Насправді вся ця історія – абсолютно незаконна. Але те, що це зі мною трапилося, довести неможливо.
До Французького іноземного легіону я потрапив через книжки. То були особливі роки. Після затяжного періоду читання філософських книжок запоєм я свій горщик у голові так нагрів, що почало зривати кришку. І тут мені трапився Легіон.
Якось у Харкові я побачив оголошення з пропозицією влаштувати у Французький іноземний легіон. Вирішив спробувати. За вказаною адресою знаходився офіс, де мені запропонували заплатити за гарантію потрапляння в Легіон. Тоді потрібної суми грошей у мене не було, але я вирішив ризикнути та зробити все сам. Забігаючи наперед, скажу, що моє рішення довело непотрібність нічиєї допомоги. Але, не маючи Інтернету, я не міг цього перевірити. Моя самостійна пригода з переходом кордону обійшлася в 50 доларів – це набагато менше, ніж у мене запросили в тому харківському офісі.
Отже, спершу я опинився в Польщі, потім – у Франції. Мови не знав, але з селянами в будь-якій країні порозумітися можна завжди. У Франції все було просто: будь-якому поліцейському на вулиці треба було сказати: «Легіон», – і все, він відводив тебе до найближчого пункту, звідки групи по п’ять-вісім осіб відправляють у маленьке містечко під Марселем – Обань, де розташована «учебка». Перші декілька тижнів тебе одягають і тестують фізичні і розумові здібності. Результат тестів передбачити неможливо. Наприклад, на моїх очах до Легіону не взяли міцних хлопців, які пройшли не одну війну, натомість проходив хтось повненький або дуже юний і не влаштований у житті. Потім нас перевіряли: у моїй біографії вони відкопали такі факти, про які я сам уже давно забув. І лише після цього все почалося: три місяці – у тренувальному таборі, п’ять місяців – у різних підрозділах у різних країнах світу.
Ця армія – хороша структура, у ній добра дресура, міцні традиції. Люди взагалі люблять ритуали, і в Легіоні таких ритуалів – хоч греблю гати. Моя зарплата тоді становила 50 франків на день, і мені не було на що їх витрачати, оскільки нас годували й одягали, а до міста вийти або телефонувати близьким чи листуватися ти не маєш права протягом перших трьох років служби. Я витримав один рік.
Звідти, з того досвіду, я виніс декілька дуже потрібних для мене цінностей. Перша й головна – ніколи більше не брати участі в ритуалах. Ритуальні речі мене лякають. Саме тому я сам намагаюся ними не зловживати, бо знаю їхню дію.
Навіщо я це терпів? Я їхав, аби вправити мозок – і там це роблять неймовірно добре. У Легіоні стираються межі між націями, мовами, країнами й походженням, бо кожен солдат має бути просто легіонером. Крапка. Там у контракті так і сказано: «Хоч яким би був ваш сімейний і соціальний стан, надалі Легіон уважатиме вас холостим і безробітним». Ти маєш забути все – батьківщину, дітей і все подібне.
У Легіоні я зміг припинити думати, і це було просто, бо я нічого не мав вирішувати. Можливо, у житті кожного настає такий момент, коли хочеться, щоби все вирішували за тебе. Можливо, тепер узагалі стало забагато людей, які хочуть, аби хтось усе за них вирішував. У мене цей період тривав недовго – протягом року в Легіоні.
З Легіону пішов я теж нелегально. Здається, вони знали, що я збираюся це зробити, але відпустили. Пішов разом із напарником, уночі, без речей. Якийсь час мешкали в Іспанії, куди згодом хлопці надіслали викрадені з канцелярії наші документи. Згодом я ще пожив у Парижі – там легко заробити й живописом, і грою на музичних інструментах.
Із Парижа я повернувся до Харкова, де мене зустріли брати й де я одружився. Почався новий поворот життя.
Обурення цією історією із влаштуванням у Легіон привело мене в журналістику. Мені раніше до таких речей було байдуже, але я сам бачив ці оголошення, які запрошували людей заплатити 1000 доларів за невідомо що. Я знав, що їх обманюють. Тож вирішив написати, як воно все насправді. Описав мою історію – від побаченого оголошення до самої служби в Легіоні, а наприкінці статті додав, що така діяльність із «влаштування в Легіон» є незаконною. Статтю віддав у першу ж редакцію, що трапилася мені на вулиці Сумській. Там статтю прочитали, а мене вже не відпустили – попросили писати ще. Пощастило, що там працював добрий редактор, який звернув на мене увагу.
Допомогло читання – завдяки книжкам я добре володів мовою. Людям подобається жива мова, а не щось квадратно-гніздове.
Інших талантів у мене нема – лише книжки, нічого іншого.