Факти розмовляти не вміють. Щоразу, коли лунає фраза «факти говорять самі за себе», варто насторожитися: нас пробують надурити. Адже факти вимагають витлумачення, а воно неупередженим не буває. Інтерпретація фактів завжди залежатиме від того, з яких передумов ми при цьому виходимо. Одні передумови приведуть нас до одного витлумачення факту, інші – до зовсім іншого.
Приміром, протягом усієї історії людства було відомо, що земля вкрита шарами морських осадових покладів і що в цих шарах містяться скам’янілості різних живих організмів. Це сприймалось як свідчення Всесвітнього потопу, а зональну стратифікацію скам’янілостей пояснювали послідовністю екосистем, які чергувалися: у найнижчих шарах ми знаходимо рештки донних і найбільш глибоководних створінь; далі – жителів середніх глибин; потім – прибережних морських, за ними – прибережних сухопутних, а в горішніх шарах – тих, які найдовше могли противитися стихії, що наступала. Натомість із появою теорії Дарвіна було запропоновано розглядати цю послідовність не просто як геологічну, а як геохронологічну. До кожного виду копалин поставили у відповідність тривалу геологічну епоху. Водночас обидві сторони – і креаціоністи, й еволюціоністи – бачать одні й ті самі факти. Ті самі каміння й кістки. Але попри це все їхні погляди радикально різняться, оскільки виходять вони з принципово відмінних світоглядних передумов. Саме світогляд визначає те, як ми витлумачимо факти, які спостерігаємо.
Ось, наприклад, слова одного з найвидатніших учених XX століття, Нобелівського лауреата, засновника квантової механіки і церковного пресвітера Макса Планка (1858-1947): «Релігія і наука анітрохи не заперечують одна одну, як це припускали раніше й чого бояться багато хто з наших сучасників; навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну. Обидві – релігія та природнича наука – вимагають для свого обґрунтування віри в Бога, але для першої (релігії) Бог стоїть на початку, а для другої (науки) – наприкінці всього мислення. Для релігії Він становить фундамент, для науки – вінець розробки світоспоглядання… Треба невтомно й безперервно продовжувати боротьбу зі скептицизмом і догматизмом, із невірою та марновірством, яку спільно провадять релігія та природознавство, а гасло в цій боротьбі, яке вказує мету, завжди проголошувало й проголошуватиме: до Бога!»
А ось – слова іншого досить відомого природознавця: «Навряд чи я спроможний зрозуміти, як хай би там хто міг би хотіти, щоби християнське вчення виявилося істинним… Це вчення гидотне. Припущення, що прихильність Бога не безмежна, відштовхує свідомість, бо яку перевагу тоді могли б надавати страждання мільйонів нижчих тварин протягом майже безконечного часу?» Це – уривки з останньої праці Чарльза Дарвіна «Спогади про розвиток мого розуму й характеру» («Автобіографія»), Його рецепт простий: хочеш, щоб думка про божественне походження відштовхувала, – переконай усіх, що до цього від початку причетні час, смерть і випадковість, ці три найголовніші святині дарвінівського вчення.
Отже, двоє авторитетних учених (щонайменше авторитет Планка ніколи й ніким не був поставлений під сумнів) вивчають один і той самий світ. Одначе, виходячи з різних світоглядних припущень, вони доходять діаметрально протилежних висновків. Здавалось би, у світі положень здорового глузду й конституційного права, у підручниках із природознавства мало б бути відображено обидві інтерпретації. Та де там! До християнських ідей (поки ще) більш-менш поблажливо ставляться в питаннях літератури, етики, естетики, культурології та навіть історії. Проте навіть не намагайтеся внести ідею Бога у «святе святих» освіти – кабінети фізики, хімії чи біології! Походження – питання сакральне, і таїнство атеїстичного догмату не може бути осквернене натяками на розумний задум у природі!
Нехай усі наукові докази на користь еволюціонізму розсипаються, немов картковий будиночок. Нехай брехня, пропагована державними підручниками (на зразок ембріончиків-рекапітулянтів – плоду геккелівської фантазії, яку наукове співтовариство ще 1868 року визнало умисною фальсифікацією), – загальновідома. Нехай свідчень розумного задуму у світі – стільки, що й возом не забереш. Однак ніхто не сміє зазіхати на світоглядну монополію атеїстичного підходу до природознавства в державній системі освіти, яку фінансують платники податків. Ніхто – навіть ті самі платники податків. Адже якраз природничі науки обґрунтовують відповідь на найголовніше світоглядне питання – «Звідки я взявся?»
Завдяки шкільним програмам природознавства у свідомості наступних поколінь громадян монопольно насаджуються світоглядні переконання, альтернативні біблійним. Через такий стан речей нема й мови про хоч які успіхи у царині християнської місії. Недарма Гітлер, у якого назва програмної книжки «Моя боротьба» (Mein Kampf) становить пряме посилання на підзаголовок дарвінської праці – «Збереження привілейованих рас у боротьбі за життя» (The Preservation of Favoured Races in the Struggle for Life), заявляв: хто контролює підручники, той контролює націю.
Могло би видатися, що в демократичному суспільстві державна система освіти, яка фінансується з грошей платників податків, не має права нав’язувати якусь одну релігію, відсуваючи інші. Отже, формування за державний рахунок монопольної системи гуманістичної освіти тією самою мірою незаконне, як і створення державної системи християнської освіти. Це суперечить принципові плюралізму, принципам свободи світогляду й віросповідання, відокремленню Церкви від держави. Одначе під виглядом «релігійно нейтральної» освіти учням і студентам уперто прищеплюють якраз основа релігії секулярного гуманізму.
Ця проблема тією чи іншою мірою стосується всіх цивілізованих країн. Але, мабуть, вона ніде не драматична настільки, як у країнах колишнього Радянського Союзу. Річ у тім, що в більшості держав принаймні приватні навчальні заклади мають право самостійно формувати свої навчальні програми. Там батьки вирішують, де й чого навчаються їхні діти – у казенній школі за державною програмою, зате безкоштовно (якщо сплата податків відповідає цьому поняттю), або – у приватній школі за альтернативною програмою. І там уже не байдужий чиновник за рахунок платників податків, а батьки, власними грошима, відповідають за рішення, які навчальні програми потрібні їхній дитині, а які – ні. Зрештою, батьки навіть можуть дійти висновку, що їх не влаштовує жоден із варіантів, запропонованих суспільством, і самостійно навчати своїх дітей удома. У нас же, хоч би де діти набували знань – у державній школі, чи у приватній, чи на дому, – вони зобов’язані навчатися за одними й тими самими навчальними програмами, користуватися тими самими підручниками, складати той самий єдиний іспит.