іноді більш слушний час не приходив, але найчастіше він почував себе впевненіше під час свідчення про свою віру в Бога.

Самуїл часто згадував того чоловіка, що підійшов до нього якось увечері, прямуючи на лекцію. Було темно, і Самуїл не розгледів обличчя ув’язненого. Незнайомець знав, що Самуїл був християнином, і заявив, що хоче поговорити з ним.

Одного разу вдень прийшов новий відвідувач.

– Мені вже потрібно підстригтися, – сказав він звичайним тоном.

Говорив він як черевомовець, не ворушачи губами. Самуїл ледь стримував радість, щоб наглядач нічого не запідозрив.

– Я спостерігав за тобою на полі й під час обідів, – промовив відвідувач, – але від пильного ока наших наглядачів важко вислизнути. Я вирішив, що одного разу якось постараюся підібратися до тебе ближче і поговорити, використовуючи техніку черевомовлення, якої я навчився. Один ув’язнений з мого барака теж володіє цією технікою, ми часто цікаво проводимо разом час. А тепер я прийшов підстригтися і знайшов, що ти – перукар!

Цієї чудової днини під ритм стукітливих ножиць і гребінця ще один ув’язнений ввійшов у Царство Доброго Пастиря.

У чеканні листів від Суї Лінг спливали місяці. Вона завжди писала мало і з великою обережністю. Його дружина була справді великою жінкою, проникливою і мудрою. Ай Лінг удалося тричі відвідати брата до того, як вона переїхала в Макао, щоб вийти заміж. Гуанчжоу розташований ближче до Шоагуань, ніж Фошань, де Суї Лінг жила в будинку свого батька.

Одного разу, у 1960 році, очікуючи клієнтів, Самуїлу повідомили, що приїхала його сестра Ай Лінг. У них було тридцять хвилин, щоб насолодитися спілкуванням. Хоча за ними й стежили, вони могли поговорити без сторонніх. Брат і сестра сиділи за столом одне проти одного. Як він хотів, щоб Суї Лінг теж отримала дозвіл відвідати його! Але йому було приємно бачити і сестру.

Ай Лінг розповідала Самуїлу про дітей, про те, як вони виросли, як навчаються. Вона розповіла усе, що знала про Суї Лінг. Коли Самуїл запитав про церкву на Да Ма Цан, сестра повідомила, що церкву розпустили. У Самуїла на мить захолонуло серце.

– Мама вважає, що це дні підготовки до великого майбутнього Китаю, – сказала Ай Лінг. – Навіть зараз багато хто приходить до Христа. Деякі відходять, але багато хто залишається вірним і мужнім.

Незабаром до столу підійшов охоронець, вказавши жестом, що побачення закінчилося. Самуїл спостерігав, як пішла Ай Лінг, а потім повернувся в камеру.

Почуття нездоланної самотності ятрило серце Самуїла, але одночасно він відчував радість, бо знав, що поруч з ним, так само реально, як кілька хвилин тому була його сестра, знаходився Господь.

Попередній запис

Розділ десятий

Наступний запис

Розділ дванадцятий