У ті часи, про які я тепер хочу розповісти, коло нашої родини було досить широким. За великим обіднім столом завжди збиралося не менш як десятеро осіб. Поряд із батьками сиділа бабуся по матері. Ось уже 20 років, з дня смерті дідуся, вона жила разом із нами, і наші батьки ставилися до неї з повагою, любов’ю та ніжною дбайливістю. Вона також любила моїх батьків. Прикладом для наслідування може бути її ставлення до зятя. Для нас, дітей, вона була люблячою та ніжною бабусею. Іноді вона воркотіла на нас, а іноді пестила. Одне слово, вона була доброю бабусею, яких і сьогодні можна часто зустріти. Ми також її любили, і, коли вона зрідка від’їжджала погостювати до своїх синів, ледве могли дочекатися її повернення. Без неї наш дім навіть не можна було собі уявити. Зворушливо було спостерігати, як її дочка, яка сама вже мати підростаючих дітей, покірливо схилялася під владою своєї любої матері.
Історія життя бабусі завжди здавалася мені романтичною і хвилюючою. Бабуся була дочкою пастора, про якого я лише знала, що він був дворянином, вченим і письменником. А ще, що він був дуже спокійною і врівноваженою людиною. Більшу частину часу прадід проводив у своєму кабінеті над пожовклими фоліантами. Свій кабінет він залишав, лише коли виїжджав у службових справах. Усім у домі керувала його дружина – моя прабабуся. Прадід одружився з нею після того, як вона вже втричі овдовіла. У посаг вона принесла невелику маєтність і привела в нову родину дітей від другого шлюбу, які були виховані в католицькій вірі. Прабабця за молодих років була дуже вродливою, однак при цьому дуже свавільною та неврівноваженою. Стосунки з усіма трьома чоловіками ускладнювались через її нестерпний і вередливий характер.
Наша бабуся була молодшою дитиною в родині. Вдома їй велося не дуже добре, тому, коли молодий пастор, побачивши її, попросив її руки, вона з радістю погодилася. Бабусі тоді було лише 15 років, і вона ще гралася з ляльками. Виховання дівчини було аж ніяке, у домашньому господарстві вона нічого не тямила. Оскільки вона була молодшою в родині, її від усього усували. Її мати відверто сказала нареченому, що її дочка нічого не вміє робити, проте його це не зупинило. Струнка дівчина з ніжним рум’янцем на щоках і гарними чорними очима причарувала його. Наш дідусь ніколи не шкодував за своїм вибором і до глибокої старості всім серцем кохав свою красуню-дружину.
Попервах пастор разом із своєю юною дружиною вели господарство невправно й невміло і тільки псували продукти. Але любов подолала всі труднощі. Крім того, їм на допомогу прийшли дві дами, які й за віком були старші, й досвід мали. Це були дружина місцевого поміщика та сестра католицького священика. Ці добрі жінки навчили мою бабусю готувати, і, з Божої ласки, вона згодом стала вправною господинею.
Я цілком розумію дідуся, який з першого ж погляду закохався у свою обраницю. Ми знали бабусю вже літньою жінкою в білому чіпці та зі зморшкуватим обличчям. Однак до самої смерті це обличчя зберігало сліди незвичайної вроди й дивовижної чарівності. Нам неважко було уявити, як сяяли в юності її чорні очі! Я поважаю свого дідуся за терпіння та витримку і за ту любов, якою він оточив свою дружину. Щастям для обох стало те, що бабуся вчасно залишила свою матір, – коли її ніжне серце ще не зазнало руйнівного впливу материного характеру. Тож від матері їй, на щастя, дісталася лише врода та краплина свавілля. Від батька ж вона успадкувала жагу знань. Бабуся, хоч вона й не мала освіти, була розумною жінкою. До кінця свого життя вона багато читала й дуже цікавилася політичними подіями в світі. Бабуся в якійсь мірі оволоділа латиною – за тих часів цією мовою словацькі пастори звичайно вели церковні книги. Ще в дитинстві вона вивчила німецьку і, хоча їй рідко доводилося нею користуватися, вона до глибокої старості чудово нею розмовляла.
Вдягалася бабуся завжди за старою модою, підкреслюючи в такий спосіб свою незалежність і солідарність зі словацькими земляками. Вона носила чорну сукню з білим комірцем і білий чіпець з бантом під підборіддям, як у сестри милосердя. Ніхто не зміг би переконати її поміняти це вбрання на інше. Мода приходила й минала, а її вбрання залишалося незмінним. Такою була моя бабуся.
Між бабусею та мамою на високому дитячому стільці часто сиділа молодша дитина. Вона завжди знаходилась неподалік від батька. Зараз це наводить мене на думку, що й за столом нашого Небесного Отця молодші діти також перебуватимуть поблизу Нього.
Праворуч бабусі тривалий час сиділа молодша сестра батька, тітка Фаня, яку ми дуже любили. Коли дядько Павло отримав свій приход, вона ще деякий час пожила з нами, а потім переїхала до нього й навідувала нас лише іноді, аби погостювати декілька тижнів.
Шляхетними рисами свого обличчя тітка зовні дуже походила на мого батька. Мені також дуже подобалось її густе каштанове волосся. Слід згадати, що мої найприємніші спогади дитинства пов’язані саме з цією доброю, спокійною тіткою Фанею. Її розум і високі ідеали викликали в мені захват. Струнка, невисока на зріст, вона була дуже сильна фізично й мала залізну волю й витримку. На неї завжди можна було покластися. Згодом, коли вийшла заміж, вона стала гарною господинею. Її чоловік був набагато старший за неї. Він щиро кохав і поважав тітку Фаню, і вона зробила останні роки його життя справді щасливими. Яке благородне призначення для жінки!
Часто поряд із тіткою за столом сиділа її кузина, з якою вони були однолітки. Ніколи більше мені не траплялися люди з таким талантом оповідача. З дитинства ця людина була покликана стати дитям Божим. Ще дитиною вона збирала навколо себе братів і сестер, вилазила на крісло й виголошувала проповідь. На жаль, її батько був раціоналістом і матеріалістом. Тому кузина потрапила в потік суто зовнішнього благочестя, яке дуже легко поєднується з мирськими турботами. Однак, дякувати Богові, на старість вона знов запалала любов’ю до Ісуса й прославила Його!
Місце праворуч батька завжди посідав вікарій[1]. Спочатку й впродовж семи років на цьому місці сидів дядько Павло. Потім його змінив мій учитель М„ освічений та елегантний чоловік зі шляхетним поводженням. Вікарій М. став найкращим другом мого батька й усієї нашої родини. Він багато часу присвячував самоосвіті, а вільний час віддавав ощадній касі для населення, ініціатива створення якої належала моєму батькові. Цій справі вікарій віддавав багато сил. Господь благословляв цей заклад і після того, як вікарій пішов від нас і став пастором невеличкої сільської общини. А ще він став відомим церковним істориком і письменником.
Невдовзі після мого повернення з Пресбурга місце вікарія посів наш вчитель арифметики. Вікарій Р. мав богословську освіту й запам’ятався нам людиною благочестивою та добросердною. До Бога він звернувся лише під час своєї останньої хвороби. Наша родина доглядала його, наче улюбленого сина чи брата. Вікарій Р. помер у нашому домі у віці 30 років. Він пішов з життя з молитвою на вустах: «Отче, у руки Твої передаю дух мій!»
З ним згасло й світло, яке могло б розвіяти морок навколо нас. Я й мої сестри бачили, що він докладав чималих зусиль, аби наблизити нас до Ісуса Христа. Незадовго до своєї смерті він сказав, що його надія – у словах Господа: «Поправді, поправді кажу вам: Хто вірує в Мене, – життя вічне той має» (Івана 6:47). Вікарій терпляче зносив страждання, і це справляло на нас глибоке враження. Напередодні смерті він поклав руку на Біблію і вимовив: «Це наслідуйте!» Відтак указав на доволі велике зібрання богословських творів і додав: «Яка мені тепер користь від них?» Лише через роки я вчинила за його порадою.
Мій батько ставився до вікарія Р. як до рідного сина. Він хрестив його, конфірмував[2] і напучував. Щоб обдарований хлопець мав змогу вчитися, батько допомагав його рідним, а після того як той закінчив навчання, узяв його до себе на посаду вікарія. І юнак став йому підтримкою в усьому. Батькові було дуже боляче від того, що він так передчасно втратив свого помічника. А ще болючіше йому було від того, що через свою хворобу він не мав змоги бути присутнім на похороні.
Багато народу йшло за труною молодого вікарія: 18 пасторів у таларах[3], 24 жінки в мальовничих національних костюмах з вінками в руках, а за ними більше 4000 людей – лютерани, католики, євреї. Сонце світило в могилу, викладену ялинковим гіллям і вишневим цвітом. Я й тепер виразно пам’ятаю, як повільно опустили труну, на якій з духмяних гіацинтів був викладений хрест, як дощем посипалися квіти. У мене виникло небувале відчуття небесного спокою, мабуть, подібне до того, яке відчувала душа небіжчика. Неначе небеса наблизилися до мене. Я завжди вірила в небесну батьківщину, але тепер я її відчувала. Я зрозуміла, що той, кого ми любили як брата, тепер на батьківщині, у таємничій країні вічної краси й спокою. Звичайно, я тоді не вважала, що він не буде насолоджуватись цією райською красою. Адже тоді я ще не знала, що рай через те і є раєм, що ми побачимо там Бога й будемо мати спілкування з Ісусом Христом.
Вікарія Р. гірко оплакували. Община вболівала через втрату гарного проповідника і пастиря. Але я не пролила за ним жодної сльози. Навпаки, згадуючи друга, який пішов від нас, я відчувала радість: адже він помер, служачи Господу. Йому довелося підміняти пастора в сусідньому селищі – саме тоді він і застудився. Несподівано в нього відкрилася горлова кровотеча й виявилося, що це швидкоплинні сухоти. Якщо він сам був задоволений волею Божою, то що ж могли сказати ми?
Після його смерті три вікарія один за одним займали спустіле місце за столом, але пустку в серці мого батька ніхто заповнити не міг. Двоє з вікаріїв були вчителями гімназії, які втратили місце, потім вони потрапили до Німеччини, а третій після смерті мого батька став його наступником.
В інший час на місці вікарія сиділи ми, діти. Усього нас було семеро, але двоє померли в ранньому дитинстві, тож нас залишилося п’ятеро: Марія, я, Людмила, Ярослав та Боєна. Окрім брата Ярослава, усі зараз живі[4]. Ми всі ніжно любимо одне одного. Троє молодших, на відміну від мене та Марії, ходили до школи. Коли вони приїжджали на канікули, у нашому домі неначе поселялося сонце. Тільки хвороба батька затьмарювала загальну радість. Людмила відвідувала семінар для вчителів і перед самою кончиною батька отримала диплом. Однак вона не пішла працювати вчителькою, бо вийшла заміж за батькового наступника й присвятила себе родині. Ярослав навчався в гімназії, потім пішов на військову службу. Чотири роки він служив на флоті й у 24 роки помер, на превелике нещастя матері, яка на той час уже шість років як була вдовою.
Однак повернімося назад.
[1] Помічник священика, пастора
[2] Конфірмація – обряд залучення до церкви юнаків та дівчат, що досягли певного віку.
[3] Талар – вбрання лютеранського пастора.
[4] Мається на увазі, що вони були живі в 1904 році, коли авторка писала цю книгу.