Роки нашого дитинства та юності припали на дуже суворі та неспокійні часи. Це були часи боротьби за незалежність і майбутнє Словаччини. Бурхливі 1848-1849 роки з повстанням угорців проти династії Габсбургів закінчилися революцією, яка не принесла словакам[1] жодного полегшення. Через те словаки залишилися вірними королю й боролися на його боці. Австрія перемогла Угорщину, потім поступово примирилася з колишніми ворогами. А народи, які залишалися вірними королю? Коли потреба в їхній допомозі минула, про них просто забули.
Ці революційні роки для рідних мого батька та моєї матері були сповнені драматичних подій. На той час батько вже був пастором у Стара-Туре. У місті лютувала революція. Католики майже всі стали гвардійцями (так називали себе революціонери) й супротивниками євангелічних віруючих, які залишалися вірними королю. Мого батька селяни вирішили сховати в горах. Вони прислали по нього підводу, сказавши, що потрібно причастити хворого. Дорогою на підводу напали, і молодого пастора було доставлено в табір борців за короля, де він і перебував тривалий час у цілковитій безпеці. Проте родині мого батька довелося багато пережити. Через деякий час помер мій дідусь по батькові. Дідусь, також у минулому пастор, залишив по собі вдову з малими дітьми, якими мав опікуватися старший син – мій батько. Турботу старшого сина бабуся сприйняла як допомогу з рук Божих.
У день похорону дідуся російські війська[2] ввійшли у Ваг-Уели. Бургомістр був гвардійцем і через те переслідував бідну вдову, яка зберігала вірність королю. Аби допекти їй, він наказав поселити в її будинку російських офіцерів. Бабуся, яка тяжко переживала втрату чоловіка, повелася в цій ситуації дуже сміливо й рішуче. Вона спокійно зустріла росіян, провела їх до кімнати небіжчика й мовчки вказала на труну. Від несподіванки гомінка юрба військових зупинилася й принишкла. Усвідомивши горе хазяйки, вони стали на коліна для тихої молитви. Відразу після цього офіцер віддав команду залишити будинок і виказав удові своє співчуття. Більше росіяни до неї не приходили.
Дідусеві та бабусі по матері також неодноразово доводилося ховатись від гвардійців. Їхнє селище Любина було спалене, вціліли тільки будинок пастора, церква, школа та кілька прилеглих хатинок. Під час революції цю мою рідню також спіткало велике лихо. Їхнього старшого сина Карла, обдарованого студента, якому виповнився лише 21 рік, заарештували гвардійці й без суду стратили. Його було вбито за те, що він, діючи за порадою пастора, звернувся до народу із закликом зберігати вірність королю. Організатори цих зборів утекли, а він наклав життям.
Коли згодом, у п’ятдесяті роки, переможені вороги[3] змушені були надати іншим народам волю, серце вождя словацького народу раділо. Були засновані школи та гімназії, бібліотека, музей словацької культури та Національний дім «Матиця»[4]. У народі прокинулась національна самосвідомість. Кожний словак, кожна хоч трохи освічена жінка прагнули посприяти національному відродженню. Коли народилась я, промені надії на національне відродження Словаччини вже починали поступово згасати. Моя бабуся, яка вмирала від астми, сказала мені: «Я хочу померти, бо дуже страждаю, проте я була б рада жити й страждати, якби знала, що побачу кращу долю словаків». Бідолашна бабуся! Марно б вона страждала й чекала, адже стан словацького народу тільки погіршився.
Чому я про це згадую? Навіщо торкатись історії страждань цілої нації, якщо я веду мову про окремі випадки з життя малої дитини? Національні, політичні та церковні стосунки залишають у нашому житті незгладимий слід. Під їхнім впливом формуються характери. Так, в усякому разі, було в нас.
Саме 1860-1880 роки стали періодом найнапруженішої праці та боротьби за національне відродження. Для словацької общини пастор був тоді за батька. У ті часи в будинках пасторів ще не було спеціальних приймалень, і селяни йшли в брудних черевиках прямісінько в жилі кімнати. Вони радилися з пастором з усіх питань – і родинних, і політичних.
До мого батька також приходило багато людей, які потребували на пораду та допомогу. Батько самовіддано працював у довіреній йому общині. Він посадив навколо церкви найкращий в околиці фруктовий сад. Намагаючись піднести господарство, він розповсюджував серед мешканців Стара-Туре найкращі сорти плодових дерев та пшениці. Крім того, батько піклувався про те, щоб у нашому містечку, а також у навколишніх горах будувалися школи та церкви, а люди заохочувалися до читання книжок. Бог благословляв цю працю, і тому община на кінець 37-річного служіння мого батька не мала жодних боргів.
[1] Словаки спочатку підтримали Угорську революцію, але Угорщина не збиралась задовольняти національні вимоги поневолених народів (словаків, румунів), виступаючи проти їхнього національного самоврядування та національної культури. Тоді словаки стали на бік Австрії. Після придушення революції Австрія залишила національне питання без вирішення.
[2] Для придушення революції імперія Габсбургів звернулась по допомогу до Російської імперії.
[3] Тобто угорці.
[4] «Словацька Матиця» – культурно-просвітницька організація, яка існувала з 1863 по 1875 рік.