Як ми вже згадували раніше, легко відчути страх, зіткнувшись із могутністю Бога, Який промовляє до людини. Ми бачили ізраїльтян, які просили Мойсея переказувати Божі слова, бо вони надто сильно боялися безпосереднього контакту з Творцем. Бог знає та розуміє цей людський страх, а тому вибирає Собі людей, яким «вкладає в уста» Свої слова. Так, в уста! Бо треба, щоб людина «перетравила» їх, щоб Божі слова стали доступними й зрозумілими для слабких людей. Однак, як уже було сказано, це водночас завжди слова Бога, дороги Якого не є нашими дорогами, часто незручні й загрозливі слова, такі, що їх важко прийняти. Деколи звістки, які приносить пророк, пробуджують страх у серцях його слухачів, а от він сам немовби залишається поза змістом того, що каже (пор., наприклад, із Йоною, який просто-таки прагне, щоб здійснилася погроза, котру він напророкував). Іншого разу сам пророк може бути учасником дійсности, якої стосується його послання, а отже – першим зазнати страху та відчути обов’язок пояснити іншим усю серйозність ситуації (наприклад, розповісти про пророцтво зруйнування Єрусалима, яке виголосив Єремія, котрий любить своє місто та хотів би врятувати його).
Ба більше, Божий посланець буває також наділений надзвичайною силою, яка має слугувати підтвердженням того, що його місія походить від Бога (наприклад, Мойсей, Ілля). Як наслідок, люди відчувають перед пророком страх, бо він руйнує спокій, підіймає завісу над злом, віщує грізне майбутнє. Виникає бажання заглушити його волання або ж позбутися його самого. Пророк відчуває, що йому загрожує небезпека, але передусім відчуває власну слабкість і неспроможність перед лицем місії, яка перевищує його. Це і є причиною того, що в пророчій місії переплітаються два види страху: страх самого пророка й страх перед пророком.
«І, його слухаючи, він дуже бентежився» (Мр. 6:20)
Уже сама поява Божого посланця викликає неспокій, адже може порушити наше спокійне життя, звичний стан речей, усталені звички. Навіть коли Самуїл, який аж ніяк не вирізнявся войовничим характером, прибув до Віфлеєма, щоб помазати Саулового наступника, «а старші міста вийшли йому назустріч із тремтінням. І сказали вони: Чи твій прихід то мир?» (1Сам. 16:4). Бо старійшини відчули, що в спокійне життя мешканців маленького Віфлеєма входить великий духовний провідник народу, який, не вагаючись, каже правду самому цареві… Чому він прибув саме до Віфлеєма? Чи його прихід не збурить життя маленького містечка? Хто знає, чого очікує Господь? Самуїл заспокоює мешканців Віфлеєма, кажучи, що прийшов принести жертву. Справді, принесе її, а помазання Давида відбудеться так тихо й непомітно, що, можливо, навіть його брати не побачать жесту царського посвячення. Життя у Віфлеємі далі триватиме спокійно. Молодий цар ще мусить дозріти до своєї великої місії.
На біблійних сторінках трапляється чимало прикладів ворожих учинків щодо Божих посланців (ненависть Єзавелі до Іллі, ув’язнення Єремії, перипетії Даниїла…), але немає безпосередніх згадок про страх, хоча саме він був очевидною причиною цих дій. Згадку про почуття володаря до пророка знаходимо лише у Євангелії від Марка – в уривку, де йдеться про перебування Івана Хрестителя у в’язниці: «Бо Ірод боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки» (Мр. 6:20).
Ось такий парадокс: повага до пророка, бажання слухати слово, сповнене непереборної сили, а водночас страх, породжений конфронтацією цього слова з власним життям, і брак бажання щось змінювати – усі ці почуття клубочаться в Іродовому серці. А отже, це передусім страх перед словами, які виголошує Іван, але не тільки – бо це почуття, певна річ, нерозривно пов’язане і з побоюваннями перед особою проповідника.
Схожий страх, породжений почутим СЛОВОМ, відчує римський намісник Фелікс, коли його в’язень, Павло з Тарса, порушить у своїй промові дуже незручні для Фелікса теми: «І як розповідав він про праведність, і про здержливість, та про майбутній суд, то Фелікса страх обгорнув, і він відповів: Тепер іди собі, відповідного ж часу покличу тебе!» (Дії 24:25). Треба визнати: Павлові дуже пощастило, що намісник вирішив відштовхнути від себе проповідника, слова якого викликали в нього докори сумління, а не пошукати приводу, щоб позбутися його раз і назавжди.
Іван лякає Ірода, а Павло – Фелікса, бо проповідують незручне для них учення, однак часто, як я вже згадувала, причиною страху – тут швидше «доброго» страху, пов’язаного з пошаною – може бути також чудотворна сила Божих посланців. Як сказано в Діях апостолів, «руками апостолів стались знамена та чуда великі в народі. І були однодушно всі в Соломоновім ґанку. А з сторонніх ніхто приставати не важивсь до них, але люд прославляв їх» (Дії 5:12-13). Отож це позитивний страх, пов’язаний з усвідомленням певної відокремлености, вишости апостольського грона, до якого не можуть долучатися непокликані особи.
Утім в Одкровенні натрапляємо на текст, який розповідає про цілком протилежну ситуацію: про боротьбу Божих посланців – славетних таємничих двох свідків (Об. 11:3-4) – з ворожістю оточення, яке не приймає їхнього послання. Тому чуда, які вони чинять, є грізними, слугують тому, щоб продемонструвати Божу могутність. Оточення ненавидить свідків, а звір перемагає та вбиває їх, що викликає велику радість у мешканців ворожого міста. Закінчення цієї історії, однак, було зовсім неочікуваним для тих, хто передчасно зрадів перемозі над свідками: «А по півчверта днях дух життя ввійшов у них від Бога, і вони повставали на ноги свої.
І напав жах великий на тих, хто дивився на них! І почули вони гучний голос із неба, що їм говорив: Зійдіть сюди! І на небо зійшли вони в хмарі, і вороги їхні дивились на них. І тієї години зчинився страшний землетрус, і десята частина міста того завалилась… І в цім трусі загинуло сім тисяч людських імен, а решта обгорнена жахом була, і вони віддали славу Богу Небесному!…» (Об. 11:11-13).
Здавалося, що свідків остаточно переможено, а проте їх було воскрешено й вони вознеслися на небо на очах у ворогів. Це апокаліптичне видіння має продемонструвати, що мученик лише на перший погляд зазнає поразки, бо врешті це саме він є переможцем, і цю перемогу можуть також супроводжувати незвичайні знаки. Варто тут згадати, що нажахані вороги віддали «славу Богу Небесному». Це єдина згадка такого типу в Одкровенні. Вона дуже повчальна не тільки для перших адресатів книги, які зазнавали утисків, очікували на Божий порятунок і, можливо, прагнули рішучого втручання небес, яке унеможливило би подальше переслідування вірних. Об’явлення виразно показує, як важко змінити людські серця: катаклізми, що їх посилало небо, щоб спонукати людей до навернення, лише посилювали злість Божих ворогів. Найефективнішими ліками виявилися не громи, а героїчна вірність безстрашних свідків. Мешканці ворожого міста не прийняли слів, що їх проповідували свідки, не відгукнулися на заклик, який випливав із чудес, котрі вони чинили, але виявилися безпорадними та нажаханими, зіткнувшись із фактом, що вбивство свідків не закінчило їхньої історії, що Бог у надзвичайний спосіб підтвердив автентичність їхньої місії вже після їхньої смерти. Бо місія мученика не закінчується разом із його смертю, а переходить у нову, ефективнішу фазу. Не надзвичайні явища, громи на невірних, а героїчна вірність свідчення – ось відповідь, яку дає Об’явлення на запитання про ефективний засіб зміни світу.