За таких умов і в такому оточенні зростали я та моя сестра Марія. Усі тягарі, перемоги та поразки словацького народу ми переживали немов свої власні.
Часто траплялося, що нам, дітям, ніде було вкластися спати, коли в домі збиралося по 10-14 людей. Якось увечері, коли я була ще зовсім малою, батько, який повернувся з якогось народного свята, привів із собою замість п’ятьох гостей п’ятнадцять. І наша люба матуся прийняла всіх. Після цілого дня, сповненого клопітких справ, вона була змушена лягти спати разом із дітьми.
Серед гостей був розумний та поважний католицький священик Р. і ще двоє інших священиків. Оскільки була п’ятниця, а в нашому домі готували головним чином м’ясні страви, вони відмовилися від їжі[1]. Згодом двоє з цих священиків казали, що, якби з ними не було священика Р., то вони б спокійнісінько покуштували м’яса. Те ж саме говорив і священик Р. Ніхто з них не хотів спокушувати іншого. Такий вплив мала на всіх дружня атмосфера, що панувала в нашому домі.
Ми, діти, звикли до того, що в нашому домі заведено всім ділитися з ближнім і задовольнятися малим. І це стало нам у великій пригоді в майбутньому. Впродовж довгих років мій батько мав лише одного святкового костюма і тільки одну пару зимових чобіт. І його одяг не зношувався, так само, як і в ізраїльтян у пустелі[2]. Потреби батька були дуже скромними, проте він завжди мав ошатний та пристойний вигляд. До його статури та витончених манер зовсім не пасували б брудна краватка чи полатаний сюртук. Маму та нас батько, звичайно, хотів би одягати краще, але ми знали, що такої можливості немає, і були задоволені тим, що мали.
Одного разу бабуся дала нам трохи грошей на літні сукні. Однак ми обрали за краще полагодити старі, а ці гроші використали на передплату газети – єдину в своєму роді, бо вона виходила словацькою мовою.
Наші любі батьки, переобтяжені серйозними суспільними справами, були не в змозі дати нам необхідне духовне виховання. Іноді вони ледве знаходили час, аби виказати нам елементарну увагу. У нас ніколи не питали, про що ми, полишені на самих себе, думали чи про що розмовляли в довгі години надвечір’я.
Наші думки були зовсім вільні й позбавлені цензури, і ми, фантазуючи, могли творити свій власний чарівний світ. Ми вигадували нові країни і народи, небувалі політичні і духовні бойовища. Наші герої та героїні боролися за свободу й з великим тріумфом перемагали в цій борні. Добро завжди брало гору над злом.
Незабаром підросла наша сестра Людмила, яка народилася після мене, і ми почали дозволяти їй слухати наші розповіді. А потім і молодша, Боєна, улюблениця всієї родини, приєдналась до наших вечірніх «подорожей».
Коли похмурими осінніми вечорами за густим туманом ховалися небо й земля, на дворі ставало моторошно й страшно. Жалібне голосіння вітру та його стогін у кронах великих дерев доносилися з усіх куточків саду. З західного боку сад межував із пагористими полями та католицьким кладовищем. Посеред саду стояла велика церква, і її висока дзвіниця примарою підносилася в небо. Проте ні гучні крики сича, ні шурхіт крил кажанів над нашими головами не лякали нас. Навпаки, коли на дворі лютувала буря, ми, тремтячи від холоду, малювали в своїй уяві чудові картини весни й зігрівали ними нашу ніжну, зазвичай боязку малечу, тож вона, забувши усі свої жахи, вирушала разом із нами в світ фантазії.
Я не стверджую, що таке життя було б однаково гарним для всіх. Але ми саме завдяки йому залишилися чистими й незаплямованими реальним світом, наскільки взагалі можна говорити про чистоту без Ісуса та без Його крові.
[1] П’ятниця – день смерті Ісуса Христа. Для католиків піст у цей день необов’язковий: постити чи ні – питання вільного вибору та особистого благочестя.
[2] Див. Повторення Закону 8:4